Український голос Криму: Керч, Сімферополь, Феодосія, Ялта 1917-1920 р.

Про організоване суспільно-політичне життя українства Криму до І світової війни навряд чи доводиться говорити. Лише після буремних подій 1917 року кримські українці, яких до того в переписах обертали на «русских», заговорили на повний голос. Так, наприклад, на початку травня 1917 р. у 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді в в Києві взяли участь делегати від українців Чорноморського флоту та сухопутних частин Криму. Про ці та інші події розповідаємо далі. 

Керч

Збережені відомості про те, що у травні 1917 р. в Керчі було організоване українське об’єднання «Громада» під керівництвом старшого лікаря місцевого лазарету, доктора медицини Єлисея (Олисія) Волянського; станом на липень 1917 р. вона складалася з понад півтисячі людей – переважно військовослужбовців, працівників металургійного заводу, крамарів і службовців. Зазначалося, що члени «Громади» друкували статті на тему історії України та національно-визвольного руху в місцевій газеті, однак у якій саме – належить з’ясувати. Влітку 1917 р. мешканці одного з сіл під Керчю заявили учасникам перепису перед земськими виборами про своє «приєднання» до Української Центральної Ради і відмовилися надавати їм будь-яку інформацію.

Заява про виїзд до України в м. Керч.

28 квiтня 1918 р. батареї Керченської фортеці салютували українському національному прапорові, що замайорів над старовинною фортецею і містом. Перед цим українська громада Керчі збройно виступила проти більшовиків. Підтримані місцевим українським населенням, яке становило 58% мешканців Керч-Єнікальського градоначальства, вояки-українці місцевого гарнізону під проводом ради громади захопили Керченську фортецю і місто. 1 травня 1918 зі співом українського національного гімну на чолі колони демонстрантів пройшов загін вільного козацтва, організований за 3 дні під проводом отамана Левенка.

За часів окупації Криму військами Денікіна та Врангеля українська громада Керчі була розгромлена.

Феодосія

У ротах запасного полку, який дислокувався у Феодосії, у першій половині березня 1917 року були організовані ротні українські ради, що з часом об’єдналися і утворили українську полкову раду. У квітні в місті виникли осередки українських соціал-революціонерів, які мали значний вплив на українців-військових у гарнізонах і сприяли українізації військових частин.

17 червня в місті була організована Українська Рада, головою якої було обрано викладача В.М. Письменного.

Наприкінці серпня 744 вояків-українців місцевого 35-го пішого запасного полку, майже усі вихідці із Херсонщини, Катеринославщини, Таврії й Харківщини, висловили своє обурення тим, що «Тимчасовий уряд знов рве Україну на шматки і наших губерній чому то не визнає як українських». Вони вимагали «прилучення до автономної України Херсонщини, Катеринославщини і українських повітів Таврії і Харьківщини».

У жовтні на базі 35-го пішого запасного полку за сприяння начальника штабу одеського військового округу генерала Маркса було затверджено український батальйон зі своїм штатом під керівництвом прапорщика Фалька; українські сотні пожертвували 200 карбованців на прапор батальйону.

Навесні 1920 р. в місті зібрався підпільний з’їзд представників українських організацій при військових частинах; у липні підпільний штаб переніс свою діяльність до Севастополя.

Сімферополь

Після Лютневої революції 1917 р. в Сімферополі виник осередок «Просвіти», який організував бухгалтер земської повітової управи Петро Близнюк спільно зі своєю дружиною (її ім’я невідоме), а також службовицею Таврійської губернської земської управи Тіною Книшенко (з дому Ізбицьких; майбутня воячка Армії УНР, що увійшла в історію як Харитина Пекарчук) та ще кількома особами. Зусиллями української громади міста було організовано український хор та аматорський гурток, влаштовувалися літературні вечори, спільно з Тимчасовим Кримсько-Мусульманським комітетом видавалася газета (назва видання невідома, українську частину редагував чоловік на прізвище Бень), а також проводилася українізація 32-го, 33-го та 34-го запасних піхотних полків, дислокованих у Сімферополі. Петро Близнюк, як і Тіна Книшенко, входив до сімферопольського осередку Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).

