Український голос Криму (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)

До 30-літнього ювілею незалежності України ми наближаємося з облудними твердженнями про те, що на Кримському півострові, понад 6 років тому силоміць вирваному з тіла держави, жодних українців «нема і ніколи не було». Щоправда,  дехто «милостиво» погоджується на версію, що з’явилися вони там на світанку самостійної України на початку 1990-х рр. Інші навіть «припускають», що українці почали заселяти «исконно русскую землю» Криму в 1954 р. – після того, як «предатель Хрущёв подарил её х**лам». Проте вже вище цієї часової рамки – нуль. Порожнеча. Немовби ніколи жодних українців у Криму ніколи не існувало. Не було українських громад і їхніх творчих формацій у великих містах. Не існувало сімферопольської «Просвіти» і севастопольського «Кобзаря». Не доносив до читача українське друковане слово часопис «Тавричанин». Не формувалися 1-й Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка та Севастопольська Українська Чорноморська Громада. Не виступали з гастролями корифеї українського театру. Не лунали й не передавалися в рукописах твори Шевченка. Не воювали «грицьки» за Севастополь у середині ХІХ ст. Не функціонували осередки козаків, що були в опозиції до тих чи інших гетьманів і співпрацювали з кримськими ханами чи генуезькими капітанами. Не приходили сюди дружинники київських князів. Не… Словом, багато «не». Всієї української історії Криму немовби ніколи й не було – немовби на догоду силам, зацікавленим у тому, щоб і сама пам’ять про нас на півострові зникла, разом із нашим словом, нашою вірою, нашою піснею, нашою думкою… Та коли зробити зусилля й почати бодай поверхово досліджувати джерела – несподівано з’ясується, що українці в Криму були і є. І (хочеться вірити) будуть – довго та щасливо, разом зі своєю Батьківщиною.

Майже два десятиліття тому кримський дослідник Григорій Рудницький зазначав, що українське друковане слово поширювалося на півострові як мінімум з 1860-х рр. – з огляду на безперервну циркуляцію значної маси українців, що служили у губернських і повітових установах, медичних та навчальних закладах, займали офіцерські посади на флоті, затримуючись у Криму на той чи інший проміжок часу. До бібліотек казенних закладів, що були інструментом «обрусения», українська книжка та преса потрапити практично не могла з різних вигаданих причин – зокрема, «за неимением средств», тож її доводилося розповсюджувати приватним шляхом: так, наприклад, класик української літератури Михайло Коцюбинський під час своєї праці в Криму в 1890-х рр. привозив на півострів літературу для народного читання, що поширювалася серед робітників-українців, а пізніше Леся Українка просила в матері прислати до ялтинської читальні бодай одного «Кобзаря» на прохання читачів. У цій місії вони були не самотні.

Станом на 2 половину ХІХ – початок ХХ ст. українське культурне життя в Криму знаходило свій вияв у поодиноких виданнях літературних творів і в організації аматорських театральних гуртків. Проте революція 1917 р. була позначена випуском літератури на гео- та соціополітичну тематику. Так, у друкарні Феодосійської центральної гідрометеорологічної станції було видано 40-сторінкову працю П. Затирнія під псевдом «П. Нечипоренко» «Про стародавню Русь», яка мала два розділи: «Короткий начерк соціально-економічного і державно-політичного життя Київської Русі-України в період з VIII по XII століття» та «Історичне життя Білої Русі в період з VIII по XIII століття». Тоді ж у севастопольській типографії «Енергія» вийшла книжка місцевого громадського діяча Василя Вітинського «Що кожному українцеві треба знати. Український катехизм»: назва нагадує заголовок праці Богдана Заклинського «Що треба знати кождому Українцеви?», яка вийшла друком у Відні у 1915 р., а раніше, у 1911 р., була видана у Вижниці під назвою «Всеукраїнський Катехизм (Що мусить знати кождий Українець?)».

Навесні 1903 р. безуспішною стала спроба домогтися дозволу на видання в Севастополі сільськогосподарського журналу «Хлібороб». Передбачалося, що перша шпальта, присвячена питанням сільськогосподарського життя і техніки, публікуватиметься російською мовою, українською ж виходитиме решта матеріалу – популярні статті з сільського господарства і с/г техніки, хроніка та бібліографія с/г життя, а також оповідання й повісті. Редактором журналу мав стати активний діяч і натхненник української громади Севастополя, інженер-технолог Левко Мацієвич. Проте на українську мову (принаймні, її варіанти) у кримських часописах тоді можна було натрапити – як і на переклади творів українських класиків російською мовою. Сімферопольська громадсько-економічна, літературна та політична газета «Тавричанин» (1905-1914) друкувала українською мовою як літературні, так і публіцистичні твори. Цю газету можна охарактеризувати як єдине кримське видання, що мало вдалі спроби друку матеріалів українською мовою до 1917 р., наражаючись на переслідування з боку адміністрації. Принаймні з 1911 р. «Тавричанин» мав постійний україномовний окремий відділ «Українцям», зміст якого подавався фонетичним українським правописом; раніше відділ називався «Малороссам» і друкувався «ярижкою» (російським правописом). Як у вказаному відділі, так і у виданні загалом подавалися матеріали на захист українців та проявів їхньої культурно-духовної ідентичності.

