Все наше мистецтво було для України, – Микола Самокиша

«З-під малих окулярів виглядають лагідні очі. Білий козацький вус і мала біла борідка; така ж біла чуприна, дбайливо причесана. Рудий шерстяний плащ і чоботи. Микола Самокиша сидить на дзиґлику і малює». 

У жовтні 1860 року у Ніжині, що на Чернігівщині, народився Микола Самокиша, талановитий художник-баталіст, майстер-анімаліст та графік. Микола Семенович увійшов в історію українського та російського образотворчого мистецтва, дореволюційного та радянського, як видатний живописець-баталіст та прекрасний рисувальник пером.

У всіх своїх творах Самокиша завжди зображував простий народ, розкриваючи його високі моральні якості: глибоку любов до своєї Батьківщини, відвагу, самопожертву, згуртованість та безстрашність перед обличчям смертельної небезпеки.

Народився відомий український художник у родині сільського листоноші та козачки. Від свого діда успадкував оповідання про славетні козацькі часи, надихнувшись якими, виготовляв «зброю» та «отаманував» над однолітками.

Початкову школу та історико-філологічний інститут майбутній митець закінчив у рідному містечку Ніжин. Далі Микола бажав тільки одного – писати картини. Правду кажучи, малювати він почав змалку, ще вуглем на клаптиках паперу. «Я дужо полюбив малювання, так, що забував про латинську та грецьку мови, коли вчився в Ніжинській Гімназії, і за це частенько сидів у карцері, а вдома батько частував мене добрим нагаєм, – писав  Самокиша. – Я крадькома, потихенько малював переважно коней та побоїща. Тоді була франко-пруська війна, і я з великою увагою роздивлявся і копіював малюнки в журналі «Всемирная Иллюстрация».

Коли вік молодика зобов’язував вступати до вищого навчального закладу, око Самокиша впало на Петербурзьку академію мистецтв: «І ось я вступив на шлях ілюстрованої роботи, не підозрюючи, як втягнуся в цю справу й віддаватиму їй більшу частину часу, зрідка тільки беручись писати картини для виставок», – писав він пізніше у своєму щоденнику. Але перша спроба вступити до академії провалилася. Згодом йому дозволили стати вільним слухачем у батальній майстерні професора Віллевальде, за рік ще одна спроба вступити до академії і… цього разу він схопив фортуну за хвоста та став на стежку навчання (навіть усупереч волі батька, який хотів бачити сина заможним адвокатом, а не «голодним малярем»).

Навчаючись у Петербурзькій академії мистецтв, Микола належав до проукраїнського гуртка молодих митців, метою якого було відтворення історичних подій і національних особливостей з життя й побуту українського народу. Тоді Микола Самокиша разом з однокурсниками мали шанси стати «відомими російськими художниками», але все ж лишилися українцями. Кожного літа вони їздили в Україну на пленери, обійшли пішки всі козацькі січі. Цей гурток українських митців прагнув відтворити історичні події та національні особливості з життя й побуту українського народу.

Звісно, коли російський люд цікавила людська воля чи українське слово? Та ніколи! Тому проросійська преса окупаційних часів вже по смерті Самокиша назвала його «крупним рускім художніком», в особі якого «рускоє іскуство потєряло талантлівого мастєра». Але точно запевняємо: Самокиша ніколи не був російським патріотом і не кидався в обійми російського ура-патріотизму, принижуючи своє мистецтво «побєдоносною» халтурою (так зазначає поет і драматург Кость Буревій).

За свою дипломну роботу у вигляді полотна «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцем» Микола отримав золоту медаль академії мистецтв та закордонне відрядження до Парижу. Тоді ж у Версалі він відвідав велику колекцію батального живопису, і знаєте що сказав? «Ці картини не справили на мене особливого враження, композиція їх театральна. Мені, як прихильникові реалістичної школи, вони не сподобалися».

Від 1894 року Самокиша керував батальною майстернею Петербурзької академії, де і викладав до 1918 року. А коли Раднарком РСФСР скасував стару Академію і створив на її базі Державні вільні художні майстерні, Микола Семенович виїхав до Криму. Відтоді на цих землях він створив понад 30 картин, а у 1922 році ще й заснував власну художню студію в Сімферополі, яка стала основним регіональним центром художньої освіти.