На початку березня 1917 року в Сімферополі відбулося перше зібрання українців, у якому взяло участь близько 200 осіб. Більшість із них складали військові місцевого гарнізону. Набагато велелюднішим було наступне українське гарнізонне віче, на яке прийшли понад 7 тисяч офіцерів і солдатів-українців. Тоді ж було засновано Сімферопольську українську громаду, раду якої очолив учитель гімназії Клименко. Своє завдання Рада вбачала в організації просвітницької роботи серед українців-вояків сімферопольського гарнізону. Наступним кроком в організаційному становленні вояків-українців сімферопольського гарнізону було створення комітету Українського військового клубу імені гетьмана Петра Дорошенка. Він власне і перебрав на себе керівництво діяльністю українців у військових частинах міста.

У травні 1917 р. було затверджено статут Сімферопольської української громади, що планувала незабаром влаштувати в місті національне українське свято. 17 травня близько 15 тисяч вояків з різних частин під проводом Юрія Воротова-Хвилинського пройшли з українськими прапорами головними вулицями Сімферополя. Парад приймав заступник голови Сімферопольської гарнізонної ради солдатських депутатів Юрій Тютюнник. Цей день фактично став початком української військової формації у Криму.

24 травня під час проведення Шевченківського свята за ініціативи Української громади та Українського військового клубу було проголошено створення українського Першого Сімферопольського Полку імені гетьмана Петра Дорошенка, до складу якого увійшли 5811 солдатів і 36 офіцерів Сімферопольського гарнізону. Маніфестація, за деякими даними, налічувала понад 30 тис. чоловік. Ось, що про неї згадував її безпосередній учасник: «Спільними силами Української Громади і Військового Клубу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в Сімферополі. Свято для Сімферополя випало досить-таки імпозантно. Самих військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чети вперше практично були об’єднані в сотні і курені. Військо вишикувалося у каре. Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делегації від українських залог Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу і панахиду відправили українські панотці з Чорноморського Флоту з А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад військ. Ряди струнко проходили перед президією клубу і салютували відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. 

Та закінчилося свято тим, чого не сподівався ні хто-небудь з наших ворогів. Після параду перед військом виступили з привітаннями делегації від сусідніх організацій. Потім говорив член президії нашого клубу поручник Т[итаренко?]. Промова останнього була і коротка і проста. Він сказав: – Панотець читав у Євангелії – просіть і дасться вам, шукайте і знайдете, добивайтеся і відчинять вам. Ми шукали і знайшли себе – з’єдналися поміж собою. Просили дозволу сформувати український полк, але нам того не дано. Добивалися у двері, та нам їх ніхто не відкриває. Що маємо робити? Панове! Маємо силу, так ламаймо ж двері! 

Громове «слава» перервало промову. І довго розлягалося воно далеко навколо майдана. Коли затихло, промовець докінчив: – Віднині ми не розійдемося. Віднині ми складаємо Перший Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка! 

Знову залунало «слава». За кілька хвилин полк марширував до касарень. Вони були зайняті, і над ними повівав синьо-жовтий прапор. А надворі стояла варта, озброєна рушницями та кулеметами. В сотнях проводилися навчання і вправи».

Вітаючи УЦР, Український військовий клуб прохав її проводити в життя постанови і резолюції першого Всеукраїнського військового з’їзду. Українці хотіли якомога швидше знати номери трьох корпусів, які вищою російською військовою владою були названі українськими, щоб направляти туди поповнення українськими маршовими ротами. «Ми даємо слово умерти всі за здобуту свободу, коли Тимчасовий Уряд задовольнить требування УЦР і Генерального Комітету Українського як головного правління українського народу», – запевняли члени клубу, прохаючи також УЦР «зажити всіх рішучих заходів перед Тимчасовим урядом, щоб вивести всі польські легіони з території України і не дозволяти формування нової польської дивізії у Києві».

