Стратегія нашого повернення

Стратегічне планування в діяльності органів державної влади з’явилося відносно нещодавно. Хоча подекуди стратегічні плани не мають бажаної якості і нагадують здебільшого бутафорію. Проте, сам факт початку зміни мислення з «ручного управління» на стратегічне управління у цілком досяжному майбутньому може принести відчутні позитивні результати.

Одним із найкращих прикладів стратегічного планування в Україні є Державна стратегія регіонального розвитку. Обов’язковість розробки стратегії закріплено Законом України «Про засади державної регіональної політики», у якому також визначаються: термін планування – 7 років; головні елементи; процедура затвердження; стратегічні цілі; фінансові ресурси на її реалізацію; процедура моніторингу тощо. Розробка плану заходів на виконання стратегії також є обов’язковою, що перетворює стратегію на ефективний інструмент регіонального розвитку. Усі перераховані вище складові є «must have» для майбутньої Стратегії деокупації Криму.

Якщо говорити про стратегування у контексті державної політики щодо окупованого Криму, то саме деокупація має бути головним напрямом цієї стратегії. Протягом останніх років терміни «деокупація» та «реінтеграція» у нашій свідомості набули майже ідентичного сенсу та стали синонімами. Хоча це не так. Різниця є і вона суттєва.

Деокупація – фактичне повернення під контроль держави раніше окупованої території. У нашому випадку, це є контроль військових формувань та правоохоронних органів України над усією території Кримського півострова, а також здатність державних адміністрацій здійснювати владні повноваження.

Реінтеграція – процес, що передбачає включення деокупованої території до політичного, культурного, економічного, інформаційного та інших просторів держави. Реінтеграція вважатиметься успішною, коли деокупована територія повністю стане частиною загальнодержавного простору. Прикро констатувати, але АР Крим і Севастополь навіть до 2014 року не були повністю інтегровані в загальнодержавний простір України.

Проте, це не означає, що заходи, спрямовані на реінтеграцію, мають бути за дужками. У Криму залишаються громадяни України. Тому їх підтримка, забезпечення доступу до української освіти, адміністративних послуг, медицини, підтримка жертв політичних переслідувань та багато іншого, має залишатися на порядку денному держави, громадянського суспільства та має бути відображеним у Стратегії деокупації. Але на самому початку формування Стратегії необхідно чітко окреслити причинно-наслідковий зв’язок. Переслідування громадян України в Криму, порушення прав кримськотатарського народу, прищеплення російської ідентичності дітям, ліквідація окупантами навчання українською мовою – це все є наслідками окупації. Саме окупація є тим корінням, з якого виростають воєнні злочини, що вчиняються державою-агресором в українському Криму. І формуючи Стратегію деокупації ми маємо за головну мету поставити викорчування цієї недуги з тіла України. Ми завжди маємо тримати у фокусі уваги єдину ціль – деокупацію, але одночасно робити все можливе для підтримки наших громадян під окупацією.

Деокупація – єдиний спосіб назавжди позбутися ланцюга міжнародних злочинів, що вчиняються Російською Федерацією в Криму.

Окупація Криму стала результатом військового вторгнення Російської Федерації і продовжується лише через присутність військових РФ на півострові. Реінтеграція такої території без деокупації не може відбутися за визначенням. Держава-окупант міцно окутала павутиною пропаганди мешканців Криму та успішно блокує доступ до українських ЗМІ, що робить інформаційну реінтеграцію недосяжною. Здатність окупантів у будь-який момент фізично ізолювати мешканців Криму від зовнішнього світу ставить під загрозу будь-які інші заходи, спрямовані на реінтеграцію.

Не залишається сумнівів, що саме Стратегія деокупації Криму має стати одним із основних пунктів державної політики. Зараз існує кілька документів, спрямованих на формування окремих аспектів державної політики щодо Криму: Стратегія інформаційної реінтеграції; План заходів, спрямований на реалізацію деяких засад державної внутрішньої політики щодо тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя (постанова Кабінету Міністрів від 28.03.2018 №218-р). Окрім цих документів, були також розроблені Рекомендації парламентських слухань, які не є обов’язковими до виконання та були фактично проігноровані органами виконавчої влади, а також План невідкладних заходів з протидії російської агресії з тимчасово окупованої території України в Криму, що був розроблений Представництвом Президента України в АР Крим і, на жаль, залишився внутрішнім документом. Лише перші два документи є напівуспішною спробою формування системної державної політики щодо Криму, хоч і в окремих її аспектах. Напівуспішною, тому що обидва документи не позбавлені недоліків. Затверджена в грудні 2018 року, Стратегія інформаційної реінтеграції до цього моменту не має Плану заходів на її виконання, хоча його поява і очікується найближчим часом. Більша частина плану заходів залишається нереалізованою, а завданням подекуди бракує конкретики, що створює можливість для уникнення відповідальності за їх невиконання.

