Як Севастополь «ніколи не був українським»

Відколи Крим став частиною незалежної України, Російська Федерація (РФ) невгамовно висувала їй ревізіоністські претензії щодо півострова і зокрема міста Севастополя: мовляв, ця територія у складі України як радянської колонії і як незалежної держави перебувала неправомірно, з порушенням усіх можливих законодавчих норм, тож мусить бути повернута «на історичну батьківщину». У своїй сумнозвісній промові 18 березня 2014 р., під час проголошення «включення Криму та Севастополя до складу РФ», очільник держави-агресора Володимир Путін урочисто заявив: «Після революції [1917 р.] більшовики з різних міркувань, нехай Бог їм буде суддею, включили до складу Української союзної республіки значні території історичного півдня Росії. Це було зроблено без урахування національного складу мешканців, і сьогодні це сучасний південний схід України. А в 1954 році було рішення про передачу до її складу й Кримської області, заодне передали й Севастополь, хоча він був тоді союзного підпорядкування». Дійсно, ще наприкінці 1980-х рр. Севастополь, скажімо, в путівниках і краєзнавчих розвідках зазначався як місто республіканського підпорядкуванння, але – належне до Кримської області УРСР. Ба навіть у наш час у всесвітній електронній енциклопедії «Вікіпедія», редакторська спільнота якої прагне максимального рівня неупередженості, в російській версії на сторінці, присвяченій очільникам Севастополя, зазначено період УРСР.

21 червня 2017 р. в Москві було презентовано доповідь «Про легітимність загальнокримського референдуму», над якою працювали доктори й кандидати юридичних і соціологічних наук. На думку авторів, що взялися виправдати російську окупацію Криму «з юридичної точки зору», перебування Севастополя у складі України «не було обґрунтованим», оскільки після ІІ світової війни Севастополь був виокремлений зі складу Кримської області і підпорядкований безпосередньо центральній владі, тож «включення де-факто російського міста до складу України не засноване на жодних нормативних актах Росії про його передачу до складу України і є нічим іншим, як одностороннім рішенням України, що необхідно розглядати з правової точки зору як захоплення Україною чужої території». При цьому автори доповіді стверджують, що в Україні відбувся «антиконституційний державний переворот за участі інших держав, зокрема США», який є «кримінальним злочином», і саме тому для Росії ніякої України просто не існує. Згідно з твердженнями російських законників, навесні 2014 р. буцімто відбулася не окупація Криму, а його «сецесія» – тобто «добровільний вихід зі складу держави, не керованої законною владою»: мовляв, Крим «прийняли», а не забрали силою. У доповіді також розповідається, що кримчани «в умовах державного перевороту реалізували своє право на самозахист шляхом створення сил самооборони за участі “казаків”, “ополчення” і спільно з правоохоронцями». Автори висловили сподівання, що їхня доповідь пролунає на міжнародному рівні і таким чином «внесе свою лепту у боротьбу за міжнародне визнання Криму і допоможе зняти кримські санкції, щоб кримчани більше не почувалися громадянами другого сорту».

Більш ніж за рік, у жовтні 2018 р., президент РФ Володимир Путін під час зустрічі з мером Москви Сергієм Собяніним заявив, що Севастополь «був містом центрального підпорядкування навіть під час незаконної передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР». На його думку, місто «просто забули» передати Україні, тож воно «формально і юридично завжди було у складі Росії». Приблизно в той же час один з представників російського політологічного середовища заявив, що РФ «визнанням де-юре російського статусу Севастополя» отримає можливість вимагати від України «відшкодування матеріальних і моральних збитків за 60 років незаконного володіння містом». За деякий час сценарій, що виглядав божевільним, таки почав втілюватись: на шостому році анексії Криму влада держави-агресора заходилася підраховувати збитки півострова, нібито завдані йому у 1991-2014 рр. – за часів «української окупації».