29 травня 1917 р. відбулося спільне надзвичайне зібрання Української Ради та організаційної комісії Сімферопольського Українського військового клубу ім. Гетьмана П. Дорошенка, участь у якому взяли члени Ради Мацько, Титаренко, Тютюнник, Шиманський, Марков, Чутенко, Стадниченко, Бігдан, Тищенко, Борт та «з організаційної комісії більше як 50 членів, як салдат, так і офіцерів». Головою зібрання був обраний прапорщик Титаренко, писарем – солдат Богдан (Бігдан?). Під час обговорення питання щодо формування українського запасного полку точилися дебати щодо того, як це краще зробити, щоб не внести дезорганізації в гарнізоні поміж вояками. Зрештою організаційна комісія з делегатів від усіх рот 32-го, 33-го та 38-го піхотних полків ухвалила сформувати з усіх вояків-українців Сімферопольського гарнізону окремий Український Запасний полк; для цього роти, в яких більшість складали українці, мали оголосити себе українськими сотнями та обрати собі сотників з-поміж офіцерів-українців. Також передбачалося призначення загального зібрання організаційної комісії та ради клубу, на яке мав бути запрошений начальник місцевого гарнізону для ознайомлення зі справою формування українського полку та запрошення до участі в його подальшій організації. Зазначалося, що українські сотні на муштру мали виходити під керуванням сотників-офіцерів українського походження на окремі місця, обрані за погодженням начальника гарнізону з радою клубу. Друге питання порядку денного – відправлення представників до 35-го піхотного полку в Феодосії задля початку організації вояків-українців. – вирішили відкласти до слушного часу: «Треба спершу в себе скінчити формування Українського полку, а потім починати організацію і пропаганду у других місцях».

26 червня 1917 р. о першій годині дня вояки-українці запасних полків із майоріючими знаменами вирушили до будівлі військової бригади і звернулися до командира гарнізону полковника Кондратьєва з клопотанням про утворення українського полку і надання приміщення для нього. У свою чергу Кондратьєв дозволив формування при кожному запасному полку окремих українських батальйонів, проте надання приміщення визнав на той час неможливим і попросив дати йому час на вирішення проблеми. Перед тим у Сімферополі відбулося багатотисячне українське свято: «По вулицях цілий день рухались війська з національними українськими прапорами, поцяткованими гаслами: “Хай живе Україна!”, “Не вмерла Україна!” тощо. Багато солдатів та офіцерів було в українських бойових костюмах. Війська супроводжували військові оркестри та численні юрми народу».

Про тогочасні події згадувала уродженка Сімферополя Харитина Пекарчук, воячка армії УНР: «Ранньою весною 1917 р. відбувся в Сімферополі з’зд совєтських солдатських і робочих депутатів в офіцерському клубі кожен міг взяти участь. Під іменем українських соціал-революціонерів вислали ми своїх делегатів, одним із них була я. Домінували московські соціал-революціонери. Представники кожної нації мали право перед голосуванням зачитувати свої програми, але українців-самостійників боялися, а тому старалися нас не допустити до голосу. Коли ми почали зачитувати нашу програму, тупотіли та свистали. Даремне ми старались промовити до їхньої свідомості, пригадуючи, що й нам прислуговує право подати свої проекти, які можна переголосувати, але цієї можливості вони таки не дали. Кожному стало ясно, що вони нам ворожі та що числити можна тільки на власні сили. Але організуватись самим у такій віддалі від Києва нелегко було. Адже в тому часі вже майже не було комунікації з нашим центром. Та ми почали шукати зв’язків з українським урядом, то вживаючи приватних контактів, то висилаючи делегатів. Україніцізацію військових частин ми теж перевели без інструкцій, бо на те часу не було. Збираючися в “Просвіті”, ми гарячково планували, ділилися проектами й передбаченнями, там і фактично сформувалися. Офіційно ми співпрацювали з урядом Тимчасового ГІравительства, це було необхідне для приспання їх чуйності. І коли врешті прийшов наказ до нашої частини — відмашерувати на фронт, ми вважали це бажаною розв’язкою. Довідавшись про вишкіл українського полку у Заславі, постановили перехитрити військову владу. Нашим наміром було — прилучитись до того вишколу, щоб увіллятись в українську армію. Цей запал захопив всю українську молодь Симферополя. До війська вступала гімназійна і студентська молодь, зголошувались також “пацани”, хлопці 12-14 літ, але їх відсилали додому. 24 липня 1917 р. Виїхали ми Українським Маршовим Баталіоном, курінем 34 запасового полку з Сімферополя на материк України».

