Український голос Криму. Незалежність (1980 – 2000-ні роки).

Після входження Криму до складу УРСР у 1954 р. нетривалий час відбувалася його показова «українізація», за фасадом якої чинився фактичний етноцид: опиратись йому ані дезорганізовані та деморалізовані представники українського населення півострова, ані їхні русифіковані нащадки не могли. Надія на бодай іскру національного відродження з’явилася у 1980-х рр. – в епоху «перебудови та гласності», в останні роки конаючого Радянського Союзу. Зокрема, у травні 1989 р. у Севастополі було проголошено створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка. Осередки Всеукраїнського Товариства української мови з’явилися також у Керчі та Євпаторії.

24 серпня 1991 р. було проголошено незалежність України. За три дні Гагарінська районна державна адміністрація Севастополя офіційно зареєструвала міську громаду УГКЦ, яка на той час входила до Києво-Вишгородського екзархату і стала фактично першою в Криму громадою церкви, що вийшла з підпілля у 1980-х рр. На той час у міській раді було утворено депутатську групу «Україна», яка ухвалила звернення до керівників міста й командування Чорноморського флоту забезпечити в місті спокій і нормальне функціонування всіх служб. Вимогу було виконано.

1 грудня 1991 р. під час загальнонаціонального референдуму про незалежність України 54% мешканців АР Крим проголосували «за»; в Севастополі цей показник склав 57% мешканців міста. Народження незалежної держави стало неабияким стимулом для діяльності українських національно-культурних організацій, що проголошували фактичну приналежність Криму до України. Проте вони наражалися на реакцію низки організацій, що агітували за вихід півострова зі складу України та його приєднання до РФ: найпотужнішою з них було «Республиканское движение Крыма» (РДК). Проросійські активісти лякали місцеве (переважно російськомовне) населення «тотальною українізацією та бандеризацією».

Мітинг Народного Руху України. Сімферополь, 1990 р.

На вимогу часу виник блок кримських правоцентристських і національно-демократичних організацій: Кримська обласна організація Української Республіканської партії (УРП) і близький до неї Український громадянський конгрес Криму, який загалом налічував близько 4 тисяч членів, що мали розгалужену мережу місцевих організацій, а також кримські осередки «Просвіти» і Народного руху України. Цим організаціям, що не мали матеріальної бази для забезпечення своєї діяльності, постійно протидіяли представники місцевої влади; та й для офіційного Києва, де у владних кабінетах засіли прокомуністично налаштовані чиновники, вони також виявилися в ролі небажаних. Для підтримки українських організацій Криму та активізації процесів національно-культурного відродження на півострові був створений Комітет громадських організацій «Крим з Україною», до складу якого увійшли представники УРП, ДемПУ, «Просвіти» та НРУ. Комітет надавав організаційну та технічну допомогу українським організаціям, розповсюджував українські газети, книги, журнали, створював місцеву українську пресу, нові українські просвітні, культурологічні організації, які відроджували українські школи, мову та культуру. За невеликий проміжок часу вдалося ініціювати створення організації вчених «Крим з Україною», зі складу якої звернення до кримчан підписало понад сто науковців, Асоціації працівників українського просвітництва в Криму, товариства репресованих. Комітет провів перший і другий конгрес депутатів Криму всіх рівнів «За мир і національну злагоду», в роботі яких узяли участь понад 300 чоловік. Проведення депутатських з’їздів, виступи депутатів транслювалися по радіо і телебаченню, що суттєво вплинуло на політичну ситуацію в Криму, вселивши надію на краще майбутнє в серця кримських українців.

Примірник листівки руху “Крим з Україною”, 1992 р.

У 1992 р. в Красноперекопську за сприяння комітету «Крим з Україною» та НРУ почав виходити двічі на місяць суспільно-політичний часопис «Кримський вісник», який став на той час єдиною на весь північний Крим україномовною газетою. Також комітет взявся до видання свого прес-бюлетеня, видав і розповсюдив серед населення Криму кілька мільйонів примірників газет, журналів та листівок; понад 15 тисяч українських книг військово-патріотичної тематики отримали підрозділи ЗСУ та ВМСУ. Тоді ж було створено Союз українок Ялти, який згодом став осередком Союзу жінок України.

На початку травня 1992 р. в Сімферополі було проведено з’їзд Конгресу українців Криму. 26 травня сімферопольський осередок Всеукраїнського Товариства української мови був реорганізований в осередок ВУТ «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка. В міжчассі було ухвалено сепаратистську конституцію Криму, після чого тривало формування Верховної Ради та вибори президента республіки. Весь цей час регіон щосили декларував свою «непричетність» до України.