Ще в лютому 2010 р. тогочасний представник Росії у НАТО, а нині очільник сумнозвісного «Роскосмосу» Дмитро Рогозін запевняв, що Севастополь «не зазначався у переліку подарунків Україні», а відтак Росія «не повинна платити Україні за перебування свого флоту в своєму місті». А в червні в Україні у правлячій на той час Партії регіонів заявили, що підписання президентами України та Росії Віктором Януковичем і Дмитром Медведєвим сумнозвісних «харківських угод», за якими ЧФ РФ мав перебувати у Севастополі до 2042 р., було зумовлене тим, що Росія буцімто готувалася позиватись проти України за «місто російської духовності» до Гаазького суду. У середовищі «регіоналів» були переконані: рішення міжнародного суду, враховуючи російський вплив на європейські справи, було б не на користь України. Представники ж російського офіціозу подібні припущення спростували.

На початку 1990-х рр., до розвалу СРСР, почали з’являтись різні листи «трудящих мас» до вищого політичного керівництва РРФСР із закликами «повернути російський Крим до Росії». 15 травня 1992 р. було створено проект закону РФ «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади СРСР і РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 р., та про порядок зміни зовнішніх кордонів Росії», в якому, з огляду на «брутальні порушення багатьох тогочасних конституційних норм і загальновизнаних норм міжнародного права щодо необхідності поваги до територіальної цілісності держав і врахування волі населення під час визначення державної приналежності території» (так, ніби РРФСР і УРСР у спільному просторі СРСР були різними державами), всі нормативні акти щодо перетворення Кримської АРСР на Кримську область у 1945 р. і перепідпорядкування Криму у 1954 р. проголошувалися «недійсними через їхню антиконституційність».

Подання Кримського обкому партії та довідка-інформаційно-статистичного відділу ЦК КПУ «Про адміністративну підпорядкованість міста Севастополя» 16-20 квітня 1954 р. (Для збільшення зображення натисніть на фото).

Менш ніж за тиждень з’явився проект постанови Верховної Ради РФ «Про рішення вищих органів РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 р.», яка мала б скасувати згадані документи як такі, що «не мають юридичної сили через прийняття з порушенням Конституції» та «визнати, що питання щодо статусу Криму повинне бути вирішене на підставі вільного волевиявлення його народу». Втім, того ж року в короткій довідці МЗС РФ «Правові аспекти передачі Криму у 1954 р.» зазначалося, що питання щодо правомірності входження Криму до складу УРСР «за своєю природою є не міжнародно-, а національно-правовим, оскільки на той час Росія та Україна входили до союзної держави, тож їхні взаємини регулювалися внутрішнім правом СРСР». Однак, після однобічної аргументації, резюмувалося: «Проблема конституційності передачі Криму потребує подальшого дослідження і могла б бути предметом розгляду Конституційного Суду РФ».

Дестабілізуючим чинником залишався Чорноморський флот, іще не розділений між Україною та Росією. Службовці флоту скаржилися політичному та військовому керівництву обох країн на «протиправні» дії української сторони щодо «схиляння до прийняття української присяги», а також на «активізацію деструктивної діяльності Управління військової контррозвідки СБУ і організаційної групи ВМСУ» та «українізації ЧФ знизу». В Севастополі ж відбувалися мітинги з вимогами відновлення статусу міста як головної бази ЧФ Росії або СНГ, встановлення над містом юрисдикції Росії, надання його мешканцям російського громадянства і встановлення єдиної рублевої зони, а також із протестами проти «насильницької українізації з боку націонал-сепаратистів» і «розпалювання міжнаціональної ворожнечі українськими націоналістичними організаціями». «Нас принижують, кривдять, переслідують за наше прагнення жити на своїй питомій батьківщині – Росії. Над містом російської слави теліпається жовто-блакитний прапор. Наявність у головній базі ЧФ штабу ВМСУ є дестабілізуючим чинником і вимагає негайної реакції керівництва Росії», – зазначалося у зверненнях окремих севастопольських ініціативних груп до російської влади.