Того літа місцева преса повідомляла про «тривожні настрої, створені у сімферопольських гарнізонах у зв’язку з закликами української ради до створення спеціальних українських рот». Зазначалося, що об’єднане засідання революційних організацій міста вважало беззаперечним право кожної нації самостійно вирішувати питання свого існування, проте визнало «недоцільним» «часткове розв’язання національного питання явочним порядком, шляхом виокремлення з армії бойових одиниць» до формування Установчих зборів у листопаді 1917 р. Під час постановки на голосування питання, чи вважає зібрання своєчасним формування українських частин, представники української ради демонстративно залишили засідання.

25-26 серпня 1917 р. в Сімферополі під гаслом «Борітеся – поборете» відбувся перший з’їзд представників українських організацій Таврії, який став першим у регіональному масштабі досвідом самоорганізації українців Криму та материкової частини губернії. Активну участь у заході брали представники українських військових гарнізонів Криму, що спричинилися до прийняття низки ухвал національно-демократичного характеру. Так, за допомоги українського офіцерства з’їзд прийняв постанову про скликання Українською Центральною Радою Всеукраїнських Установчих Зборів, які мали розв’язати питання державного майбутнього України.

На виборах до Всеросійських Установчих зборів у листопаді 1917 р. в Сімферопольському гарнізоні українські есери дістали 14,3% (більшовики – 17,1%, мусульмани – 17,1%). На честь проголошення Української Народної Республіки українські організації міста провели маніфестацію, участь у якій узяли військовики та цивільне населення.

У травні 1918 р. за сприяння МЗС Української Держави розпочалося видання україномовної газети «Наш степ» анонімним активістом громади – «дрібним чиновником, людиною без освіти». Незабаром представники німецького окупаційного контингенту закрили газету за «за шкідливий напрямок»; редакцію довелося перенести до Мелітополя, звідки вона підтримувала зв’язки з кримськими організаціями українців і відображала на своїх шпальтах кримські соціально-економічні та суспільні процеси. Однак газета висловлювалася гостро і щодо тогочасної української влади, за що й була покарана тимчасовим припиненням діяльності. Можливо, видавцем «Нашого степу» в Сімферополі був Євген Ганейзер, котрий особисто привозив з Києва до Криму кошти для потреб місцевої української преси. Незабаром після свого приходу до влади очільник Кримського крайового уряду Матвій Сулькевич розпочав переслідування українофільських газет і українських громад.

24 квiтня 1918 р. Кримська група Армії УНР увійшла до Сімферополя, однак вже незабаром була змушена залишити Криму через загрозу збройних конфліктів із німецькою армією з огляду на невизначену позицію тогочасного українського уряду, котрий вважав Крим самостійною територіальною одиницею і фактично покинув напризволяще військове з’єднання, якому сам-таки дав наказ захопити Крим задля здобуття Чорноморського флоту. Як згадував учасник групи Борис Монкевич, «ніде на всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіазмом, з такими оваціями і з таким захопленням. Президія самоврядування просила довести до відома українського уряду, що населення міста раде буде бачити в себе українську владу. Місцеве населення весь час виявляло свої симпатії українському війську, прохало залишитись, не покидати Криму й обіцяло на випадок боротьби стати на бік запорожців. До Болбочана явились представники громадських організацій, щоб висловити свою приязнь до українського війська і ще раз подякувати за визволення їх від більшовиків. Вони просили передати українському урядові їхнє гаряче бажання, щоб Крим був прилучений до України. При проїзді самоходу Болбочана до міського самоуправління юрба народу так його окружила, що він не міг проїхати. Всі вулиці були заповнені народом, який вийшов проводжати запорожців. Багато добровольців вступило тут до частин Кримської групи, але згідно до умов з генералом Кошем прийшлося їх звільнити. Пізніше багато з цих добровольців прибуло з Криму і знову вступили в ряди запорожців».