23 серпня 1992 р. Союз українок Севастополя отримав державну реєстрацію.

У жовтні під гаслом «Крим – Україна – Європа» за сприяння комітету «Крим з Україною» — «Соборність» та кримської організації УРП у приміщенні Кримського академічного українського музичного театру в Сімферополі відбувся I Всекримський конгрес українців, у роботі якого взяли участь більш ніж тисяча делегатів і який проголосив головною метою збереження статусу Криму як невід’ємної складової частини України. Захід став помітною подією в житті українців півострова. Перед конгресом задля призупинення його підготовки по кримському радіо виступив тогочасний голова Верховної Ради АРК Микола Багров, який заявив, що проведення заходу може дестабілізувати обстановку на півострові. Сучасники зазначали, що досвід конгресу був гірким через те, що голова його координаційної ради зрадив принципам організації, висунувши свою кандидатуру на посаду президента Криму в 1994 р. (про кого саме мова – встановити, на жаль, не вдалося). Конгрес українців Криму «пробудив, сконсолідував українство, примусив звернути на нас і наші проблеми увагу», проте координаційна рада конгресу та його голова «виявилися малодієвими і не виправдали сподівань», а відтак сам конгрес «не став силою, здатною відстояти українські інтереси».

31 грудня 1992 р. друком вийшло перше число всеукраїнської громадсько-політичної і літературної газети «Кримська світлиця».

30 січня 1993 р. відбулася установча конференція Всекримського товариства «Просвіта», на якій було прийнято звернення з приводу загострення проросійських сепаратистських настроїв у Криму на адресу Президента України Леоніда Кравчука, Генерального Прокурора України Віктора Шишкіна та Голови Верховної Ради Криму Миколи Багрова. У документі зазначалося, що ареною антиукраїнської діяльності було обрано Севастополь, де відбувалися події, спрямовані проти України, а лідери шовіністів підбурювали людей, заявляючи про готовність добиватися приєднання Криму до Росії зі зброєю в руках.

29 травня 1993 р. відбувся I Конгрес українців Севастополя. 25 липня в Ялті відбувся конгрес українців півдня Криму, в якому взяли участь делегати з усіх населених пунктів південного узбережжя півострова. Конгрес ухвалив звернення до Алуштинської і Ялтинської міських рад з вимогою поступового переведення окремих середніх шкіл і дитячих світличок на українську мову навчання і виховання, підняти державні прапори України над будівлями органів державної влади, демонтувати пам’ятники більшовицьким катам народу. У зверненні до Президента і Верховної Ради України учасники конгресу закликали навести конституційний лад у Севастополі для негайного розподілу Чорноморського флоту та виведення його російської частини з портів України, зокрема з Севастополя.

28-29 листопада 1993 р. відбувся установчий з’їзд Українського Громадянського конгресу Криму (УГГК), під час якого було проголошено переформатування конгресу в загальнокримську українську політичну партію, ідея заснування якої народилася в середовищі кримських організацій національно-демократичного спрямування. Верховна Рада АРК на той час прийняла закон про вибори, яким заборонялася участь у виборах кримських філій загальноукраїнських партій: саме це дискримінаційне положення спонукало кримське українство до створення своєї партії. Парадоксальність ситуації полягала в тому, що представники національно-демократичних сил, відстоюючи непорушну єдність Криму з Україною, були змушені йти на створення регіональної партії, підкоряючись кримському закону, щоб не опинитися поза виборчою кампанією. Розгорнута у Криму кампанія виборів власного президента потребувала серйозної рішучої протидії, яка була б можливою лише за наявності дієвої політичної організації. У подібних складних умовах виникла гостра потреба згуртувати свідоме українство, на той час розпорошене по багатьох організаціях, у єдину політичну організацію, яка була б спроможна суттєво впливати на суспільно-політичну ситуацію в Криму. Відтак УГКК повів принципову лінію на активний бойкот виборів президента Криму як антиконституційних. Українські організації без матеріальних засобів, без газет, радіо і телебачення, а лише розповсюдженням самотужки виготовлених ентузіастами листівок і не могли ефективно протидіяти пропагандивній машині проросійських сил. Проте була нагода заявити, що в Криму є достатньо людей, які стоять на засадах українського державотворення і сміливо виступають за Україну.