Український історик Володимир Сергійчук нагадує, що у конституції РРФСР від 27 травня 1949 р. місто не згадувалося як суб’єкт державного устрою, а в сесіях Кримської обласної ради згодом брали участь депутати, обрані від нього. Як відомо, Наказом Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 р. Севастополь було виокремлено в адміністративно-господарчий центр із власним бюджетом і зараховано до категорії міст республіканського підпорядкування. Проте російський офіціоз та історіографія наполягають: після передачі Криму до складу УРСР місто було «самостійним адміністративно-територіальним центром» і нібито саме в такому статусі «залишилося у складі РРФСР», бувши рівноправним із Кримською областю, від якої нібито існувало окремо.

Можна довго аналізувати відповідні історичні документи, шукаючи відповідь на питання, чи справді Севастополь за радянських часів однозначно визначався як «суто російське місто». Втім, про його тодішню адміністративну «українськість» промовисто свідчать… кінохроніка і преса, що зберігаються в архівах.

Тематичний пошук у каталозі аудіовізуальних документів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г.С. Пшеничного допоміг звернути увагу на вельми цікаві моменти. Передусім – на те, що у сюжетах про Севастополь, які виготовляла переважно студія «Укркінохроніка» (УКХ), місто позначається як населений пункт Кримської області УРСР.

З 1955 по 1970 рр. у кіножурналах УКХ «Радянська Україна» показуються святкові демонстрації з нагоди міжнародного дня трудящих 1 травня та річниць Жовтневої революції. Під заголовком «Першотравень на Україні» Севастополь показується разом із Києвом, Дніпром, Львовом, Одесою, Харковом, Луганськом, Донецьком, Івано-Франківськом та іншими українськими містами. Севастополь згадується у відеожурналах УКХ «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (1955) про святкування 100-річчя оборони Севастополя у Кримській війні 1853-1856 рр. та «Безсмертя подвигу» (1964) про святкування 20-річчя звільнення України від нацистських загарбників.

Постанова Президії ЦК КПУ від 28 вересня 1954 р. «Про відзначення 100-річчя героїчної оборони м. Севастополя в 1854-1855 р.» (для збільшення зображення натисніть на фото)

 

 

У березні 1957 р. у кіножурналі «Піонерія» (УКХ) були показані піонерські лінійки на честь старту третього республіканського зльоту піонерів у школах Харкова, Львова, Дніпра, Одеси та Севастополя.

Відеосюжети фіксують севастопольських політичних діячів, що належали до КПУ: перших секретарів міському В. Пашкова, що брав участь в урочистому вечері на честь Севастополя в Києві («Збірник телесюжетів», Київська студія телебачення, 1967) та нарадах партійного активу Кримської області («Збірник телесюжетів», Республіканська студія телебачення (РСТ; 1971), та Б. Черничкіна («Збірник телесюжетів», РСТ, 1980, 1983), а також секретаря міськкому А. Сигору («Вручення вимпела МО СРСР», УКХ, 1977).

У міських урочистостях – зокрема, святкуванні Дня Військово-Морського Флоту СРСР – нерідко беруть участь комуністичні посадовці материкової України і Криму: у серпні 1956 р. – голова ради міністрів Н. Кальченко («Радянська Україна», УКХ), у 1965 р. – перший секретар ЦК КПУ П. Шелест («Салют над морем», УКХ), у 1976 р. – перший секретар Кримського обкому КПУ М. Кириченко («Збірник телесюжетів», РСТ). У червні 1958 р. на мітингу з нагоди 175-річчя заснування Севастополя виступив перший секретар Кримського обкому КПУ В. Ком’яхов («Радянська Україна», УКХ). У 1970 р. на міській партійній конференції виступав голова президії ВР УРСР О. Ляшко. У 1977 р. обеліск на честь Севастополя у місті разом із Героями Радянського Союзу М. Байдою та І. Шенгуром відкрив секретар Кримського обкому КПУ О. Рощупкін. У 1983 р. на мітингу з нагоди відкриття Всесоюзного зльоту кандидатів до олімпійської збірної СРСР у Севастополі виступив перший секретар Кримського обкому КПУ В. Макаренко (кіножурнали «Збірник телесюжетів», РСТ).