Картина «Морська битва запорожців з турецьким військовим кораблем»

З перших років життя в Криму пан Микола вивчав Чорне море в Євпаторії, Алупці, Севастополі та написав багато морських етюдів. З-поміж його робіт вирізняється полотно «Морська битва запорожців з турецьким військовим кораблем». Спроба в морській тематиці стала вдалою, тож після було написано чимало етюдів у цьому жанрі.

«З самого скінчення Академії Художеств все наше мистецтво було для України. Якщо й траплялося робити нам не наше українське, то робилося для грошей, а душа наша була на Україні», – стверджував Микола Самокиша. Серед «не нашого українського», ймовірно, йдеться про той період, коли за совітської влади заставляли нашого митця малювати зовсім не пролетаріат, а малюнки, які б показували єдність Російської імперії та геройство воєн «за родіну».

Радянська критика, так само як і дореволюційна, вельми старанно замовчувала українську творчість митця, а якщо й говорилося на цю «слизьку» тему, то лише в тоні зарозумілих повчань. Так, критикуючи чи не найкращий його твір («В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648 р.»), заявляли: «Нам здається, Самокиша часто обирає менш значний епізод. Для «Богдана Хмельницького», наприклад, таким більш значним моментом міг би бути епізод приєднання України до Росії. Може, тому твори Самокиша тематично дрібнішають». Про це згадується у матеріалі берлінського «Голосу» 1943 року.

 

Із серії картин «З української старовини»

Але мало хто з художників знав історію українського народу, як Самокиша. Коли навіть поняття «незалежна Україна» ще ні в кого в думках не зароджувалося, мистецькі твори писалися з більшою відповідальністю, в них вкладалося набагато більше сенсу.

Микола Семенович разом із Сергієм Васильківським працював над створенням альбому «З української старовини», а також альбомом українського народного орнаменту. Щоб створити цю працю він занурився в дослідження культури й побуту народного мистецтва. Цей альбом – продовження альбому офортів «Живописна Україна» Тараса Шевченка.

Із серії картин «З української старовини»

Та тяжіла душа митця не тільки суто до подій та постатей України – головними героями його малюнків часто були коні, за що його іноді називали «співцем коней». «Я люблю коней як художник та в минулому кавалерист, – писав Самокиша. – У цьому напрямі я працюю постійно, вважаю коня гарним та благородним створінням і намагаюся зображувати його не тільки з зовнішнього боку, але й передати його психіку, його порив. Мені здавалося, що навіть найнекрасивіша, зморена шкапа під час швидкого бігу стає красивою й інтересною».

Картина «Вечір у Криму»

У спадщині митця лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети. Окрім цього, він виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, зокрема ілюструючи українські книги: оповідання Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Тараса Бульбу» М. Гоголя та інші. Ці та інші роботи були розміщені у різних журналах, і навіть можна сказати, що не було жодного українського видавництва та журналу, в якому б він не брав участі.

Картина «Молодята»

Загалом за 60 років творчої діяльності Микола Самокиша створив 11 тисяч мальовничих полотен, малюнків, офортів, книжкових ілюстрацій, які зберігаються в музеях України та Росії та в приватних колекціонерів.

І свої останні шість років життя Микола Самокиша прожив у Криму, сповна поглиблюючи свою тематику, та розширюючи творчий діапазон. А коли німці окупували Сімферополь, він співпрацював з українським націоналістичним рухом.

Помер художник у Сімферополі 18 січня 1944 року. По смерті Миколи Самокиша німецьке окупаційне командування Сімферополя прийняло рішення перейменувати на його честь вулицю Кооперативну, де він мешкав. Перейменували вулицю через багато років після Другої світової війни, на 100-річчя майстра.

Анастасія Хоменко

Разом з цим матеріалом рекомендуємо читати:

Самокиш чи Самокиша: повернення справжнього імені 

«Який би паспорт мені не нав’язали, а я був і залишуся українцем…» – спогади про Данила Кононенка

Данило Кононенко під час презентації дитячої газети “Джерельце” – додаток до інформаційного проєкту газети “Кримська світлиця”. Фото з відкритих джерел редакції.

До дня пам’яті поета!

Український поет, перекладач, заслужений діяч мистецтв АРК, заслужений журналіст України та публіцист Кононенко Данило Андрійович народився 1 січня 1942 року в селі Ребедайлівка Кам’янського району Черкаської області. Вищу освіту Данило Андрійович здобував у Криму, там і залишився працювати на ниві української літератури.