25 серпня 1918 р. в Сімферополі відбулися загальні збори членів української громади міста й околиць у її приміщенні – будинку №8 на вулиці Лазаревській. На порядку денному стояли наступні питання: інформація і читання затвердженого статуту громади та товариства споживачів «старої» української громади (доки що зміст цього поняття не розкритий), вибори правління громади та складання кошторису її прибутків і видатків на поточний рік. 28-29 серпня «на підставі постанови ініціативного гуртка» там само з дозволу Кримського крайового уряду та німецького коменданта міста відбувся з’їзд усіх українських організацій і партій Криму, який відкрив член виконавчого комітету українських організацій Таврії Митрофан Мальцев. Сімферополь презентували голова ради місцевої громади Петро Близнюк (обраний писарем з’їзду) та ініціатор Сімферопольського громадського кооперативу Денис Мацько, Ялту – голова ради тамтешньої української громади Павло Горянський та його заступниця Наталія Ярошевська, Севастополь – член ревізійної комісії Українського клубу Максим Муленко та скарбник цього клубу і голова кооперативу Іван Лихонос (обраний головою з’їзду), Євпаторію – товариш голови ради громади Павло Черевченко, Алупку – делегат української громади Йосип Шевченко (обраний заступником голови з’їзду). Було ухвалено одностайно наступний порядок денний: доповіді з міст, організація центральної спілки громад, відкриття кооперативів на місцях, культурно–просвітні справи, напрацювання зразкового проекту статуту українських культурно-просвітніх громад. Після цього з’їзд ухвалив відповідні резолюції: передусім – заснувати в Криму українську газету (чомусь російською мовою) та підтримати коштами та літературною працею з боку кримських українських громад видання «Наш степ», яке перебувало в Мелітополі у «безпорадному становищі». Задля поширення національної просвіти українські органи в Криму мали влаштували курси українознавства, лекції і читання «з ліхтарем» (біоскопом), засновувати осередки «Просвіти», дитячі садки, школи, проводити національні свята тощо – «а краєва рада у Криму щоб завше була до послуг українських організацій, аби допомогти в цих національних справах». Пропонувалося за першої нагоди влаштувати силами громад підготовчі школи для дітей, щоб ті потім вступали до перших класів середніх шкіл з українською мовою навчання; у 1918-1919 навчальному році кожна громада мала влаштувати курси українознавства, української мови, письменства, історії, культури, географії не лише для учнів, а й для дорослих. У дитячі садки мав впроваджуватись український компонент (пісні, ігри і т.ін.), «а де можливо – откривать свої власні садки». При цьому наголошувалося на необхідності допомоги українським організаціям у впорядкуванні книгозбірень та поліпшенні замовлення і постачання книжок і часописів; крайова рада мала повідомляти організації про становище книжкового ринку та появу нових видань і «організувати в центрі зразкову книгозбірню». Особливу увагу було приділено сценічній творчості: «Маючи на увазі, що український театр був і є найвищий розвій українського духовного життя, чому повинен він стати на найвищу височінь, яка сіє будучого урожаю, культурної ниви життя, а тому слід проводить на місцях театральні справи як можна ширше. Подбать про заснування при кожній громаді власного хору з досвідченим диригентом, в разі потреби всі хори українських громад мають об’єднатись для публічних концертів. В разі потреби до хору можуть бути прийняті хористи на жалування».

