Український рух у Криму на світанку Незалежності (продовження)

Ми продовжуємо розповідь про те, як зароджувався на півострові український рух. Початок читайте за посиланням: Український рух у Криму на світанку Незалежності 

30 січня 1993 року відбулася установча конференція Всекримського товариства «Просвіта», на якій було прийнято звернення з приводу загострення політичної ситуації в Криму на адресу Президента України Л.М. Кравчука, Генерального Прокурора України В.Г. Шишкіна, Голови Верховної Ради Криму М.В. Багрова. У документі зазначалося: «Ареною антиукраїнської діяльності обрано Севастополь, де відбуваються події, спрямовані проти України. Лідери шовіністів підбурюють людей: на мітингу в Севастополі активіст сепаратистів депутат Круглов привселюдно заявив про готовність його організації добиватися приєднання Криму до складу Росії зі зброєю в руках».

25 липня 1993 року в Ялті відбувся конгрес українців півдня Криму, в якому взяли участь делегати з усіх населених пунктів південного узбережжя півострова. Учасники з’їзду обговорили складну ситуацію в Україні та засудили рішення Державної Думи Росії щодо статусу Севастополя. Військовий і громадський діяч Сергій Литвин розцінив рішення російського парламенту про перепідпорядкування Севастополя Росії як спробу «спровокувати конфлікт між Україною і Росією, або й нові світові війни з суцільним переділом кордонів». Він закликав «не гаючи часу, виконати заповіти наших великих військових попередників Євгена Коновальця і Симона Петлюри; негайно створити свою, справді національну могутню українську армію, яка перепинить шлях імперським ордам в Україну». Конгрес ухвалив звернення до Алуштинської і Ялтинської міських рад з вимогою поступового переведення окремих середніх шкіл і дитячих садочків на українську мову навчання і виховання, підняти державні прапори України над будівлями органів державної влади, демонтувати пам’ятники більшовицьким катам народу. У зверненні до Президента і Верховної Ради України учасники конгресу закликали навести конституційний лад у Севастополі для негайного розподілу Чорноморського флоту та виведення російської його частини з портів України, зокрема з Севастополя.

29 листопада 1993 року відбувся установчий з’їзд Українського Громадянського конгресу Криму (УГКК). На ньому було проголошено переформатування конгресу в загальнокримську українську політичну партію, ідея заснування якої народилася серед кримських організацій національно-демократичного спрямування і була викликана низкою обставин, які зазначив Сергій Литвин:

– Верховна Рада Криму на той час прийняла закон про вибори, яким заборонялася участь у виборах кримських філій загальноукраїнських партій: саме це дискримінаційне положення закону спонукало кримське українство до створення своєї партії. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що представники національно-демократичних сил, відстоюючи непорушну єдність Криму з Україною, були змушені йти на створення регіональної партії, підкоряючись кримському закону, щоб не опинитися поза виборчою кампанією;

– розгорнута у Криму кампанія виборів власного президента потребувала серйозної рішучої протидії, яка була б можливою лише за наявності дієвої політичної організації;

– у подібних складних умовах виникла гостра потреба згуртувати свідоме українство, на той час розпорошене по багатьох організаціях, у єдину політичну організацію, яка була б спроможна суттєво впливати на суспільно-політичну ситуацію в Криму.

УГКК повів принципову лінію на активний бойкот виборів президента Криму як антиконституційних. «Це була наша протидія беззаконню. Як свідомі громадяни України, ми і не могли займати іншу позицію, хоча і не мали великої надії, що в кримському зросійщеному середовищі нам вдасться бойкотувати вибори. Українські організації без матеріальних засобів, без газет, радіо і телебачення, а лише розповсюдженням самотужки виготовлених ентузіастами листівок не могли ефективно протидіяти пропагандистській машині проросійських сил. І все ж ми виявили, що в Криму є достатньо людей, які стоять на засадах українського державотворення і сміливо виступають за Україну», — зазначав Сергій Литвин.

Наступний, другий з’їзд УГКК відбувся 22 січня 1995 року.

9 травня 1994 року відбулися установчі збори Громадянської Ради Криму (ГРК), яка фактично стала опозиційним парламентом, створеним для протидії сепаратистським рішенням Верховної Ради Криму. Громадська Рада складалася з делегатів від низки проукраїнських політичних організацій і партій: УГКК, УРП, ДемПУ, ДемКрим і Меджлісу кримських татар. Як зазначав Сергій Литвин, створення ГРК було простимульоване тогочасною антиукраїнською діяльністю Верховної Ради Криму: саме проти її правового свавілля українство Криму мало згуртуватись довкола ГРК як центру організованої боротьби.

