Ґенуезькі пам’ятки Криму в світовому контексті

Давні мешканці Криму, обороняючись від різних непроханих гостей, у своєму фортечному будівництві широко використовували військово-інженерний досвід, накопичений хетами в Малій Азії, античними греками та римлянами, а також вірменами, візантійцями, хрестоносцями, ґенуезцями. Відтак усе те, що збереглося від численних укріплень Криму, набуває значення справжнього музею світової фортифікації просто неба.

Ці укріплення віддавна забезпечували функціонування трансконтинентальної транспортно-торговельної мережі. З ХІІІ століття Судак, Чембало і теперішня Феодосія, яка називалася тоді Кафою, були заморськими колоніями багатого і впливового італійського міста-держави Ґенуї. Ґенуезці понабудували тут фортець, утримували військові гарнізони. Їхні консули тут правили і контролювали всю міжнародну торгівлю. Власне, заради цього й жили італійці тут, далеко від рідних пенатів.

Одного разу місто Ґенуя взяло банківський кредит і не змогло (чи не схотіло) його повернути. Справа звичайна – таке трапляється і з сучасними містами й навіть з цілими країнами. Однак кредитор виявився незвичайним: банк Святого Георгія був солідним міжнародним банком, що кредитував коронованих осіб. Тож він зажадав компенсації. 22 травня 1453 року в Кафі Рада сенаторів Ґенуї передала Кафу, інші міста, всі маєтки, замки і всю округу як «безповоротний дарунок» банкові Святого Георгія. Але за іронією історії ця поважна установа не встигла скористатися своїм коштовним придбанням. Рівно через тиждень після укладення цієї угоди під ударами турків-османів упав Константинополь. Чорне море стало турецьким. Зв’язок Кафи з метрополією і з рештою Європи поступово перервався. Подальше було лише справою часу. І коли 22 роки по тому на узбережжі Кафи висадився турецький десант, він майже не зустрів опору. Так банк Святого Георгія придбав і майже одразу втратив чудове місто, згодом прозване на Сході за свою пишноту «Кучук Істанбул», тобто малим Стамбулом.
Від тих часів у Феодосії збереглися частина мурів і веж міської фортеці, а також цитадель. Вони височать у старій частині міста над морем. Започатковані 1266 року, коли ґенуезці добилися від намісника Золотої Орди передачі їм у володіння Кафи (тоді невеликого греко-аланського селища) і заснували тут свою торгову факторію. Вона швидко перетворилася на значне місто, яке спочатку було оточене ровом і земляним валом, а потім – дерев’яними стінами. У XIV ст. в Кафі починають зводити високі кам’яні мури з вежами, завершені 1386 року. Вони складалися з двох ліній оборони: зовнішньої, яка оточувала все місто, і внутрішньої цитаделі, причому зовнішня лінія оборони з 26 круглими і прямокутними вежами оточувала місто і з суходолу, і з моря. Перед суходільною частиною був улаштований викладений каменем глибокий рів з перекинутими через нього кам’яними арковими мостами, що вели до чотирьох брам міста. Головна з них розташовувалася на північно-західному кінці оборонної лінії біля вежі Костянтина.
Протягом ХІХ ст. фортецю, яка втратила своє військове значення, поступово зруйнували. Дотепер збереглися лише три вежі, основа наріжної вежі з бастіоном, невеликі фрагменти мурів і рову. Одна з уцілілих веж – вежа Костянтина, збудована в 1382-1448 рр., стоїть на березі моря і є символом Феодосії.