З огляду на те, що українські організації, гуртуючись тільки на підставах культурно-просвітніх завдань, не могли задовольнити економічних потреб громадян, було вирішено пропонувати всім українським організаціям Криму заснувати власні національні кооперативи, які були б об’єднані Кримською загальною спілкою кооператорів; за зразок мав бути взятий статут кооперативу Сімферопольської української громади. При цьому до складу Ради спілки кооперативів пропонувалося впровадити представників від Української Ради Криму. Загалом при заснуванні українських організацій у Криму з’їзд одноголосно ухвалив брати до уваги статут громади Сімферополя, порадивши взяти його за зразок. На початку жовтня зазначена громада таки розпочала організацію у повіті мережі українських кооперативів – споживчих і сільськогосподарських товариств.

Наостанок було проголошено заснування крайового органу українських організацій Криму з назвою «Крайова Українська Рада в Криму», яка складалася б з «п’яти членів і одного кандидата» і мала перебувати у Сімферополі, впроваджуючи у життя всі постанови з’їзду. Обраному складу Крайової Ради приписувалося розпочати діяльність 30 серпня.

У вересні Рада відрядила до Києва делегацію, котра подала до Українського Національного Союзу заяву про прийняття до його складу представника від кримських українців. До слова, Союз був в опозиції до гетьмана Павла Скоропадського, уряд якого вживав активних заходів для розбудови громадсько-політичного життя українців Криму. За деякий час було оголошено про заснування Бюро Української Краєвої Ради Криму в Києві, яке розташовувалося в будинку №39 на вулиці Пушкінській. Бюро очолив Яким Христич – мічман Військово-Морського флоту УНР, котрий у 1917 р. став співзасновником Українського морського клубу в Севастополі та очолив Морський курінь ім. П. Сагайдачного, прибувши на його чолі під час жовтневого перевороту в Петрограді 24 листопада 1917 р. з Севастополя до Києва на захист Української Центральної Ради. У 1918 р. Христич був державним інспектором продовольчих і земельних справ, комісаром УЦР у Криму; 15 квітня  наказом міністра внутрішніх справ УНР був відряджений до Сімферополя для заснування філії Інформаційного бюро МВС УНР, обов’язком якого було поширювати серед населення Криму даних про політику українського уряду, його закони і «взагалі вести там роботу з наближення Криму до України». Вже за часів гетьмана Скоропадського Христич подав до МЗС Української Держави свій звіт про поїздку до Криму 15 травня 1918 р., в якому зазначив: «Оскільки мені довелось говорити з політичними діячами Криму, можна зробити висновок, що більшість, особливо класи торгівельні, робітничі та городяни, незалежно від національності, стоять на ґрунті української орієнтації. За той недовгий час перебування в Криму з моїх переговорів з політиками краю я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля, можна бути впевненим – край забажає федерувати з Україною».

21 вересня 1918 р. в Сімферополі відбувся велелюдний з’їзд представників торгівельно-промислових організацій, біржових комітетів, кооперативів, банків, продовольчих управ, міських голів і представників земських управ. Під час зібрання обговорювалося питання економічної угоди з Україною: на заплановані перемовини було обрано делегатів. Низка ораторів висловилася за цілковите митне об’єднання з Україною.

На початку жовтня 1918 р. Сімферопольська українська громада організувала у повіті мережу українських кооперативів – споживацьких сільськогосподарських товариств.

11 листопада 1918 р. в Сімферополі відбулися загальні збори Крайової української ради в Криму з правом представництва одного делегата від кожної існуючої в Криму української організації. На порядку денному мали стояти доповіді з місць, які пропонувалося мати у письмовому вигляді, повідомлення крайової ради, кооперативні, просвітницькі та інші поточні справи, поповнення членів ради та вибори ревізійної комісії. За два дні відбувся з’їзд кримських українців, на якому було висунуто ідею скликання «предпарламенту».