7 лютого 1994 р. УГГК отримав офіційну реєстрацію. 9 травня відбулися установчі збори Громадянської Ради Криму (ГРК), яка фактично стала опозиційним парламентом, створеним для протидії сепаратистським рішенням Верховної Ради Криму. ГРК складалася з делегатів від низки проукраїнських політичних організацій і партій: УГКК, УРП, ДемПУ, ДемКрим і Меджлісу кримськотатарського народу. Створення ГРК було простимульоване тогочасною антиукраїнською діяльністю та правовим свавіллям Верховної Ради АРК.

7 липня (за іншими даними – 17 серпня) 1994 р. відбувся II Конгрес громадян України міста Севастополя (Конгрес українців Севастополя), під час проведення якого були прийняті проекти рішень щодо тогочасного стану українства в місті й регіоні. Було прийнято наступні вимоги до місцевої влади: дотримуватись Закону про мови в Україні, сприяти функціонуванню української мови в науці, освіті й культурі, у сфері обслуговування; створити школу з українською мовою навчання і запровадити викладання у всіх навчальних закладах української мови як предмета; утворити український культурно-просвітницький центр; виділити з міського бюджету цільові кошти на здійснення українських культурно-просвітницьких програм тощо.

Під час розгулу антиукраїнської та сепаратистської вакханалії на півострові протягом 1992-1994 рр. фрагменти промов активістів українських організацій Криму рясніли свідченнями на кшталт наступних: «Ми живемо в найбільш зрусифікованому середовищі. У Криму 700 тисяч українців за офіційною статистикою, яка до того ж є заниженою. Але ми не маємо ані українських шкіл, ані українських газет. Трапляється навіть, що люди бояться називатись українцями. Скажуть слово українське і оглядаються: чи не образився за це якийсь “старший брат”. З нас зробили духовних калік, перевертнів, “рускоязичноє насєлєніє”. У нашій свідомості немає переконання, що говорити рідною мовою — це бути самим собою. Преса Криму несе шовіністичні, ворожі для України ідеї, здійснює ідеологічну обробку свідомості людей, що їх ще більше зденаціоналізовує. Лунають заклики до “сербського варіанту”, тобто відстояти інтереси російського народу зі зброєю в руках, а “мразь и сволочь”, тобто українців, викинути за межі Криму. Антиукраїнські сили, дії яких мають відвертий кримінальний характер, роздмухують вогонь міжнаціональних чвар. Чиниться наруга над усім українським, яке органічно не сприймається шовіністами. Вони глумляться над національними символами України, плюють на нашу національну честь і топчуть нас у болото. Все це принизливо, ганебно, адже ми не наймити, не раби, хоч і гнули спину впродовж століть. Нас, українців, у Криму хоч і багато, але ж ми дозволили витравити наші національні почуття, збайдужіли до своєї справжньої історії, до звичаїв народних та до рідної культури, забули мову свою материнську. До того ж, усі важелі влади продовжують перебувати в руках тих, хто впродовж десятиліть збиткувався над українством».

У 1995 р. кримська конституція та кілька десятків республіканських законів сепаратистського характеру були скасовані Верховною Радою України. Це сприяло черговій хвилі активізації кримського українства. Ще 22 січня відбувся другий з’їзд УГГК. На півострові почали з’являтися нові україномовні ЗМІ та розвиватися наявні. Так, у березні 1995 р. державну реєстрацію отримала україномовна газета «Відродження», що виходила в місті Саки (у 1998 р. її головний редактор Олексій Єфименко загинув внаслідок падіння з вікна 5-го поверху). 13 червня 1995 р. в ефірі української редакції радіо Феодосії вийшов перший випуск україномовної передачі «Струмок».

 

Влітку 1995 р. над міськрадою Сімферополя вперше було піднято державний прапор України: зробив це тодішній заступник керівника республіканського товариства «Просвіта» Павло Власенко за сприяння активістів української козацької організації під час мітингу. Опір чинили представники проросійських організацій. Проте прапор лише до ночі. Після цього українські активісти офіційно звернулися до голови міськради Валерія Єрмака з вимогою поновити прапор держави над міськрадою. За три дні прапори України і АР Крим було офіційно, але без жодних церемоній піднято біля міськради, а за кілька днів – над Радою міністрів і Верховною Радою АРК.

