Український рух у Криму на світанку Незалежності

«Ми живемо в найбільш зрусифікованому середовищі. У Криму 700 тисяч українців за офіційною статистикою, яка до того ж є заниженою. Але ми не маємо ані українських шкіл, ані українських газет. Трапляється, навіть, що люди бояться називатись українцями. Скажуть слово українське і оглядаються: чи не образився за це якийсь «старший брат». З нас зробили духовних калік, перевертнів, «рускоязичноє насєлєніє». У нашій свідомості немає переконання, що говорити рідною мовою — це бути самим собою. Преса Криму несе шовіністичні, ворожі для України ідеї, здійснює ідеологічну обробку свідомості людей, що їх ще більше зденаціоналізовує. Нещодавно лунали заклики до «сербського варіанту», тобто відстояти інтереси російського народу зі зброєю в руках, а «мразь и сволочь» — тобто українців — викинути за межі Криму. Антиукраїнські сили, дії яких мають відвертий кримінальний характер, роздмухують вогонь міжнаціональних чвар. Чиниться наруга над усім українським, яке органічно не сприймається шовіністами. Вони глумляться над національними символами України, плюють на нашу національну честь і топчуть нас у болото. Все це принизливо, ганебно, адже ми не наймити, не раби, хоч і гнули спину впродовж століть. Нас, українців, у Криму хоч і багато, але ж ми дозволили витравити наші національні почуття, збайдужіли до своєї справжньої історії, до звичаїв народних та до рідної культури, забули мову свою материнську. До того ж, усі важелі влади продовжують перебувати в руках тих, хто впродовж десятиліть збиткувався над українством».

Ці слова сказані не останнім часом. Подібними свідченнями рясніють фрагменти промов активістів українських організацій Криму на початку становлення української Незалежності — зокрема протягом 1992-1994 рр., під час розгулу антиукраїнської та сепаратистської вакханалії на півострові.

На вимогу часу тоді виник блок кримських правоцентристських і національно-демократичних організацій, який складали переважно українські та кримськотатарські політичні організації: Кримська обласна організація Української Республіканської партії (УРП) і близький до неї Український громадянський конгрес Криму, який загалом налічував близько 4 тисяч членів, що мали розгалужену мережу місцевих організацій, а також кримські осередки «Просвіти» і Народного руху України. Цим організаціям постійно протидіяли представники місцевої влади. До того ж, вони не мали матеріальної бази для забезпечення своєї діяльності. Навіть для офіційного Києва, де у владних кабінетах засіли прокомуністично налаштовані чиновники, вони також виявилися в ролі небажаних.

Для підтримки українських організацій Криму та активізації процесів національно-культурного відродження на півострові був створений Комітет громадських організацій «Крим з Україною», до складу якого увійшли представники УРП, ДемПУ, «Просвіти» та НРУ. Комітет надавав організаційну та технічну допомогу українським організаціям, розповсюджував українські газети, книги, журнали, створював місцеву українську пресу, нові українські просвітні, культурологічні організації, які відроджували українські школи, мову та культуру.

За невеликий проміжок часу вдалося ініціювати створення організації вчених «Крим з Україною», зі складу якої звернення до кримчан підписало понад сто науковців, Асоціації працівників українського просвітництва в Криму, товариства репресованих. Комітет провів перший і другий конгрес депутатів Криму всіх рівнів «За мир і національну злагоду», в роботі яких взяло участь понад 300 осіб. Проведення депутатських з’їздів, виступи депутатів транслювалися по радіо і телебаченню, що суттєво вплинуло на політичну ситуацію в Криму, вселивши надію на краще майбутнє в серця кримських українців.