У 1974 р. на ХХІІ з’їзді комсомолу України виступав перший секретар Севастопольського міськкому ЛКСМУ В. Безуглий («Збірник телесюжетів», РСТ).

Спеціальний випуск кіножурналу «Радянська Україна» (УКХ, березень 1980) був присвячений виборам до ВР УРСР і місцевих рад. У сюжеті демонструвалося голосування, у Києві, Кам’янському та Севастополі.

«Радянська Україна» за лютий 1956 р. демонструє виставку творів українського образотворчого мистецтва у Севастополі. У місті відбувалися й «українські» спортивні заходи – наприклад, міжвідомча першість України з художньої гімнастики («Радянський спорт», УКХ, грудень 1963) та чемпіонат України зі стендової стрільби («Збірник телесюжетів», РСТ, 1978).

Кіножурнал УКХ «Новый этап» за 1961 р. розповідає про нові форми заочного навчання в Україні на прикладах Рубіжнянського, Севастопольського і Станіславського загальнотехнічних факультетів. Зі «Збірника телесюжетів» РСТ за 1981 р. дізнаємося, що севастопольський Інститут біології південних морів належав до Академії наук Української РСР.

Краєвиди Севастополя разом з іншими українськими містами демонструються у наступних кіножурналах УКХ: «Украина, 1960», «Наша Україна» (1962), «Украинские мотивы» (1965), «Моя Украина» (1972).

Чимало цікавих свідчень про формальну «українськість» Севастополя за радянських часів можна відшукати і в підшивках україномовного видання «Радянський Крим», яке виходило у 1955-1959 рр. Загалом у цій газеті новини з Севастополя подавалися у розділі «По нашій області» (або «В області»). Трапляються випадки, коли Севастополь згадується «поза Кримом». Скажімо, 3 липня 1957 р. в репортажі про зональні змагання на першість України з волейболу, що проходили в місті, зазначається, що в них брали участь чоловічі та жіночі команди «Полтавської, Запорізької, Кримської областей і міста Севастополя» (до речі, у цих змаганнях севастопольська чоловіча команда здобула перемогу). В нотатці за 12 вересня 1958 р. про змагання з волейболу на першість УРСР у Сімферополі зазначено, що участь у них, крім збірних кількох областей України, беруть команди «Кримської області і міста Севастополя». Так само в липні повідомлялося про футбольні змагання у Сімферополі на першість України серед школярів, у яких брали участь збірні команди «Севастополя, Херсонської, Запорізької та Кримської областей». Тим не менше, як бачимо, севастопольські команди беруть участь у змаганнях УРСР, а не РРФСР.

13 січня 1957 р. сповіщалося, що в Сімферополі за ініціативи обласного комітету ДТСАФ та обласної станції юних техніків відбулися змагання юних авіамоделістів, у яких брали участь 9 команд з Сімферополя, Севастополя, Керчі та інших міст: перше загальнокомандне місце посіла перша команда Севастопольського будинку піонерів, а в особистій першості за схематичними моделями перше і друге місця також здобули севастопольці. 21 серпня 1957 р. було повідомлено, що в Сімферополі відбулася перша обласна спартакіада працівників автомобільного транспорту, в якій брали участь колективи фізкультури автогосподарств і авторемонтних підприємств Севастополя. Дещо раніше в Керчі відбулася футбольна гра на кубок України, де господарі поля розгромили севастопольців з рахунком 5:1. У числі за 27 травня 1958 р. повідомляється, що в Севастополі відбулися змагання мотоциклістів на першість обласного комітету ДТСАФ, участь у яких узяли кращі гонщики Сімферополя, Севастополя, Ялти, Євпаторії та Керчі. У номері за 28 червня читаємо: «26 червня 55 молодих патріотів з Севастополя, Сімферополя, Керчі, Феодосії та інших міст і районів області одержали в обкомі ЛКСМУ комсомольські путівки на будівництво Ново-Криворізького гірничо-збагачувального комбінату імені Ленінського комсомолу; це вже третя група юнаків і дівчат, яких відправляє на ударну будову комсомольська організація області». А от у випуску від 25 жовтня 1958 р. в нотатці про нагородження почесними грамотами низки комсомольських організацій РРФСР з нагоди 40-річчя комсомолу севастопольська організація не зазначена.