Не маючи власного друкованого органу, українці Криму були змушені вдаватися до материкової преси. Так, у 1905 р. у якості відкритого листа було надруковано доповідну записку севастопольського аматорського гуртка, подану до російської комісії, утвореної з метою усунення утисків друкованого слова. Ще восени 1881 р. Міністерство внутрішніх справ Російської імперії видало таємний циркуляр із доповненнями до сумнозвісного Емського указу: за ним дозволялися театральні вистави українською мовою, але лише з дозволу генерал-губернатора, проте заборонялося видавати дитячі книжки, подавати історичні сюжети, висвітлювати життя української інтелігенції, а також вживати слова на кшталт: «Україна», «Запорозька Січ», «козак». Виданий наприкінці 1904 р. царський указ приписував серед іншого переглянути постанови, які обмежують права «інородців». Відтак севастопольські актори нарікали на свою вимушено обмежену діяльність, ускладнену нормативними актами, через які репертуар українського театру для народних вистав був скорочений майже вдвічі, а чимало наявних п’єс були «незручні для постановки на сцені». Зрештою гурток клопотав перед комісією щодо перегляду законів про друк з метою зрівняння прав українського слова з правами інших мов і наріч та постановку в народному театрі всіх дозволених українських п’єс.

Олексі́й Нирко́ — подвижник кобзарства Криму і Кубані, бандурист, історик кобзарства, голова Ялтинської «Просвіти» (1988–1991), керівник капели бандуристів ім. Руданського в Ялті. Голова кобзарської секції Музично-хорового товариства Криму, заслужений працівник культури України, створив музей бандури в Ялті. Пройшов Другу світову війну і переслідування та тюрми під час радянських часів.

Влітку 1906 р. через адміністративну реакцію не здійснилися плани українців Криму щодо заснування «Просвіти» в Сімферополі та її філії в Ялті. Протест проти свавілля влади, уособленої сумнозвісним ялтинським градоначальником Іваном Думбадзе, залишилося висловлювати хіба що голосуванням за опозиційні політичні сили на виборах до Державної Думи. Заради справедливості, слід зазначити, що тиск «згори» та відсутність налагоджених комунікацій були не єдиними причинами дезорганізації кримських українців: давалася взнаки й соціально-політична пасивність і байдужість – ті ж якості, що деморалізували українську громаду півострова й за часів Незалежності. Проте ще в 1901 р. Загальна безпартійна українська організація (1897-1904) почала складатися з об’єднаних автономних громад, одна з яких діяла в Севастополі, а згодом на півострові почали функціонувати осередки українських соціал-революціонерів. Такий невеликий гурток виник у 1905 р. в Сімферополі; за рік його праця набрала обертів, вживалися спроби сформувати подібні осередки по селах – так, зусиллями одного з членів сімферопольського гуртка було створено невелику організацію в селі Велика Михайлівка Мелітопольського повіту. На той час сімферопольські есери вступили у перший конфлікт зі своїми російськими колегами – саме на мовному і національному ґрунті: останні не бажали визнати за кримськими українцями права проводити роботу українською мовою і взагалі негативно ставилися до самостійного існування українських есерів. Восени 1906 р. сімферопольці започаткували невелику організацію серед студентів Київського університету, яка згодом спричинилася до розвитку партійних організацій на Чернігівщині, Слобожанщині, Поліссі, Волині та Поділлі, а на своїх конференціях, крім цих регіонів, збирала делегатів і з українського півдня.

Фрагмент експозиції Сімферопольського етнографічного музею присвячений українцям Криму

Навіть перебуваючи в обмежених і обтяжуючих умовах, кримські українці підтримували зв’язок із материнською землею та сприяли розвиткові її культури. Це видно з оприлюднюваних в українській пресі звітів про кошти, отримані на ті чи інші благодійні справи. Зокрема, з Криму надсилалися гроші на подарунок відомому українському композиторові Миколі Лисенку до дня святкування 35-річчя його музичної діяльності на видання його творів та на вшанування його пам’яті по смерті. Також серед українців Криму проводився збір коштів на встановлення пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві – втім, нерідко жертводавці підписувалися лише псевдонімами або гуртовими іменами. На початку ХХ ст. до видань у Києві та інших містах надходили телеграми з Криму зі звістками про місцеве українське культурне життя та з реакціями на події «на материку».