Найвідомішою і найкраще розрекламованою фортифікаційною пам’яткою ґенуезців у Криму є Судацька фортеця. Це – величезний комплекс на конусовидному Фортечному пагорбі 150 м заввишки, який з південного боку стрімко обривається до моря. Фортеця, а по суті середньовічне місто, обіймає площу 29,5 га. Зі сходу й півдня пагорб цілком неприступний, із заходу – важкодоступний і є вразливим для нападу тільки з півночі.
Фортеця Сугдея (грецька назва Судака) існувала вже в 212 р., проте від неї нічого не лишилося. У VI ст. візантійці збудували на березі моря Приморське укріплення, нині частково затоплене морем. У VIІІ ст. Судак став центром хозарських володінь у Криму. Тоді було збудовано нові муровані укріплення Нижнього міста. З Х ст. починається забудова Верхнього міста, яке отримує укріплення. Судак витримав напади турків-сельджуків у 1222 р., татар – у 1223 та 1239 рр. У 1260-х рр. Судак увійшов до складу володінь Золотої Орди і став улусом хана Берке – онука Чингіз-хана. У 1298-1299 рр. Судак зруйнувала орда хана Ногая. У 1365 р. в Судаку закріпилися ґенуезці, котрі називали його Солдайя (стародавні русичі називали його Сурож).
Будівництво нової фортеці з використанням старих візантійських укріплень на північному схилі пагорба ґенуезці розпочали в 1371 р. і завершили в 1409 р., проте окремі роботи тривали до 1469 р. Усі будівлі й споруди зведені з місцевого каменю (сірого вапняка, пісковика і черепашника) на вапняному розчині з додаванням битої цегли і черепків кераміки. Хоча укріплення будувалися, головним чином, місцевими каменярами, вони зведені за канонами фортифікаційного мистецтва середньовічної Західної Європи XIV-XV ст. Укріплення розраховані на оборонні й наступальні засоби того часу, коли вогнепальна зброя тільки зароджувалася.
У 1475 р. Судак захопили турки й розмістили в фортеці свою залогу. Після завоювання Криму Російською імперією з 1783 р. у фортеці дислокувався Кирилівський полк, для потреб якого почали розбирати стародавні муровані споруди. Проте більшість оборонних споруд добре збереглися дотепер і не зазнали значних перебудов (за винятком не в усьому вдалих реставраційних робіт 2-ї пол. ХХ ст.).
Найцікавішими окремими спорудами Ґенуезької фортеці є:
– Вартова вежа, яка стоїть на вершині Фортечного пагорба і призначалася для спостереження за підходами до фортеці з боку моря і суходолу.
– Кругла вежа, що розташовується на північно-східній ділянці нижнього ярусу укріплень фортеці – єдина тут вежа напівкруглої, точніше неправильної овальної форми в плані. Деякі дослідники відносять її до доґенуезького періоду. Вежа відкритого типу. Зберігся повністю нижній ярус, а від горішнього – тільки основа.
– Консульська вежа розташовується над урвищем з боку моря в східній частині фортеці. Ця вежа була донжоном, тобто головною складовою частиною Консульського замку, що входить до складу цитаделі – верхнього ярусу укріплення фортеці. Консульський замок – найцікавіший із комплексів споруд, що збереглися в фортеці. Головна, наймогутніша Консульська вежа займає весь поперечний простір замку до самого урвища над морем. Друга могутня Наріжна вежа стоїть у північно-східному куті замку. Обидві вежі сполучені мурами, що створюють внутрішній дворик, в який входили через спеціальний тамбур з бійницями, що захищав двері від обстрілу.
На терені Судацької фортеці збереглося кілька пам’яток іншого (не оборонного) призначення, але безпосередньо пов’язаних з функціонуванням фортифікацій. Старовинний храм розташовується на схилі гори нижче Вартової вежі. Археологічними дослідженнями встановлено, що він споруджений не раніше ХІІ ст., пізніше перебудовувався. Це споруда зального типу з двома апсидами зі східного боку (таке рішення дуже рідко зустрічається в сакральній архітектурі). Мурований з пісковика, північна апсида знизу підтримується трьома кам’яними профільованими консолями у вигляді кронштейнів, тому його іноді називають «храмом на консолях».
Мечеть побудовано в 1222 р. Деякі дослідники вважають, що її спорудили в 1423 р. ґенуезці як залу для консульських прийомів. Будівля неодноразово перебудовувалася, так що від первісного обсягу збереглося дуже мало. Баня, міхраб, стовпи з різьбленими капітелями відносяться до початку XIV ст., а портал – до XVІ ст. В інтер’єрі частково зберігся старовинний фресковий живопис.
У східній частині фортеці поблизу мечеті є підземна споруда XIV ст. Її призначення достеменно не встановлене: одні вважають її цистерною для збирання і зберігання води, інші – в’язницею. Споруда кругла в плані, мала купольне склепіння. В неї веде вузький ступінчастий хід.