15 січня 1957 р. з’явилося повідомлення про завершення в Сімферополі особисто-командної першості товариства «Буревісник» з легкої атлетики, в якій перше місце в стрибках у довжину і висоту та в бігу на 100 метрів зайняв чемпіон України серед юнаків, севастополець Віктор Хомич. Загалом севастопольська команда у змаганнях посіла третє місце.

25 травня 1957 р. Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ) повідомило, що в республіканському семінарі лекторів обкомів і міськкомів КП України участь від Севастополя взяв лектор міськкому партії А. Слабоспицький.

29 червня 1957 р. «Радянський Крим» сповістив, що когорту майстрів спорту СРСР поповнили два представники від Кримської області – боксери спортивного товариства «Будівельник» Євген Гарбузов із Сімферополя та Микола Антонов із Севастополя.

3 вересня 1957 р. стало відомо, що робітники Севастополя завоювали першість у соціалістичному змаганні з Сімферополем і Керчю, яке тривало з 1956 р., здобувши перехідний червоний прапор Кримського обкому КП України та виконкому обласної ради.

Якщо прийняти на віру твердження теоретиків і практиків проросійського сепаратизму в Криму, а також російських пропагандистів про те, що в 1954 р. Севастополь не був «подарований» Україні і не входив до Кримської області УРСР, то після прочитання матеріалів «Радянського Криму» 2-ї половини 1950-х рр. постає низка питань – чому на той час:

– у Севастополі діяли міські комітети Комуністичної партії Української РСР і комсомолу України;

– на урочистостях (свята, вибори тощо) поруч із прапором СРСР майорів прапор УРСР, а після гімну СРСР лунав гімн УРСР ( «Живи, Україно, прекрасна і сильна, в Радянськім Союзі ти щастя знайшла…» і «Живи, Україно, радянська державо, возз’єднаний краю на віки віків…»);

– ті чи інші ініціативи (такі, як проведення семінарів пропагандистів) щодо Севастополя приймав Кримський обком КП України, а його функціонери відвідували практично всі офіційні урочистості, що відбувалися в місті; при цьому представники від Севастополя брали участь у пленумах Кримського обкому КП України;

– до кримської обласної Книги Пошани за рішенням бюро Кримського обкому КП України та виконкому обласної Ради заносилися севастопольські підприємства, організації та передовики виробництва;

– міські ЗМІ (зокрема, «Слава Севастополя») публікували матеріали сесій Верховної Ради Української РСР;

– наприкінці 1957 р. севастопольці відзначали «велике національне свято українського народу» – 40-річчя «радянської України», а в 1958 р. – 40-річний ювілей КП України (а не РРФСР), влаштовуючи соціалістичні змагання на її честь;

– адмірал Чорноморського флоту під час урочистостей вітав військових і цивільне населення «від імені і за дорученням Кримського обкому КП УРСР», у відповідь чуючи «Ура»;

– зрештою, хто тягнув за язики місцевих партійних керманичів промовляти гасла на кшталт: «Севастополь іде в ногу з трудящими всієї України і області»?

В принципі, апологети «исконной русскости» Севастополя навряд чи повірили б публікаціям видання 60-річної давнини, яке за вихід українською мовою вони взагалі могли б оголосити ініціативою «бандерівського зрадника Хруща». В такому разі можна вдатися до офіційних документів – опублікованих у тому ж «Радянському Криму».

