Реінтеграція окупованих територій «по-грузинськи»

На жаль, тимчасова окупація Криму та Донбасу є не єдиним прецедентом окупації частини території незалежної держави внаслідок збройної агресії. Лише протягом останніх 30-ти років схожих викликів на території Європи зазнали Хорватія, а також Боснія та Герцеговина, які стали жертвами сербської агресії. На пострадянському просторі окупації частини території України передували конфлікти в Молдові, Грузії та Азербайджані. Особливо цінним  в цьому плані є досвід Грузії, яка також стала жертвою неприхованої агресії Російської Федерації. Причини військової інтервенції Російської Федерації в Грузію та Україну є дуже подібними. В обох випадках цілями Москви було створення зони нестабільності, що мало би завадити євроінтеграції країн-жертв агресії, надати Росії надпотужний інструмент впливу на внутрішню та зовнішню політику України та Грузії шляхом «розморожування» конфліктів у потрібний час. Такий маневр з боку Російської Федерації мав на меті зосередити увагу наших країн на вирішенні конфлікту, а не «дрейфуванні» подалі від митрополії.

Після агресії Росії проти Грузії минуло 12 років, що дає змогу зробити певні висновки стосовно успішності грузинської політики з реінтеграції окупованих територій, що є надзвичайно важливим для України.

Коротка історія окупації

Сепаратистські заколоти в Абхазії та Цхінвалі (Південній Осетії), автономних регіонах Грузії, спричинили початок південноосетинської (1991-1992) та грузинсько-абхазької (1992-1993) війн. За активної підтримки та безпосередньої участі військових формувань Російської Федерації на боці самопроголошених республік, у випадку грузинсько-абхазької війни була підписана Угода про припинення вогню і роз’єднанні сил, а південноосетинської війни – Дагомиські угоди. Обидві угоди передбачали введення миротворчого контингенту, який майже повністю складався з російських військовослужбовців, в Абхазію та Цхінвалі. Фактичним результатом конфлікту було його замороження та втрата контролю Грузії над частиною території.

У 2008 році, на 16-му році «замороженого конфлікту», Грузія вдалася до спроби відновлення контролю над окупованою територією військовим шляхом. У відповідь на це 8 серпня регулярні війська Російської Федерації вторглися в Грузію. 10 серпня конфлікт поширився на територію Абзахії, незаконний «уряд» якої на фоні російсько-грузинської війни намагався вирішити власні військово-політичні цілі. Після ескалації конфлікту та поширення конфлікту на значну частину території Грузії, 10 серпня президентом Грузії Міхеілом Саакашвілі був підписаний план перемир’я, запропонований Євросоюзом, який пізніше отримав назву «план Саркозі». 26 серпня Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії, залишивши на території обох самопроголошених республік регулярні збройні формування, а також військових і цивільних «радників», які повністю контролюють ситуацію в невизнаних республіках. Таким чином, розпочалося неприхована окупація частини території Грузії Російською Федерацією.

Політика реінтеграції

Після невдалої спроби відновлення територіальної цілісності військовим шляхом у 2008 році та неможливості розраховувати на військовий сценарій у найближчому майбутньому у зв’язку зі значною перевагою Російської Федерації, Тбілісі був обраний мирний шлях реінтеграції окупованих територій.

У 2010 році урядом Грузії була затверджена «Державна стратегія щодо тимчасово окупованих територій: залучення шляхом співпраці». Метою стратегії було відновлення і поглибленню відносин між населенням Грузії, що виникли в результаті окупації, і забезпечення доступу населення окупованих Абхазії і Цхінвалі до послуг на підконтрольній території, якими користується кожен громадянин Грузії. Головні елементи: залучення окупованих територій в міжнародну економіку через підконтрольну територію Грузії; розвиток інфраструктури для вільного пересування населення і товарів через лінію розмежування; надання мешканцям окупованих територій доступу до медичних та освітніх послуг на підконтрольній території тощо.

Було також передбачено безпосередню взаємодію та підтримку осіб та організацій на тимчасово окупованій території, наприклад: створення фонду довіри для надання грантів громадським організаціям, що реалізують проекти на ТОТ; створення спільного інвестиційного фонду для підтримки підприємств на ТОТ; створення агенства співпраці для сприяння контактам між фізичними та юридичними особами контрольованої території та ТОТ тощо. Проте, ефективність зазначених кроків виправдала себе неповною мірою.