19 січня 1996 р. у Сімферополі відбулися установчі збори Кримського відділення Конгресу української інтелігенції. Учасники заходу констатували, що стан української культури в Криму був найгіршим і найтривожнішим в Україні: на 760 тисяч українців на півострові де-факто не було жодної української школи, жодного українського дитячого дошкільного закладу, належного українського інформаційного простору, рідною мовою у 1991-1996 р. не побачила світ жодна українська книжка, спостерігалося засилля російськомовних ЗМІ при блокуванні українського радіо і телебачення, а близько 200 російськомовним виданням протистояла лише бюджетна щотижнева «Кримська світлиця» з мізерним накладом. 17 лютого було проведено установчу конференцію відділення: серед прийнятих документів були звернення до президента України і до населення Криму та ухвала, в якій йшлося про необхідність посилення в Криму державотворчих процесів, дотримання закону про освіту, відкриття українських шкіл пропорційно до кількості українського населення, створення умов для книговидання, розвитку української культури, забезпечення в Криму українського інформаційного простору, соціальний захист інтелігенції, звільнення державних установ від українофобів, скасування московського часу на території Криму та запровадження українського тощо. Звернення були витримані в рішучих тонах вимоги з застереженням права на опозиційні заходи.

22 лютого 1996 р. в Севастополі було засновано Український інформаційно-культурний центр. У липні реєстрацію отримала Кримська філія Конгресу українських націоналістів у Сімферополі.

Влітку 1996 р. над Верховною Радою АРК майорів лише прапор автономії. На початку серпня 1996 р. представники організації студіюючої молоді «Зарево», Українського козацтва та КУН намагалися зустрітися зі спікером ВР АРК Євгеном Супрунюком для висунення вимог про підняття державного прапора України. 24 серпня, в день 5-ї річниці незалежності України, над будівлею ВР АРК вже з’явився синьо-жовтий прапор.

13 березня 1998 р. в Бахчисарайському районі було зареєстровано громадську організацію «Український дім», яка фактично стала об’єднанням українців Бахчисараю і регіону; її основною метою було згуртування громадян задля захисту своїх законних соціальних, культурних і економічних прав. 25 липня було створено координаційну раду українських організацій Керчі «Український дім», до якої увійшли повноважні представники міських відділень НРУ, «Просвіти», Конгресу українських націоналістів та «Просвітянської громади». Головною метою «Українського дому» стала координація і захист українських громадських та політичних організацій Керчі, згуртування українців, які сприяють утвердженню державної незалежності України та розбудові української національної демократичної держави. 11 вересня державну реєстрацію отримало Ялтинське міське товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка, яке виникло на базі Товариства української мови ім. Амвросія Метлинського, заснованого ще наприкінці 1980-х рр. за ініціативою Олексія Нирка та Остапа Кіндрачука.

У червні 1999 р. в Сімферополі, згідно з постановою Кабінету міністрів України від 11.08.1995 р. розпочав свою роботу Всеукраїнський інформаційно-культурний центр. В листопаді у Керчі на громадських засадах зусиллями міського осередку ВУТ «Просвіта» та української громадської бібліотеки було створено національно-культурний центр «Українська хата»; при міській раді було засновано дорадчу раду українців. Того ж року ГО «Український дім» у Бахчисараї заснувала громадсько-політичну газету «Думка».

У січні 2000 р. просвітяни Керчі посприяли зняттю у вестибюлі міської ради барельєфа Леніна; 10 вересня на фронтоні будівлі за ініціативою міської організації ВУТ «Просвіта» замість радянської символіки було встановлено державний герб України.

3 лютого 2001 р. в Сімферополі представники понад 20 політичних партій та громадських організацій ухвалили рішення про створення громадсько-політичного об’єднання національно-демократичних сил «Кримська Правиця». Зокрема, декларацію підписали представники республіканських відділень Українського народного руху, Української республіканської партії, УНП «Собор», ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка, Конгресу української інтелігенції, Організації українських націоналістів та ін.

1 вересня 2001 року в Бахчисараї на базі ЗОШ №4 за сприяння та активній позиції активістів ГО «Український дім» було відкрито 1-11 класи з українською мовою навчання для близько 200 учнів. Громада в умовах спротиву проросійських організацій та саботажу керівництва районної адміністрації домагалася надання приміщення під повноцінну школу з викладанням українською мовою.

Того ж року один з дописувачів «Кримскої світлиці» зазначав: «У Криму існують декілька регіональних осередків національно-політичних партій, але всі вони маленькі, кишенькові і можуть дозволити собі лише провести невеликий мітинг з жовто-блакитними прапорами біля пам’ятника Шевченка в річницю від дня його народження або смерті».