«Нам закидають нелегітимність такого об’єднання — але ж ми можемо сьогодні також констатувати нелегітимність і нинішнього парламенту Криму, оскільки він обирався, як, до речі, і президент Криму, за участю виборців Севастополя, що є грубим порушенням Конституції України, адже Севастополь за адміністративним поділом не належить до Автономної Республіки Крим. Крім того, у виборах брали участь військовослужбовці Чорноморського флоту, які не є громадянами України», — зазначав у своїй доповіді на установчих зборах Сергій Литвин, додаючи: «Українські організації є опорними пунктами української державності у Криму, хоча можливості українства вести відповідну організаційну роботу дуже обмежені. При всій широті політичної палітри українських організацій нас об’єднує велика мета — збереження непорушної єдності Криму з Україною. Ми є фактором стабільності в Криму, яких би закидів не робили нам наші опоненти. Від нас великою мірою залежить розвиток подій в Криму. Але нам необхідно твердо усвідомити, що ми є державна нація, і подолати своєрідний код українського менталітету — успадкованої пасивності, виробленої століттями пригноблення та репресій. Необхідно наполегливо працювати на консолідацію здорових національних сил у Криму, знаходити і єднати найкращих людей, чесних і відданих, які були б каталізаторами українського відродження, взірцем дружньої співдії, спільних поглядів, координації дій, носіями єднання усіх державотворчих сил. Крим є життєвим простором українського народу і не треба сподіватися, що хтось прийде зі сторони і розбудує тут нам українське життя, забезпечить українську державність. Це необхідно зробити нам. Але будьмо свідомі того, що ми не маємо ні достатніх сил, ні матеріальних ресурсів, щоб налагодити справи. Проте ми мусимо спрямувати всі наші сили, людські і матеріальні, щоб реагувати відповідним чином на найважливіші події, на антиукраїнські дії, тримати в своїх руках ініціативу, не плентатись у хвості подій, а формувати їх. Треба широко співпрацювати з усіма організаціями, не бути замкнутими гетто, сектами. Працювати не від конгресу до конгресу, а щоденно серед людей. Скрізь відроджувати українство шляхом популяризації славного минулого українського народу, його культури. Особливу увагу приділяти молоді, студентству, військовим, національно-виховній роботі в школах. Але для цього мають бути дієві організаційні структури. Це непросто. Набагато легше взяти участь у мітингу, вуличній демонстрації, ніж створити осередок, перетворити його у життєздатний дієвий організм».

17 серпня 1994 року відбувся II Конгрес українців Севастополя (перший відбувся 29 травня 1993 року). Під час його проведення були прийняті проекти рішень щодо тогочасного стану українства в місті й регіоні. «У Севастополі місцевою владою штучно створювались всебічні перепони для відродження української школи, функціонування української мови, існування української преси, відродження та розвитку української культури. Довговікове нищення всього українського, запровадження всеохоплюючої русифікації під час тоталітарного комуністичного режиму породило в душах людей відчуженість, байдужість до державних, суспільних інтересів, споживацькі настрої та бездуховність. В той же час посадові особи Севастополя виявляли разючу байдужість до проявів войовничого великодержавного російського шовінізму, який проросійські організації вперто намагаються нав’язати населенню міста як головну ідеологію, підступно затягують севастопольців у вир конфронтації й боротьби з державною владою України, породжують протистояння й хаос. З іншого боку відповідальні посадові особи державної влади України не виявили належної уваги до потреб і проблем громадян України Севастопольського регіону і не надали необхідної допомоги для їх розв’язання. В результаті севастопольці — громадяни України — так і не отримали змоги навчати дітей українською мовою, надати їм знання з української літератури, історії, культури. В Севастополі неможливо переглянути український кінофільм, прочитати українською мовою місцеву газету, чи бодай знайти вивіску чи інформацію, написану українською. Такий стан є катастрофічним, бо все це нищення українства відбувається на тлі облудного галасу про «угрозу українізації». Зазначені явища можна розцінювати як продовження духовного і фізичного геноциду українців», — зазначали учасники конгресу.

Відтак було прийнято наступні вимоги до місцевої влади: дотримуватись Закону про мови в Україні, сприяти функціонуванню української мови в науці, освіті й культурі, у сфері обслуговування; створити школу з українською мовою навчання і запровадити викладання у всіх навчальних закладах української мови як предмета; утворити український культурно-просвітницький центр; виділити з міського бюджету цільові кошти на здійснення українських культурно-просвітницьких програм; видавати українською мовою міську газету «Слава Севастополя» тощо. Також учасники конгресу звернулися до особового складу російського Чорноморського флоту, закликавши військових моряків «надалі йти курсом взаєморозуміння, дружби і злагоди».

«Вам відомо, що окремі російські військові і політичні керівники намагаються на догоду своїм інтересам спровокувати конфронтацію. Свідчення цього — запланований нічний напад морських піхотинців на дивізіон воїнів ППО України, застосування зброї до сторожового корабля СКР-112, який підняв державний прапор України. А недавній інцидент в Одесі при вивезенні контрабандного вантажу одним із суден ЧФ ледь не призвів до трагедїі — застосування зброї проти військових моряків України. На щастя, розсудливість взяла гору і кровопролиття не сталося, однак немає гарантії того, що подібне не повториться у майбутньому. Нинішні труднощі, в яких ми разом опинилися, треба розв’язувати не силою зброї, а логікою здорового глузду і у відповідності з міждержавними договорами. Виходячи з того факту, що після розпаду СРСР утворилися незалежні держави Україна і Росія, необхідно вирішувати проблему Чорноморського флоту згідно з нормами міжнародного права і угодами між нашими державами», — промовляли тоді кримські українці. Проте офіційний Київ не чув голосу кримських українців ні тоді, ні протягом ще двадцяти років.

Буквально нещодавно один з кримських українців поділився документом з особистого архіву. Йдеться про «опитувальний лист», який фактично становив собою клопотання на ім’я президента Росії про набуття російського громадянства і дозволяв отримати російський паспорт за місяць після подання. Подібні листки, які вийшли накладом у 300 000 примірників, у 1990-х роках видавали російські дипломатичні представництва та осередки російських громадських організацій в Одесі, Севастополі, Сімферополі, Феодосії при повному ігноруванні з боку українських спецслужб та компетентних органів. Плоди цієї відверто злочинної політики ми пожинаємо тепер.

Сергій КОНАШЕВИЧ,

на замовлення ІА «Голос Криму»

та газети «Кримська світлиця»

SHARE

LEAVE A REPLY

Please enter your comment!
Please enter your name here