Він був одним з організаторів Товариства української мови в Криму. Багато років був головою Кримської організації Національної спілки письменників України, крім того, був фундатором найвідомішої україномовної газети на теренах Криму «Кримська світлиця», де очолював відділ літератури й мистецтва, де на сторінках якої він буквально жив.

Своєю творчістю Данило Кононенко, попри всі негаразди, намагався перетворити Крим на велику українську кімнату, де б всім було любо і затишно. Буквально до останнього подиху Кононенко не розлучався з пером і продовжував роботу не тільки над своїми творами, а й над перекладами білоруських і кримськотатарських авторів.

15 січня, у день пам’яті Данила Кононенка, спогадами про велику та значущу людину, у своєму фейсбуці поділилася Таміла Чупак, письменниця НСПУ, заступниця директора Кам’янського державного історико-культурного заповідника з наукової роботи,

«Ім’я Данила Андрійовича Кононенка мені знайоме з дитинства. Про нього розповідали батьки, згодом вчителі у школі. Ще в ті часи я зрозуміла, що кам’янчани надзвичайно пишаються своїм земляком, чудовим поетом, який живе у Криму. До того ж мене завжди вражали пісні Валерія Волкова на слова Данила Кононенка: «Від’ячали лебеді», «Село моє», «Цвітуть сади», «Краю мій», «Вечори над Тясмином». Щоранку всі мешканці Кам’янки прокидалася під звуки «Вечорів над Тясмином», адже початкова фраза цієї пісні – позивні місцевого радіо (на жаль, в минулому).

Пізніше доля пов’язала мене з Кам’янським державним історико-культурним заповідником. Старші колеги добре знали Данила Андрійовича, який, відвідуючи рідні місця, завжди заходив до музею. Товариші охоче розповідали про письменника, про його приїзди та виступи в рідній Ребедайлівці й Кам’янці. Видно було, що ці спомини дарують приємні хвилини згадок про гарну, щиру, добру та неймовірно енергійну творчу людину. Надсилав нам поет із Криму свої книги, переклади, публіцистику, матеріали про інших письменників, наших земляків: Федора Кравченка, Миколу Іщенка, Михайла Острика, Пилипа Юрика

Масштаби важливої роботи поета важко переоцінити. Пані Таміла зазначає, що Данило Андрійович поповнював не лише фонди Кам’янського державного історико-культурного заповідника, а й районної та обласних бібліотек. Він підтримував зв’язок з учителями, редакторами газет, літературними гуртками, друкував матеріали земляків на сторінках «Кримської світлиці», єдиної державної української газети, котра видавалася у Криму на численну українську громаду.

«Він ніколи не цурався рідного краю, радів, коли до нього озивалися кам’янчани, завжди відповідав на листи. Якось я й сама написала йому – розповіла, що в історико-культурному заповіднику ми провели літературно-музичний вечір, присвячений його 60-річчю. Данило Андрійович з відповіддю не забарився. З того часу й почалася наша переписка. А коли видавалося погомоніти по телефону, він нерідко просив: «Поговоріть іще, мені так приємно чути наш наддніпрянський говір.»

Часто із сумом пан Данило торкався теми рідної української мови: «Господи, як я призабув тут, у російськомовному Криму, свою рідну мову! А звідки ж її черпатимеш, як у повсякденні доводиться спілкуватися чужою, не своєю мовою. Так, певно, судилося мені: «в неволі виріс між чужими, в неволі, мабуть, і помру…», як писав наш Великий земляк». Але він жив у Криму, оспівував цю землю у своїх поезіях, як і Кам’янку, любив її і розумів, як важливо тут бути оплотом українського духу.

«Данило Кононенко щиро радів, коли вийшла моя перша поетична збірка «Я молюся піснею до неба». Він володів навдивовижу рідкісним у наш час даром – умінням усім серцем радіти за інших. Говорив, що дуже щасливий від того, що є талановиті молоді люди в його рідній Кам’янці, а згодом надрукував велику добірку моїх віршів у «Кримській світлиці», – ділиться Таміла Чупак.

«Пізніше письменник написав передмову, яка надзвичайно мені дорога, до другої книжки «Білим по білому». Написав її від руки і надіслав поштою, датувавши 15-им квітня 2014 року. На той час уже відбулися події, пов’язані з анексією Криму, які боляче переживав Майстер. Тоді я не могла знати, що жити йому залишалося менше року.