У 2000-2003 рр. ГО «Український дім» спільно з політичними партіями та українськими громадськими організаціями Криму відкрила на півострові понад 600 класів з українською мовою навчання, 7 шкіл з українською мовою навчання та декілька груп у дитячих садочках з українською мовою виховання в Криму. Активну роль у цей період історії відігравала кримська організація УНП (голова –Олег Фомушкін, заступник – голова ГО «Український дім» Андрій Щекун).

8 липня 2008 р. Українська громада Севастополя, що об’єднувала проукраїнські організації міста, повідомила про намір сформувати власні загони самооборони для захисту своїх домівок, своїх рідних і своєї країни через неспроможність України захистити своїх цивільних і військових громадян у місті від російських шовіністів. Подібне рішення було викликане інцидентом, який стався напередодні, 5 липня. Того дня близько сотні активістів «Російського блоку», «Російської громади Севастополя» та інших проросійських організацій спровокували бійку з моряками ВМС України, які встановлювали на стіні Графської пристані меморіальну бронзову дошку на честь 90-річчя підняття українських прапорів на кораблях Чорноморського флоту. Правоохоронці лише спостерігали за подіями. Морські офіцери були змушені наказати підлеглим залишити Графську пристань. У результаті нападники зірвали дошку і втопили її у Севастопольській бухті, після чого кілька осіб кувалдами і металевими балками розбили мармурову основу дошки на стіні, а потім зірвали з колонади пристані банер «Вітаємо з 16-ю річницею ВМС України!». Кілька військовослужбовців, в тому числі заступник командувача ВМС України, отримали травми. Міліція порушила кримінальну справу і навіть затримала двох нападників, але згодом їх відпустила, пославшись на те, що інкримінована їм стаття Кримінального кодексу України є неважкою і не передбачає суворого покарання. Раніше, за два тижні до інциденту, громадський комітет «Український Севастополь» звертався до керівників держави з вимогою припинити діяльність у Криму іноземних парамілітарних структур, наводячи фотографії озброєних пістолетами російських «казаків» у Севастополі, проте жодної реакції центральної влади на звернення севастопольців не було. В Українській громаді Севастополя закликали Президента, Прем’єр-міністра і Голову Верховної Ради України розглянути ситуацію, що склалася у місті, і винести це питання на засідання РНБО. Були висунуті наступні вимоги: розпустити Севастопольську міську раду, заборонити діяльність антиукраїнських організацій і партій в регіоні, покарати організаторів і учасників акту вандалізму у Севастополі і притягнути до відповідальності за бездіяльність керівників севастопольської міліції і прокуратури. У громаді заявили, що правоохоронці не бажають наводити лад у місті: севастопольські етнічні українці дедалі частіше зазнають принижень і залякувань, позбавлені законного захисту держави. Членам українських організацій часто погрожували фізичною розправою, тероризували їх телефонними дзвінками, обмальовували житлові будинки, знущалися з них в інтернеті і прилюдно принижували за спілкування українською мовою. Також зазначалося, що толерантність, виваженість і терпіння проукраїнських сил були сприйняті у проросійському таборі як «слабкість і боягузтво». За цих умов, якщо «українська влада не вдасться до рішучих заходів, не покарає провокаторів і не стане на захист відданих українській справі мешканців міста, то Українська громада Севастополя змушена буде формувати власні структури із захисту своїх домівок, своїх рідних і своєї країни. На додачу в громаді пообіцяли, що якщо до Дня Незалежності України не буде знайдена і урочисто встановлена сплюндрована пам’ятна дошка, то до свята українці «помстяться» російським шовіністам поваленням незаконно встановленого у місті пам’ятника імператриці Катерині ІІ.

Буквально весь період українського суверенітету над Кримом українці півострова на тлі цілковито проваленої української гуманітарної та інформаційної політики зазнавали шовіністичних нападів на свою мову, історію та культуру і були покинуті сам-на-сам зі своїми проблемами, не маючи практично жодної підтримки ані державної влади, ані регіональної, котра потурала проросійським сепаратистам і перешкоджала реалізації прав української «меншини в меншині». Не в останню чергу цей чинник визначив долю Криму під час його окупації Росією у 2014 році.

Сергій КОНАШЕВИЧ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

На першому фото – святкування Дня Незалежності України в Херсонесі, м. Севастополь 2000 р.

 

Матеріали по темі:  Український голос Криму (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Український голос Криму. Севастополь 1917-1920 р.

Український голос Криму: Керч, Сімферополь, Феодосія, Ялта 1917-1920 р.

Український голос Криму. Радянська та німецька окупація (1920 – 1980 рр.)

SHARE