3 січня 1957 р. в Києві президія Верховної ради УРСР видала указ «Про затвердження складу обласної виборчої комісії по виборах до Кримської обласної ради депутатів трудящих», згідно з яким до списку членів комісії був включений представник від Севастополя Іван Сербін, який презентував міську організацію ДТСАФ. Того ж дня було видано окремий указ «Про затвердження складу міської виборчої комісії по виборах до Севастопольської міської ради депутатів трудящих». 6 січня біло оприлюднене видане напередодні рішення виконкому Кримської обласної ради про утворення виборчих округів по виборах до ради, згідно з яким у Севастополі було утворено 13 виборчих округів – Стрілецький, Підгорний, Приморський, Ленінський, Чапаєвський, Пироговський, Орджонікідзевський, Заводський, Корабельний, Петровогорський, Залізничний, Інкерманський, Нахімовський та Качинський, яким були присвоєні порядкові номери 90-103. 10 січня було опубліковане рішення виконкому, яким затверджувався склад виборчих комісій у зазначених округах. 5 лютого були оприлюднені списки зареєстрованих кандидатів у депутати Кримської обласної ради, серед яких були обранці за виборчими округами Севастополя.

13 лютого 1957 р. «Радянський Крим» оприлюднив повідомлення статистичного управління Кримської області «Про підсумки виконання державного плану розвитку народного господарства Кримської області в 1956 році», в якому окремо були зазначені обласна і Севастопольська промислові ради.

16 березня 1957 р. «Радянський Крим» опублікував текст закону ВР УРСР «Про державний бюджет УРСР на 1957 рік», підписаний у Києві напередодні. У ст. 5 цього документа зазначалоя: «Затвердити бюджети місцевих Рад депутатів трудящих на 1957 рік по доходах і видатках в таких сумах: <…> м. Севастополя – 120.539 [тис. крб.]». Ст. 6 приписує: «Встановити перехідні лишки бюджетних коштів по місцевих бюджетах областей на 1 січня 1958 року в сумі 545.490 тис. карбованців, у тому числі: по <…> м. Севастополю – 3.000 тис. карбованців». У ст. 7 наказується: «З установлених на 1957 рік відрахувань від загальносоюзних державних податків і доходів у Державний бюджет УРСР передати до місцевих бюджетів: а) з надходжень від податку з обороту до бюджетів: <…> міста Севастополя – 41,3 процента; <…> в) з надходжень від прибуткового податку з населення до бюджетів: <…> м. Севастополя та Херсонської області – 40 процентів; <…> г) з надходжень від податку на нежонатих, одиноких і малосімейних громадян СРСР до бюджетів: <…> м. Севастополя – 50 процентів; д) з надходжень від сільськогосподарського податку до бюджетів: <…> м. Севастополя <…> – 100 процентів; <…> ж) від суми державної позики, розміщеної серед населення, до бюджетів: <…> м. Севастополя <…> – 40 процентів». В останньому випуску «Радянського Криму» за 1958 р., який вийшов 31 грудня, був оприлюднений закон ВР УРСР «Про державний бюджет УРСР на 1959 рік», підписаний у Києві 30 грудня 1958 р. У ст. 7 цього документа зазначається: «Встановити бюджети місцевих Рад депутатів трудящих на 1959 рік в загальній сумі 21.152.771 тисяч карбованців, у тому числі: <…> м. Севастополя – 182.655 [тис. крб.]». Ст. 8 приписує: «Встановити перехідні лишки бюджетних коштів по місцевих бюджетах областей на 1 січня 1960 року в сумі 696.850 тис. карбованців, у тому числі: по <…> м. Севастополю – 4.520 тис. карбованців». У ст. 9 наказується: «З установлених на 1959 рік відрахувань від загальносоюзних державних податків і доходів у Державний бюджет УРСР передати до місцевих бюджетів: а) від надходжень по податку з обороту до бюджетів: <…> міста Севастополя – 64,3 процента; <…> в) з надходжень від прибуткового податку з населення до бюджетів: <…> м. Севастополя <…> – 100 процентів». В обох законах Севастополь вказується окремо від Кримської області – так само, як окремо вказується  Київ, однак промовистим є той факт, що кримське місто згадується в українському законі. Отже, виникає питання: якщо Севастополь за радянських часів «не мав до України жодного стосунку», то чому його бюджет затверджувався в Києві і наповнювався з української скарбниці?