А в листі, надісланому разом з передмовою, були такі рядки, від яких щеміло серце та й тепер очі наповнюються сльозами, коли їх перечитую: «… як би там не було, який би паспорт мені не нав’язали, а я був і залишуся українцем… Без України, без своєї Батьківщини, великої і малої, мені життя нема…  Душа болить, але нічого не можу вдіяти – не кину ж я дітей, внуків, урешті, свою домівку – і не кинуся світ за очі, жити десь у гуртожитку чи в тимчасовому помешканні у свої 73 роки… Скільки ж того життя мені лишилося.. Тож лишаюся зі своєю родиною і помру тут, на чужині, українцем…».

Все, що відбулося в Україні у 2014 році, дуже зранило його душу. Поет ніколи не був членом жодної політичної партії, адже протягом всього життя він лишався членом єдиної партії – патріотів України. У трагічні дні лютого 2014 року, Данило Кононенко рішуче виступив проти російської окупації Криму, одним із перших підписавши кілька сміливих заяв із засудженням російської агресії від українських та кримськотатарських письменників, журналістів, діячів культури до мешканців Криму, Верховної Ради та світової спільноти.

Про труднощі життя на окупованих землях вже згодом, в інтерв’ю на сторінках газет згадує Данило Андрійович: «Місцеві й не лише місцеві політики так нацькували росіян проти українців, що коли йдуть вулицею й розмовляють своєю мовою представники якоїсь національної меншини – ніхто й голови не поверне в їхній бік, однак варто заговорити українською – відразу ж матимеш ярлик: «хохол», «бандера», «националіст», «руховєц». Хіба щось можеш довести озлобленим фанатикам?..»

А вже у промові на Кримському регіональному конгресі української інтелігенції письменник відкрито заявляв, що українська культура перебуває на півострові в занепаді. Адже офіційно, за переписом населення, в Криму зареєстровано серед жителів 720 тисяч українців, однак за спостереженнями Данила Кононенка й багатьох інших кримських українців, «тут проживає нас близько мільйона осіб! Ми ж пам’ятаємо, знаємо, як часто-густо «переконували» переписувачі: «Какой ти украінєц? Ти ж говоріш на руском, значіт ти – рускій!».

У своєму дописі Таміла Чупак нагадує нам про статтю  «Мово моя, доле моя» 1993 року, де Данило Кононенко писав: «Без мови немає народу. Народ, який не має своєї мови, свого слова, – німий. І тим прикріше, що в Криму, де проживає близько мільйона українців, так жорстко і так цинічно зневажають їхні права. Бо ж хіба це не зневага, коли на території автономії, яка входить до складу великої держави, немає жодної української школи, жодного національного дошкільного закладу, не кажучи вже про українську місцеву програму телебачення, українське книговидання тощо». З цих рядків до нас кричить проблема, що і до сьогодні гостро стоїть поміж народом: дотримання української мови як генератора і найвищої форми патріотизму, як Божого дару і ключа до вивчення культури, історії, традицій.

«Звертав увагу Данило Андрійович і на проблему дислокації російського чорноморського флоту на кримському півострові. Бо поки «у Севастополі, де базується флот іншої держави, де багато військовослужбовців за довгі рублі служать цьому флоту, офіцер штабу чф може дозволити собі зневажливо зректи: «Хохли должни знать свойо мєсто». Письменник вважав, що українській владі слід вивести російський чорноморський флот з території України. З огляду на сьогодення, ми розуміємо, що Данило Кононенко мав рацію і якби можновладці прислухалися до поетів-пророків, діяли рішуче на користь України, можливо росія і не розв’язала б проти нашої держави загарбницьку, кровопролитну війну», – наостанок згадує пані Таміла.

На жаль, 14 січня 2015 року серце полум’яного патріота України перестало битися… Але світлий образ майстра слова, побратима і «навчителя», щодня живе у пам’яті багатьох.

Підготувала Анастасія Хоменко

за матеріалами Таміли Чупак,

Кам’янська дитяча студія імені Данила Кононенка

США скликали засідання Ради Безпеки ООН щодо постачання Росії північнокорейських ракет

Експертизи підтверджують, що випущена 2 січня по центральній частині Харкова ракета є ракетою малої дальності, яка розроблена Північною Кореєю. Фото з сайту Харківської ОВА

10 січня США скликали засідання Ради Безпеки ООН для обговорення проблеми постачання Росії північнокорейських ракет.