Ялта

Повідомлення у кримській пресі про створення Ялтинської української громади. 18. 04. 1917 р.

18 квітня 1917 р. кримська преса повідомила, що група мешканців Ялти прийняла рішення про заснування місцевої української громади, членами якої могли ставати українці «різних спільнот, класів і партій», котрі визнавали право України на національно-політичне самовизначення. Громада ставила перед собою наступні завдання: 1) розвиток національної самосвідомості своїх членів; 2) пропаганда української ідеї; 3) підтримка тісного зв’язку з українськими центрами; 4) налагодження взаємин з представниками інших народів, які мешкали на південному березі Криму. Перші збори громади були анонсовані на 23 квітня. Запис зацікавлених і надання пояснень проводили Павло Горянський, котрий очолив громаду, та власник «Американської крамниці» П.Я. Калмиков (ініціали не розшифровані). Консультації проводилися відповідно на дачі «Дарсан» та у названій крамниці.

Того ж року на Зелені свята Українська Центральна Рада розпочала збір коштів на підтримку українського руху. До Українського національного фонду Ялтинська українська громада пожертвувала 75 карбованців «на просвіту на Україні».

3 травня 1917 р. в Ялті відбулося перше в Україні колективне вшанування пам’яті поета і громадського діяча Степана Руданського, на яке зібралося близько 300 мешканців Ялти та околиць. Над могилою був присутній національний прапор, а значна частина молоді була в українському вбранні. Цей захід став маніфестацією українців кримського півдня. У червні громада відкрила бібліотеку-читальню в будівлі чоловічої гімназії.

Влітку-восени 1917 р. в міській пресі активно публікувалися звістки від Ради Ялтинської української громади – зокрема, про збори, на яких обговорювалися поточні справи в Україні загалом і в громаді зокрема, а також читалися лекції з української літератури та історії. У жовтні громада відкрила бібліотеку-читальню в будівлі Гоголівського училища.

У 1918 р. гетьман Павло Скоропадський доволі скептично оцінював діяльність МЗС Української Держави, що «повело на свій ризик і страх доволі наївну агітацію» в Криму: «Якісь молоді люди в українських строях у Ялті та в довколишніх містечках переконували публіку зробитися українцями. Це не мало, звісно, успіху, але й нікому не шкодило».

На початку зими 1918 р. Павло Горянський в умовах «червоного терору» сприяв проведенню виборів до Українських установчих зборів на території півострова. 6 січня він телеграфував до Севастополя комісарові з виборів Юрію Дежур-Журову про складання списків виборців. У Криму вибори відбулися лише деінде – з огляду на терор і арешти з боку ліворадикальних сил за підтримки матросів Чорноморського флоту. 29 січня Горянський повідомив до Севастополя, що вибори відбудуться 2-4 лютого.

Восени 1919 р. Павло Горянський порушував питання про відкриття українського кооперативу в Криму та отримання приміщення для ялтинської громади. Наприкінці літа 1920 р. він зустрівся в Ялті з членами військової делегації УНР до Врангеля, поінформувавши їх про настрої у кримських урядових колах і про становище українського руху на півострові. У своїх тогочасних спогадах український суспільно-політичний діяч Володимир Леонтович коротко описав буття української громади в місті: «За часів Денікіна й Слащова там йшла така нагінка на українців, що громада мусила затаїтися і не збиралася, бо в тих обставинах була неможливою ніяка українська робота. За той час кілька членів громади виїхали з Ялти. Громадяни не мали програми і не уявляли, яку національну роботу в тих обставинах можна і треба було почати. Крим був відрізаний від всієї України; що там діялося – ніхто гаразд не знав. Влада належала чужим людям, з її представниками ні в кого з громадян зв’язків не було».

Сергій КОНАШЕВИЧ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

Матеріали по тремі:  Український голос Криму (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

Український голос Криму. Севастополь 1917-1920 р.

SHARE