Набагато скромнішою і менш відомою є Ґенуезька фортеця Чембало у Балаклаві (місто у складі Севастополя). Балаклавська гавань відома з античних часів. У ранньому середньовіччі греки назвали це місце Симболон Лімне – Гавань Пророцтв. Від грецького «Симболон» походить італійська назва місцевої фортеці Чембало. Вона розташовується на стрімкому скелястому морському березі, високо над сучасним містом і гаванню.
У середині XIV ст. ґенуезці, забезпечивши своє панування в східній частині узбережжя Криму фортецею Кафа (Феодосія), зробили спробу підпорядкувати собі західну частину півострова, захопивши старе грецьке рибальське селище, розташоване у вузькій і дуже зручній гавані Симболон. Те селище належало князівству Феодоро. Ґенуезці заснували тут торгову факторію, а над вузьким входом у гавань на мису, що обривається з південного боку до моря урвищем 200-метрової висоти, у 1357-1433 рр. побудували фортецю, якій дали назву Чембало.
Фортеця Чембало мала для ґенуезців особливе значення як їхній крайній західний форпост у Криму. Вона призначалася для боротьби з грецьким феодальним князівством Феодоро, що посилилося у 2-й пол. XIV ст. У 1475 р., після падіння Кафи й інших ґенуезьких міст, фортеця Чембало переходить у володіння Османської імперії, втрачає своє стратегічне значення і поступово перетворюється на руїни.
Фортеця Чембало складалася з двох укріплених міст: нижнього – Святого Георгія і верхнього – Святого Миколи. Нижнє місто було оточене фортечним муром, який ішов уздовж гавані, а потім піднімався схилом гори до верхнього міста. Цей мур мав дві прямокутні вежі з вузькими бійницями.
Верхнє місто посідало скелястий майданчик на вершині мису над обривом до моря. Його від нижнього міста відділяв фортечний мур. Ця частина фортеці була цитаделлю. З доступних для нападу північного й західного боків цитадель захищали мури з вежами. Тут розташовувався консульський замок, основну частину якого становила велика кругла двоярусна Консульська вежа. У підвальній частині вежі містилася цистерна для води, яка подавалася по гончарному трубопроводу з сусідньої гори.
Зараз фортеця в плані чотирикутна. З боку моря оборонних мурів не було, а з трьох інших боків її огороджували мури, завтовшки 1,5 м, з вісьмома вежами. Найкраще мур і чотири круглі вежі збереглися на північно-східному боці фортеці. З північно-західного боку вціліли тільки основи мурів, з інших боків – лише фрагменти мурів.

Усі три фортифікаційні комплекси – у Феодосії, Судаку й Балаклаві – визнані Україною пам’ятками архітектури та містобудування національного значення, тож їхня унікальність і непересічна історико-культурна цінність не є предметом дискусій. Руїни фортеці Чембало в Балаклаві підпорядковано Національному заповіднику «Херсонес Таврійський». Ґенуезька фортеця в Судаку мала статус Державного архiтектурно-iсторичного заповiдника у складі Національного заповідника «Софія Київська».

У травні-червні 2011 р. в Україні було реалізовано проект «Визначення шляхів сприяння збереженню та розвитку культурної спадщини Криму». Метою проекту було вивчення ситуації у сфері охорони культурної спадщини Криму та оцінка можливостей міжнародного визнання цієї унікальної спадщини задля забезпечення її захисту та збереження. Серед об’єктів, які вивчалися в рамках проекту, були фортеці в Судаку, Балаклаві та Феодосії. У висліді їх запропоновано включити до серійної транснаціональної номінації до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Торгові пости та фортифікаційні споруди на ґенуезьких торговельних шляхах від Середземномор’я до Чорного моря».
Ця номінація була внесена до Попереднього списку всесвітньої спадщини ще у 2010 р. за критеріями (іі) та (іv), тобто вона демонструє важливий обмін людськими цінностями протягом певного періоду в межах культурного регіону в сфері розвитку архітектури та ландшафтного планування, є архітектурним ансамблем, який ілюструє значущі періоди історії Європи. Окрім того, у 2007 р. до Попереднього списку всесвітньої спадщини від України було включено «Комплекс пам’яток Судацької фортеці VI-XVI ст.» за критеріями (іі), (іv) та (v).
Та внесення до Попереднього списку всесвітньої спадщини – це лише пропозиція, тобто початковий етап роботи. Щоби пам’ятка (група пам’яток) потрапила до затвердженого на міжнародному рівні Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, потрібно виконати велетенський обсяг надскладної роботи. Такі речі краще робити великими транснаціональними колективами – тоді більша ймовірність позитивного результату. Саме тому в останнє десятиріччя стали такими популярними серійні транскордонні номінації, які готуються спільно кількома країнами. Тож стосовно ґенуезьких пам’яток у Криму ще 2011 року було запропоновано розглядати їх як найважливішу складову серійної транскордонної номінації, яка попередньо мала містити такі ґенуезькі фортеці у країнах Середземномор’я і Причорномор’я:
Україна:
Судак (АР Крим)
Чембало у Балаклаві (м. Севастополь)
Феодосія (АР Крим)
Російська Федерація:
Тана (Азов)
Туреччина:
Галатська вежа (Пера (Галата), Стамбул)
Чешме
Італія (острів Сардинія):
Фортеця Нурагі-Су-Нураксі в Баруміні
Фортеця Нураг у Крезія
Франція (острів Корсика):
Фортеця в Кальві
Фортеця в Боніфачо
Туніс:
Фортеця в м. Табарк
З 2011 р. цю номінацію почали розробляти спільно Україна та Італія. До співпраці планувалося залучити ще декілька країн Середземномор’я, таких як Франція, Греція, Туніс, Туреччина, а також (можливо) – Росію. 14 вересня 2012 року в місті Ґенуя (Італія) відбулася зустріч української делегації з керівництвом мерії міста та місцевого університету. Українська делегація детально ознайомилася з пам’ятками культурної спадщини Ґенуї та системою їхньої охорони й використання для розвитку туристичного бізнесу. Як відомо, в Італії музейна справа, охорона пам’яток і туристична сфера перебувають на високому рівні й є взірцевими у світовому масштабі, даючи значну частку національного доходу країни та створюючи сотні тисяч робочих місць. Цей досвід дуже потрібний для України. Тому предметом зацікавленого обговорення стала робота над внесенням наших пам’яток до спільної номінації в Список всесвітньої спадщини.