Вже підтверджено застосування Москвою балістичних ракет з Північної Кореї для атак на українські міста. Росія стала залежною від зовнішнього постачання боєприпасів, а терористичні і диктаторські режими перетворилися на спонсорів російської агресії проти України.

Північнокорейський режим вдався до ескалації на лінії розмежування з Південною Кореєю і відкрито погрожує війною державам Азійсько-Тихоокеанського регіону. При цьому Росія відверто нехтує своїми обов’язками постійного члена Ради Безпеки ООН: веде загарбницьку війну та допомагає підготовці інших диктаторських режимів до нових агресивних війн.

У зв’язку з цим, глави міністерств закордонних справ 47 країн у спільній заяві засудили постачання Північною Кореєю балістичних ракет Росії. Заяву підписали, зокрема, представники США, Великої Британії, Австралії, Німеччини, Канади, а також Євросоюзу.

У документі зазначається, що передача цієї зброї збільшує страждання українського народу, підтримує агресивну війну Росії та підриває глобальний режим нерозповсюдження. Використання Росією балістичних ракет КНДР в Україні також надає КНДР цінну технічну та військову інформацію, а передача балістичних ракет разом із будь-якою іншою зброєю і пов’язаними матеріалами з КНДР до Росії порушує численні резолюції Ради безпеки ООН.

Крім того, у заяві наголошується, що поки Росія запускає хвилі ракет і безпілотників проти українського народу, буде продовжено підтримку України.

Міністри закордонних справ закликали КНДР відповісти на численні й справжні пропозиції повернутися до дипломатії, а також до політики міцного миру на Корейському півострові та закликали КНДР і Росію дотримуватися відповідних резолюцій Радбезу ООН і негайно припинити всі дії, які їх порушують.

Між тим, російські окупанти знову застосували декілька балістичних ракет з Північної Кореї проти України. Це сталося 6 січня, як це вони робили 29 грудня та 2 січня. Про це розповів високий представник Ради національної безпеки США Д. Кірбі. За його словами США все ще оцінюють наслідки цих ударів.

Постійний представник Словенії при ООН С. Жбогар під час засідання Радбезу заявив, що поки в Україні триває війна і гинуть цивільні, не можна говорити про «втому». «Ми повинні називати агресію тим, чим вона є, –  знову й знову. Російська агресія проти України, яку Словенія найрішучіше засуджує, продовжує відверто порушувати Статут ООН, міжнародне право, міжнародні права людини та гуманітарне право», – заявив Жбогар.

Постійний представник Франції в ООН Н. де Рів’єр заявив, що Париж й надалі підтримуватиме Україну в боротьбі проти російського агресора, а реакція на російську агресію проти України визначатиме глобальну колективну безпеку світу. Росія завдає ударів по цивільних та відмовляється надавати гуманітарним групам доступ на контрольовані території. Тому Франція й надалі непохитно підтримуватиме український народ, аби дати йому змогу скористатися правом на самозахист у відповідності до Статуту ООН.

10 січня також відбулося засідання Ради «Україна-НАТО». Його скликали на тлі активізації масованих російських ракетних атак українських мирних міст. Зустріч на рівні послів у Брюсселі є позаплановою.

У НАТО наголосили, що атаки окупантів є черговою демонстрацією спроб російського диктатора Володимира Путіна зламати рішучість України, однак йому не вдасться цього зробити. Альянс продовжує підтримувати право України на самооборону від агресивної війни Росії.

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба наголосив, що головною темою засідання стало посилення спроможностей протиповітряної оборони України, отримання сучасних систем ПРО та боєприпасів до них.  Йдеться про забезпечення регулярних поставок ракет для систем Patriot, IRIS-T, NASAMS та інших. Адже чим успішніша протиповітряна оборона України, тим менша ймовірність того, що російська ракета або безпілотник випадково залетять у прикордонний повітряний простір НАТО.

Під час засідання Ради «Україна-НАТО» союзники пообіцяли подальшу допомогу Києву і нагадали про плани зміцнити протиповітряну оборону країни у 2024 році – від спільної закупівлі зенітних ракет для систем Patriot до систем Skynex від Німеччини й ракет від Великої Британії.

Під час засідання члени Альянсу «рішуче засудили» ескалацію російських повітряних ударів по Україні, а також використання РФ балістичних ракет із Північної Кореї і безпілотників з Ірану.