Одним із найяскравіших виявів українського національного руху в Криму кінця ХІХ – початку ХХ ст. було традиційне відзначення річниць народження і смерті Тараса Шевченка у великих містах (Севастополь, Сімферополь, Ялта, Євпаторія), яке відбувалося попри спротив не лише світської, а й духовної влади та місцевих шовіністичних згромаджень. Ці заходи висвітлювалися не лише у кримських і материкових, а й навіть у закордонних діаспорних часописах пресі.

У числі «Тавричанина» за 9 березня 1911 р. його видавець Данило Коломійцев подав російською мовою тематичну статтю, яку він «з особливим болем у серці, як селянин-малорос» впорядкував напередодні 50-х роковин смерті Шевченка. Спочатку автор спростував публіковані в російській пресі твердження реакційних «мракобісів» і «сичів нашої глухої ночі» про плани українців на створення своєї незалежної республіки під протекторатом Австрії та Німеччини та про розвиток «мазепинства» під прикриттям різноманітних урочистостей, зокрема Шевченківських днів, за участі «агітаторів зі Львова». Він послався на положення російського комітету міністрів щодо звільнення «малоросійського» друкованого слова від утисків, де зазначалося, що «українофільський» рух не становить будь-якої небезпеки. Також Коломійцев переважаючим мотивом творчості Шевченка назвав палкий протест проти насильства над Україною у вигляді силоміць насадженої Катериною ІІ кріпаччини, якої Україна до 2 половини XVIII ст. не знала, всіляко боронячи свою свободу перед Кримським ханством і Польщею, та уярмлення 800 тисяч селян. У цьому випадку автор заперечує твердження окремих реакційних діячів стосовно того, що жодної кріпаччини не було, а була «лише дисциплінарна влада освіченого суспільства над неосвіченою масою», і зазначає, що не вбачає підстав у «поході» проти Шевченка, чий «Кобзар» він назвав «скарбницею краси людського духу». Наостанок Коломійцев зазначив, що не вперше «викидаються каверзи» щодо Шевченка, і нагадав про те, як колись лунали вимоги розкопати його могилу, в якій українці нібито переховують зброю для повстання. Далі у відділі «Українцям» було подано реферативний життєпис Шевченка, наприкінці якого містився заклик долучитися до збору коштів Полтавською губернською земською управою по всій Російській імперії на спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві. Також на останній шпальті було розташовано рекламу трьох варіантів повного видання «Кобзаря», зробленого «Благотворительным общественным изданием общеполезных и дешёвых книг» та «обществом имени Т.Г. Шевченка», яке можна було замовити в «Українській книгарні» Києва та інших книгарнях, з приміткою: «Чистий прибуток призначається у фонд на пам’ятник Т. Шевченкові в Києві».

В той же час українські часописи подали опублікований у виданні «Крымский вестник» фейлетон, у якому розповідалося про Шевченка як поета, що писав «мовою Тараса Шевченка – мовою, яка не мала прав громадянства, яку було позбавлено прав та привілеїв, яку не вважали за існуючу і в офіціальних сферах не визнавали цілком». Цей текст також можна вважати тогочасним маніфестом українства Криму.

1 лютого 1913 р. градоначальник Севастополя затвердив статут про заснування музично-драматичного гуртка «Український Кобзарь у Севастополі». Проте того ж року жандармерія Севастополя заборонила діяльність заснованої на початку ХХ ст. організації «Кобзар», яка мала споріднену назву, і переслідувала її членів до 1917 року. В самому ж місті, всупереч тогочасному законодавству, відзначалися випадки відмови приймання телеграм українською мовою.

Шкода, але про організоване суспільно-політичне життя українства Криму до І світової війни навряд чи доводиться говорити. Лише після буремних подій 1917 року кримські українці, яких до того в переписах обертали на «русских», заговорили на повний голос. Про це ми розповімо в наступній розвідці.

Сергій КОНАШЕВИЧ

Інформаційний партнер редакція газети “Кримська світлиця”

На першому фото: Український гурток любителів драматичного мистецтва при Севастопольському «Народному домі». Унизу – Гнат Хоткевич, ліворуч – Олександр Коваленко, праворуч – Левко Мацієвич, у центрі – сестри Левка Мацієвича. Початок 1900-х рр. 

Фото з відкритих джерел

SHARE