Державна політика щодо Криму вимагає системних змін. І центральним елементом цих змін має стати затвердження Державної стратегії деокупації Криму. Водночас Стратегія не є самоціллю. Це лише дороговказ, який визначає головні пріоритети та розподіляє обов’язки. А для визначення конкретних заходів із конкретними термінами та виконавцями, неодмінно має бути затвердженим План заходів із реалізації Державної стратегії деокупації Криму.

Стратегія має стати настільною книгою всіх органів державної влади, головним напрямом діяльності яких є деокупація та реінтеграція окупованих територій. А для галузевих органів влади, таких як Міністерство освіти та науки, Міністерство культури та інших, реалізація Стратегії у частині своєї відповідальності має постійно триматися на контролі. Можливо, досягнення бажаного рівня координації процесу реалізації Стратегії можна досягти завдяки запровадженню посади заступника міністра з питань тимчасово окупованих територій в міністерствах, ефективна робота яких має особливо важливе значення для успішності реалізації Стратегії. Аналогією в такому випадку може стати введення в 2014 році в міністерствах додаткової посади заступника міністра з питань європейської інтеграції.

Головною метою Стратегії деокупації є відновлення суверенітету України над тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Стратегія має розбудовуватися навколо 3 сфер:

  • Міжнародні інструменти деокупації Криму: збереження та посилення санкційного тиску на Росію; створення міжнародного майданчика для деокупації Криму; дотримання політики невизнання світовою спільнотою окупації Криму; продовження правової війни (lawfare) проти Росії в міжнародних судах (Європейський суд з прав людини; Міжнародний кримінальний суд ООН; міжнародні арбітражні суди тощо); примусова процедура встановлення морських кордонів між Україною та Росією (детальніше: https://www.blackseanews.net/read/162096) тощо.
  • Посилення військового потенціалу України: посилення обороноздатності південних областей України; протидія спробі перетворення Чорного моря на «російське озеро»; спроможність забезпечити свободу судохідства в Чорному та Азовському морях; спроможність військових формувань України встановити контроль над територією Кримського півострова за умови виникнення сприятливих обставин; успішне впровадження системи територіальної оборони тощо.
  • Створення умов для реінтеграції Криму в загальнодержавний простір і протидія російській окупаційній політиці щодо Криму: інформаційне мовлення України в Криму; моніторинг порушення прав людини; скасування сумнозвісної «вільної економічної зони «Крим»; ратифікація Римського статуту; імплементація концепції перехідного правосуддя в національне законодавство; підтримка осіб, що зазнають переслідування на окупованій територій та членів їх родин; підтримка внутрішньо переміщених осіб і багато іншого.

Окремо варто розглянути підтримку кримськотатарського народу. Україна, як держава, має неабиякий моральний борг перед корінним народом Криму. Не применшуючи ваги українських активістів і діячів у Криму, варто визнати, що саме киримли завжди були та залишаються стійкою опорою української державності на території Криму. Говорити про кримськотатарський народ, як інструмент деокупації – аморально та цинічно. Підтримка кримськотатарського народу – це обов’язок держави, так само як підтримка будь-якої іншої категорії громадян. Забезпечення колективних прав кримськотатарського народу всередині Української держави – це обов’язок, реалізація якого матиме колосальні далекосяжні наслідки, як для успішності деокупації Криму так і формування української політичної нації. І саме історична значущість відновлення прав кримськотатарського народу є найкращим аргументом для його перебування на політичному порядку денному та має бути відображеним у Стратегії деокупації.

Звичайно, Стратегія деокупації має безпосереднє відношення до сфери національної безпеки. Це дає змогу робити припущення, що розробка Стратегії має відбуватися на базі Ради національної безпеки та оборони. Окремі її розділи, у першу чергу ті, що стосуються військових питань, мають бути засекречені. Але більша частина Стратегії, яка вимагає ґрунтовного обговорення всередині суспільства та тісної співпраці органів державної влади з громадським сектором, правозахисними організаціями, міжнародними партнерами та організаціями, має бути відкритою.

Державна стратегія деокупації Криму є тим елементом, без якого досягнення бажаного прогресу у питанні повернення Криму є неможливим. Але для того, щоб це стало реальністю, Стратегія має бути розроблена для роботи й виконання, а не для припадання пилом у тиші чиновницьких кабінетів.

Владислав Мірошниченко,

головний консультант Представництва Президента України в АР Крим

 

SHARE