Діяльність комітету «Крим з Україною» — «Соборність» та кримської організації УРП сприяла організації та проведенню восени 1992 року I Всекримського конгресу українців, у роботі якого взяло участь більше однієї тисячі делегатів, і який став помітною подією в житті українців півострова. Конгрес пройшов під девізом «Крим — Україна — Європа» і своєю головною метою проголосив збереження статусу Криму як невід’ємної складової частини України. Втім, як згадував голова Кримської організації Спілки Офіцерів України підполковник Сергій Литвин, досвід Всекримського конгресу українців був гірким через те, що голова його координаційної ради зрадив принципам організації, висунувши свою кандидатуру на посаду президента Криму в 1994 році. При цьому не зазначається, про кого саме мова: крім проросійських та прокомуністичних кандидатів (Юрій Мєшков, який став переможцем, Микола Багров, Сергій Шувайников), у цих виборах участь брали самовисуванці Іван Єрмаков, який на той час був представником Президента України в Севастополі, та Володимир Веркошанський. За спогадами Литвина, конгрес українців Криму «пробудив, сконсолідував українство, примусив звернути на нас і наші проблеми увагу», проте координаційна рада конгресу та його голова «виявилися малодієвими і не виправдали сподівань», а відтак сам конгрес «не став силою, здатною відстояти українські інтереси».

За спогадами очевидців подій, перший всекримський конгрес українців відбувся у приміщенні Кримського академічного українського музичного театру в Сімферополі. «Для багатьох делегатів тоді все було вперше: і молодь у вишиванках, і хор «Запорозькі козаки», і жовто-блакитні прапори. Дивувала навіть рідна мова», — згадує кореспондент «Кримської світлиці» Олесь Таврійський, зазначаючи, що цілковите зросійщення цього театру відбувалося від початку 1990-х років: «Дійшло до того, що тільки вивіска нагадувала про його український статус, яка довисіла аж до весни 2014 року, коли під аплодисменти перевертнів її викинули на «смітник історії». Дитячі вистави з 1991 року тут принципово ставили лише російською, і поступово різниця між українською і російською мовами для малечі стиралась, а сам театр крок за кроком ставав власністю місцевих політиків, котрі вдало використовували його як засіб у боротьбі проти українського відродження».

Також публіцист згадує той факт, що місцева влада блокувала відкриття українських класів, не кажучи вже про школи, а на місцевому телебаченні не було жодної хвилини українського мовлення. «Тоді, на зорі Незалежності, громада відчувала шалений тиск і спротив будь-якому розвитку українства на теренах півострова. Права українців порушувались щодня і на всіх рівнях», — зазначає він, згадуючи, що перед першим Всекримським конгресом українців задля призупинення його підготовки по кримському радіо виступив тогочасний голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим Микола Багров, який заявив, що проведення конгресу може дестабілізувати обстановку на півострові. Але захід таки відбувся. «Тоді здавалось, що після об’єднання українців у Криму все буде інакше, і ми відродимо на кримській землі свою мову, культуру, освіту. Адже перші кроки вже були зроблені, і на конгресі були присутні учні першого в Криму україномовного класу зі школи № 33 Сімферополя. Це вони та їхні батьки у 1991 році показали приклад кримчанам і відгукнулись на заклик Кримського товариства української мови ім. Т. Шевченка й написали заяви до першого українського класу — першого за останнє півстоліття на Кримському півострові», — пише журналіст.

До речі, що стосується «Кримської світлиці»: прийнято вважати, що ця газета, перший випуск якої побачив світ 31 грудня 1992 року, стала першим і фактично єдиним україномовним виданням у Криму. Проте того ж року Комітет «Крим з Україною» за підтримки Народного Руху України заснував газету «Кримський вісник», яка почала виходити у Красноперекопську двічі на місяць і стала на той час єдиною на весь Північний Крим україномовною газетою. Також комітет взявся до видання свого прес-бюлетеня, видав і розповсюдив серед населення Криму кілька мільйонів примірників газет, журналів та листівок. Більше 15 тисяч українських книг військово-патріотичної тематики отримали підрозділи Збройних Сил України та Військово-Морських Сил України.

Далі буде…

Сергій КОНАШЕВИЧ,

матеріал написаний на замовлення

“Кримської світлиці” та ІА “Голос Криму”

SHARE

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here