У 2012 році Міністерство культури України спільно з Феодосійською міською радою АР Крим провело у Феодосії міжнародну конференцію, яка так і називалася: «Укріплені поселення на ґенуезьких торговельних шляхах від Середземного до Чорного моря». Почесним гостем і активним учасником був заступник генерального директора ЮНЕСКО, голова Комітету всесвітньої спадщини Франческо Бандарін. Під час конференції представники Туреччини висловили готовність приєднатися до колективу авторів майбутнього номінаційного досьє. Крім Італії та України, готовність взяти участь у підготовці досьє також висловила Греція. На тому етапі від Туреччини до проекту спільного номінаційного досьє планувалося внесення фортеці Йорос та Галатської вежі (м. Стамбул), фортець Фоча та Чандарли (м. Ізмір), фортеці Амасра (м. Бартин), фортець Акчакоджа та Сіноп (м. Дюздже). Зазначені пам’ятки 15 квітня 2013 року були включені до Попереднього списку. Як бачимо, тепер перелік номінованих об’єктів охоплює пам’ятки трьох континентів: Європи, Азії, Африки.
Що ж стосується російської частини ймовірної спільної номінації, то на теренах ґенуезької фортеці Тана (Азов) ХІІІ ст. (Російська Федерація) не збереглись архітектурні пам’ятки (наявні тільки археологічні залишки), тому немає підстав залучати до співпраці цю країну. Натомість ґенуезькі пам’ятки Криму є одним із небагатьох свідчень західноєвропейського фортифікаційного мистецтва пізнього середньовіччя на півдні України та можуть вважатися одними із унікальних об’єктів культурної спадщини, які свідчать про тісний взаємозв’язок різних культур. Об’єкти, які пропонується включити до транснаціональної номінації від України, мають великий рівень автентичності, тобто значною мірою зберегли свою форму й матеріально-технічну структуру.

Архітектурні ансамблі цих фортець є винятковим прикладом взаємодії людини з природним ландшафтом у сфері фортифікаційного мистецтва та розбудови міст і морських портів, які демонструють майстерне використання особливостей ландшафту для створення стратегічно важливих оборонних центрів на домінуючих висотах, а також використання виняткових особливостей бухти для захисту та стоянки кораблів. А загалом у регіоні Середземномор’я фортеці, які розташовані на території колишніх ґенуезьких колоній, вважаються одним із унікальних об’єктів культурної спадщини, що свідчить про тісний взаємозв’язок різних культур у регіоні, де ґенуезці підтримували відносини з Візантією, Османською імперією та іншими державами.
Уся ця дуже перспективна робота була брутально зупинена навесні 2014 року внаслідок окупації та анексії Криму Росією. Тож натепер ані Міністерство культури України, ані українські фахівці не мають навіть надійно верифікованої інформації про стан пам’яток, які опинилися на тимчасово окупованій території, не кажучи вже про якісь перспективні розробки. Чи означає це крах задуму серійної транскордонної номінації «Укріплені поселення на ґенуезьких торговельних шляхах від Середземного до Чорного моря»? – Аж ніяк! Тут варто згадати один із постулатів, яким керується у своїй діяльності Комітет всесвітньої спадщини ЮНЕСКО: міждержавні суперечки щодо приналежності тієї чи іншої території не є перешкодою для занесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО пам’яток, розташованих на таких спірних чи окупованих (анексованих) територіях. З огляду на це відповідним державним органам України варто реанімувати цю тему у співпраці зі згаданими вище країнами, взяти активну участь у підготовці номінаційного досьє і довести справу до внесення усіх цих пам’яток до Списку. Одночасно з цим необхідно внести інтегральну частину цієї номінації – ґенуезькі пам’ятки у Феодосії, Судаку й Балаклаві до Списку пам’яток всесвітньої спадщини, що перебувають під загрозою. Це уможливить регулярний міжнародний моніторинг цих пам’яток і, можливо, дещо стримає окупанта в його руїнницьких діях. Принаймні Україна мусить зробити для цього все можливе.

 

Віктор Вечерський, кандидат архітектури,

заслужений працівник культури України,

доцент Київського національного

університету культури та мистецтв

Матеріал підготовлено за сприяння Українського культурного фонду

 

SHARE