Результати реалізації стратегії не увінчалися бажаним маркером успіху. Спроби надавати мешканцям окупованих територій «нейтральних» документів, що посвідчують особу, які надають доступ до більшості послуг на підконтрольній території,  звершилися провалом. Освітні послуги на території Грузії також не користувалися попитом серед мешканців окупованих територій через мовний бар’єр, оскільки більшість осіб не володіють грузинською та англійською мовами. Після початкового успіху розбудови КПВВ і збільшення товарообігу через них, «владою» Абзахії за активного сприяння Росії було прийнято рішення щодо закриття більшості КПВВ. Функціонуючим залишився лише один пункт пропуску – «Інгур».

Це є важливим уроком для України. Протягом останнього року було проведено реконструкцію КПВВ на адмінмежі з Кримом, запланована також побудова сервісних зон, в якій будуть функціонувати магазини, відділення банків тощо. Таким чином планується створити сприятливіші умови для поширення контактів між окупованою та материковою частинами України. Це є дійсно важливим кроком і може сприяти реінтеграції окупованих територій, проте, як ми бачимо на прикладі Грузії, Російська Федерація, найімовірніше, буде ефективно перешкоджати цим процесам шляхом обмеження руху та закриття КПВВ. Такий прецедент вже був реалізований Росією в 2020 році, коли були запроваджені додаткові обмеження та вимоги, не пов’язані з пандемією коронавірусу, щодо перетину адмінмежі громадянами України, що мешкають в Криму.

Оновлення стратегії

Після de facto провалу «Державної стратегії щодо тимчасово окупованих територій: залучення шляхом співпраці», у 2018 році була затверджена мирна ініціатива уряду Грузії «Крок до кращого майбутнього» («A Step to a Better Future»). Не дивлячись на незначний успіх попередньої стратегії, затверджена у 2019 році мирна ініціатива стала фактично продовженням раніше визначених підходів до реінтеграції окупованих територій.

Як зазначив колишній прем’єр-міністр Грузії Георгій Квірікашвілі, головними цілями нової ініціативи є: «Перше – розширення і спрощення торгівлі уздовж лінії розмежування шляхом створення нових можливостей для мешканців окупованих територій. Друге – створення додаткових можливостей для отримання освіти як всередині країни, так і за її межами. Третє – створення механізму, який спрощує доступ мешканців сепаратистських регіонів до переваг, якими громадяни Грузії стали користуватися в результаті зближення з ЄС, тобто правом на безвізове сполучення з країнами Шенгенської зони, право на вільну торгівлю з Європою і так далі».

Мирна ініціатива складається з двох частин:

  • створення додаткових можливостей для отримання освіти мешканцями окупованих територій (спрощення процедури здобуття мешканцями ТОТ дошкільної, початкової, базової та профільної середньої, професійно-технічної та вищої освіти; підтримка наукової діяльності осіб з ТОТ тощо);
  • сприяння торгівлі через лінію розмежування (сприяння експорту продукції з окупованої території через Грузію в Європу завдяки в рамках зони вільної торгівлі з ЄС; створення спеціальної економічної зони; доступ товарів з ТОТ на ринок Грузії з документами, виданими на ТОТ.

На жаль, оновленій стратегії не вдалося досягнути прориву в реінтеграції Абхазії та Цхінвалі. Головна причина цього лежить на поверхні. Абсолютна більшість населення окупованих регіонів мають «російські паспорти», економіка повністю інтегрована в російську, більшість населення вільно володіє російською, а не грузинською, що ускладнює освітню реінтеграцію. Але головна причина криється в іншому.

Проведення деокупації є можливим за присутності волі та спроможності однієї сторони. На відміну від цього, реінтеграція вимагає «руху з обох сторін» на зустріч одне одному. За умови, коли окупований регіон безпосередньо контролюється та утримується за рахунок Російської Федерації, а також використовується для тиску й контролю над країною-жертвою агресії, мирна реінтеграція є фактично неможливою, оскільки суперечить інтересам другої сторони.

Висновки

На прикладі Грузії ми бачимо, що будь-яка політика, спрямована на мирну реінтеграцію тимчасово окупованих територій, не матиме успіху. Причина цьому очевидна: країна, яка тримає в своїх руках ключ від вирішення проблеми – Російська Федерація, не зацікавлена у подібному розвитку подій. В Україні це помітно набагато краще. Головною проблемою є присутність окупаційних військ і без їх виведення будь-які спроби мирної реінтеграції приречені на невдачу.

Найкращою стратегією для України залишається санкційний тиск на Росію, блокада Криму та посилення власної спроможності проведення деокупації у сприятливий момент. На жаль, неможливо ствердно відповісти, що така стратегія обов’язково закінчиться успішно. Але ми маємо приклад Грузії, яка робила спроби співпрацювати з окупаційною адміністрацією, виконуючи вимоги держави-агресора. І з цього випадку ми маємо винести урок, що подібні дії – завчасно програшна стратегія.

Олександр ВИШНЕВИЙ

Фото Вікіпедія

SHARE