Члени Альянсу чітко заявили, що вони продовжать надавати Україні значну військову, економічну і гуманітарну допомогу, а багато членів Альянсу окреслили плани щодо надання додаткових можливостей на мільярди євро у 2024 році. У засіданні Ради «Україна-НАТО», яке відбулось на рівні послів, брали також участь представники Швеції, командувач Повітряних сил України М.Олещук і заступник міністра внутрішніх справ О.Сергєєв.

Тим часом, в Німеччині тривають дискусії щодо надання Україні крилатих ракет Taurus. Від початку повномасштабної російсько-української війни, Німеччина перетворилася з однієї із найбільш стриманих у питанні наданні зброї Україні країн, в одного з лідерів військової допомоги Києву. Для відсічі російській агресії, та захисту українських міст, їхніх мешканців та інфраструктурних обʼєктів Україна потребує далекобійних ракет. Наявність ракет Taurus на озброєнні Сил оборони України дасть змогу ефективно знищувати російські військові цілі та руйнувати логістику ворога, особливо в Криму, що у свою чергу дозволить здобути перевагу на фронті.

Передача Україні Taurus допоможе уникнути затягування війни, таким чином відверне загрози ослаблення східного флангу НАТО і нового витка російської агресії, зокрема, проти Молдови та країн Балтії.

Німеччина визнає законне право України на оборону від російської агресії, тому багато хто в Бундестазі вважає, що Україна повинна мати Taurus для ударів по цілях навіть у РФ.

Довідково: Taurus — сімейство німецько-шведських авіаційних крилатих ракет великої дальності, призначена для високоточних ударів і ураження високо захищених та заглиблених цілей, без заходу літака-носія в зону ППО противника.

Олександр ЛЕВЧЕНКО,

посол України в Хорватії 2010-2017 рр.

“Жовта стрічка” в Криму вже налічує до 5000 активістів, – координатор руху

Понад півтора роки тому, 27 квітня 2022 року, у Херсоні зародився рух опору окупації «Жовта стрічка». Згодом він поширився на всі тимчасово окуповані території України, зокрема дістався і Криму.

18 травня 2022 року на півострові відбулася перша акція, а сьомого липня того ж року «Жовта стрічка» оголосила про початок безстрокової акції «Крим — час додому».

Щоденний спротив. Скеля ім. Айвазовського та  графіті з українським гербом. Фото руху “Жовта стрічка”

До руху щодня долучаються ті, які не лише чекають на повернення України, а й роблять все можливе, щоб наблизити цей день.

В інтерв’ю з координатором руху «Жовта стрічка» Іваном говоримо про кількість активістів руху в Криму. Хто ці люди і чому вони прийняли рішення чинити спротив після майже десяти років окупації? Як активісти готуються до зустрічі ЗСУ і що роблять для того, аби наблизити перемогу?

«Наша основна ціль – ненасильницький спротив», – координатор руху Іван

– Припустимо,  що є люди, які почують про рух вперше. Хто ви?

Ми – об’єднання українців в окупації від Луганська до Ялти. Наша основна діяльність – ненасильницький спротив. Ми намагаємося демонструвати людям, що можна і потрібно висловлювати власний протест, який є у кожного всередині.  Хтось боїться його показувати, а хтось не знає як. Ми демонструємо, що є спосіб, по-перше, безпечний для них, а, по-друге, дієвий. Тисячі, сотні тисяч людей в Україні бачать спротив на окупованих територіях, його буде бачити і весь світ. Це підсилює підтримку України, об’єднює українців і показує, чому потрібно боротися за людей у Луганську, чому потрібно йти звільняти Крим.

– Чому символом спротиву стала саме жовта стрічка, а не синя чи  щось інше взагалі?

У нас є дуже багато офіційних версій. Наприклад, жовта стрічка, як один з кольорів прапора – це дуже яскравий колір, його відразу видно.   Чому не жовто-блакитна, бо росіянам одразу буде зрозуміло, що  це якась партизанська штука, яку треба припиняти.

Художники долучилися до флешмобу від руху “Жовта Стрічка” у знак підтримки українців на тимчасово окупованих територіях. Фото руху спротиву

Насправді ж історія появи жовтої стрічки як символу спротиву дуже проста. Моя мама займається вишиванням і у нас дому було дуже багато мотків жовтої стрічки. Ми у свою чергу розуміли, що нам треба щось дуже просте та ефективне, що кожен може у себе знайти дома, з одягу відрізати, шнурки використати. А потім обдумували тлумачення  цього кольору саме в контексті боротьби, пов’язали його з півднем України, з сонцем, пшеничними полями тощо.