Зацікавлення викликають і ті документи, які досі зберігаються у російських архівах (наприклад, у Державному архіві РФ). Так, наприклад, у Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про спорудження у Севастополі монумента героїчним захисникам міста у 1941-1942 рр.» від 16 травня 1972 р. Раді Міністрів Української РСР наказується передбачити фінансування спорудження монумента, проектування якого було доручене Міністерству культури СРСР, а кошторис подати на розгляд ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Себто, «русскую славу» фактично увічнювали українським коштом.

Дещо раніше, 28 листопада 1963 р., міністр вищої та середньої спеціальної освіти СРСР В’ячеслав Єлютін подав до Ради міністрів СРСР доповідну записку щодо організації приладобудівного інституту на базі Севастопольської філії Одеського політехнічного інституту за пропозицією Ради міністрів УРСР. 18 грудня того ж року Рада міністрів СРСР своєю постановою прийняла пропозицію Ради міністрів УРСР і Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти СРСР щодо організації у 1964 р. Севастопольського приладобудівного інституту Міністерства вищої та середньої спеціальної освіти УРСР. З лютого 1964 р. до 1980-х рр. посаду ректора зазначеного вишу займав вчений і педагог Арсеній Лов’ягін, котрий у 1945-1952 рр. працював в Одеському політехнічному інституті, а в листопаді 1960 р. став директором його севастопольської філії. 4 лютого 1964 р. він у своєму зверненні до ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР висловив вдячність за створення приладобудівного інституту на базі філії Одеського «політеху» від імені викладацького та студентського складу севастопольського вишу, «добро» на заснування якого дав міністр вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Юрій Даденков. «За 4 роки невелика філія перетворилася на самостійний технічний виш. Колектив інституту проводить велику працю за господарськими угодами з промисловими підприємствами України та Союзу. <…> Наразі проводиться праця з пропаганди та впровадження у життя рішень грудневих пленумів ЦК КПРС і ЦК КПУ», – зазначалося в листі, підписаному в тому числі секретарем міського комітету ЛКСМ України. Дивно також, що в «исконно русском» Севастополі було вирішено відкрити філію саме Одеського політеху, а не Санкт-Петербурзького чи Новочеркаського.

Ще в пам’ятному 1954 році, вже після приєднання Криму до України, було написано і масово виконано пісню «Легендарный Севастополь» що стала фактичним гімном міста і в якій воно оспівується як «город русских моряков». Мовляв, щоб «менший брат» не забував, тішачись «подарованим на знак братерства» Кримом, хто тут старший. Проте українська мова, якою в Севастополі «ніхто ніколи не розмовляв» і яка для міста «завжди була чужою», зникла з міських вулиць, за спогадами очевидців і сучасників, в одну ніч на початку 1970-х рр., після того, як з посади був усунутий звинувачуваний московським керівництвом у «недостатньому інтернаціоналізмі» перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест. Його наступник Володимир Щербицький у своїй «розгромні» промові під час засідання політбюро ЦК КПУ 19 червня 1972 р. звинуватив Шелеста у погіршенні становища з російською мовою в Криму: мовляв, «навіть» у містах на кшталт Ялти й Севастополя за наполяганням Шелеста українською мовою велися радіопередачі, а в «місті російської слави» навіть на пляжах усі оголошення також лунали українською.

Разом з тим за радянських часів у Севастополі батькам видавали свідоцтва з фіксацією факту народження немовлят у Кримській області Української РСР. Ці реквізити «перекочували» до «паспортів», які були видані уродженцям міста державою-окупантом після анексії Криму. Відтак апологети тези «Севастополь не передавался Украине никогда» суперечать самі ж собі, спростовуючи її навіть на документальному рівні вже в наші часи.

Сергій КОНАШЕВИЧ

фото з сайту “Антикор”

SHARE