– Тобто рух «Жовта стрічка» народився у тебе вдома, коли виникло бажання реагувати на окупацію?

– Так воно і є. Питання в тому, що і у 2014 році, і з початком повномасштабної війни люди чинили спротив різними шляхами, а ми хотіли навчити людей, показати як, а також показати їм, що є безліч видів спротиву і це не лише стрічки.

– Що для тебе особисто Крим?

– Для мене за останні півтора роки моєї діяльності в русі Крим став яскравою білою скелею спротиву. Чесно кажучи ми не очікували такої активності від кримчан, коли на початках намагалися знайти зв’язки на півострові, щоб розпочати там діяльність. Але ми побачили, що саме кримчани найбільш активні зараз всюди. Це люди, які приєднувалися до руху, вони приводили друзів, хтось приводив сім’ї, хтось всією родиною до сьогоднішнього дня працює щоденно.

Для мене Крим – це велике дружнє об’єднання українців, які не зважаючи на більше ніж дев’ять років окупації, все ще живуть любов’ю і бажанням жити у вільній країні – Україні. Вони готові боротися.

Рух спротиву об’єднав тисячі кримчан

– За кількістю ваших активістів Крим на якому місці?

– Крим є лідером серед усіх інших тимчасово окупованих територій. Я сказав би, що 35- 40% від всієї кількості людей, які задіяні в нашому русі, складають саме кримчани. І це лише користувачів в нашому чат-боті.

Патріотичні плакати, графіті, листівки, стрічки на вулицях кримських міст. Фото руху “Жовта стрічка”

– А яка кількість активістів приблизно в цифрах у вашому русі в Криму?

– Я раніше рахував по кількості людей, з якими  контактую безпосередньо в різних месенджерах. Коли їх кількість ще в Херсоні перевалила за сотні, то я зрозумів, що треба створити чат-бот, де буде видно легко статистику, особливо по містам, і де легше координувати людей на місцях.

Так от, лише в нашому чат-боті більше 12000 користувач. Тобто це незвичайний користувач, який натиснув Start, а саме той, який пройшов верифікацію і може десь один два рази на тиждень виконує якесь завдання. Я їх рахую як за активних людей.

І от в Криму ця цифра вже підходить до 5000 людей.

Але як показав Херсон, якщо під час окупації у нас в русі було до 300 людей, а після звільнення міста, прогулюючись вулицями ми зрозуміли, що кожна сім’я знала про «Жовту стрічку». Всі говорили: «Ми бачили, ми не були підписані, але ми самі вішали стрічки тільки не фотографували їх». І ти розумієш, що люди знали про це, люди діяли, можливо не надсилали нам фотографії, тому я не міг їх порахувати як активістів, але вони були активними в окупації.

– А як ви у своєму чат-боті визначаєтеся фсбшник це чи ні? Вони ж теж не дурні, пристосовуються, шукають нові підходи.

Під час спілкування з координатором “Жовтої стрічки”. Фото ІА “Голос Криму”

– В чат-боті – це комунікація як зі стіною. Уявімо ситуацію, умовному майору ФСБ, його керівник задає питання: «Так, ти поборов спротив?». Майор відповідає, що ні. Тоді керівник говорить, щоб підлеглий через пару годи звіт йому про це подав. Ну той знаходить рішення і пише нам в чат-бот: «Привіт, давайте зустрінемося». Звісно нам зрозуміло від кого ці «привіти».

Або починають надсилати посилання, щоб я по ним перейшов і втратив доступ до аккаунту. У силових структур Росії дуже шаблонні дії: або закидають посиланнями, або пропонують зустрітися на пряму.

Якщо фсбшник буде виконувати завдання з розвішування жовтих стрічок, будь ласка. Ми потім ще і його історію спротиву опублікуємо.

– Можна сказати, що ваш рух охоплює кожний районний центр Криму?

– Звісно. Також, і це не секрет, є активні люди з маленьких населених пунктів. Але все залежить від активності росіян за дев’ять років окупації як з точки зору пропаганди, так і з соціально-політичної ситуації. Втім, наш рух в основному є в кожному найбільшому місті Криму.

– Реакція ворога на ваші дії. Хто ви для них?

– Все починалось з банального висміювання нашої діяльності. У них було три стадії: висміювання, заперечення, а потім вже прийняття. Бо вже сам Путін декілька місяців тому сказав, що треба ці осередки спротиву якось зупинити. Безумовно – це стосується і одного з найбільших рухів, особливо в Криму, «Жовтої стрічки», що для нього на 100% найбільш болючіше.

– Можете описати образ кримського активіста, а саме: мотивація, вік, стать тощо?

– Коло дуже анонімне задля безпеки кожного активіста. Тому ми не уточнюємо скільки років, якої статі, яку професію має людина.

 

Щоденний спротив. Фото руху “Жовта стрічка”

– А по вашим відчуттям?

– У нас в чат-боті кожен користувач має пройти підтвердження, що йому є 18 років. Але ми проводили опитування, щось на кшталт власного дослідження. Вибірка була такою: по 10 осіб з кожного міста, щоб подивитись, що мотивує людей.

Можна сказати, що їх об’єднує спільна особливість, яка є тільки в Криму.  Після 24 лютого 2022 року вони зрозуміли, що спротив дуже потрібен і його потрібно масштабувати.  Їх об’єднує те, що незважаючи на власну безпеку, вони готові йти на відчайдушні вчинки так само як і наші сили оборони України. Тобто, якщо піхота йде зачищати окопи під загрозою власного життя, то люди в окупації будуть намагатися чинити спротив росіянам, щоб не давати їм в тилу розслаблятися.

– Можна сказати, що повномасштабна війна стала для людей поштовхом до демонстрації спротиву?

– Скоріше це стало для них маяком, що ось наш час. Звісно кримчани бачили як в Херсонській області, у Мелітополі люди зупиняли танки. Це для них було дуже великим поштовхом.

Жовті стрічки, патріотичні графіті та плакати — усе це символ спротиву незламних українців. Фото руху “Жовта стрічка”

– Є інформація, що у вашому русі в Криму досить багато молоді? Як таке можливо? Адже цим кримчанам на початок окупації було по 8, 10, 12 років. Вони ж по суті ніколи не бачили України.

– Так і є. Я сам цікавлюсь цим. І для мене, наприклад, точно є загадкою, чому всі користувачі чат-боту спілкуються зі мною лише українською мовою, навіть без русизмів. Я знаю багатьох, хто пише власні новели і оповідання для майбутнього видання історій з окупації. Вони ведуть власні щоденники виключно українською мовою. Мене це дуже дивує. Можливо вони вивчили українську через соціальні мережі й, до речі, без впливу батьків.

– Тобто ви хоче сказати, що ці п’ять тисяч кримчан-активістів є україномовними, які  не лише чекають Україну, вони чинять спротив, ризикують своїм життям задля України?

– Абсолютно вірно. У нас були випадки, коли ми дуже активно зшивали тканину для українських прапорів і люди нам говорили, що мають прапори, бо вони їх заховали. На наше питання: «Ви що їх дев’ять років ховали?» Нам відповіли, що так. Вони також розповіли, що жовту та блакитну тканину вони давно не закуповують, бо буде виникати багато питань. Натомість вони мають запаси цієї тканини і можуть шити прапори.

– Є схрони, де зберігаються українські прапори і вони чекають на наших захисників?

– Так і є.

Безпека, затримання активістів та їх порятунок

– Серйозне питання – безпека людей. Як ви її забезпечуєте? Що порадили б тим, хто може хоче долучитися, але переживає, бо дійсно це не іграшки, все дуже серйозно. Адже на активістів в Криму іде справжнє полювання. Сфабрикованих справ чимало, яка кількість з них реальна, яка ні – це не відомо, але щонайменше окупанти це декларують.

– Затримання будь-якого українця як правило завершується тим, що йому будуть навішувати все від екстремізму до тероризму. Публічно вони говорять про сотні справ в тиждень,  а насправді там може бути одна, дві. Вони одне відео про одного і того ж самого затриманого можуть крутити місяцями, показуючи при  цьому, що це різні людини. І ми це вже бачили.

Щодо безпеки учасників руху. Кожний користувач у нашому чат-боті після верифікації може ознайомитися з трьома безпековими інструкціями.

Три з них стосуються кібербезпеки, а саме: як безпечно розвішували, наприклад, стрічки, плакати, як підготувати власний телефон до активних дій.

По кібербезпеці ми намагаємось навчити, якими VPN краще користуватися, які програми краще використовувати для обміну.

У Криму дуже багато камер кругом. Ми намагаємося максимально маркувати їх на закритих картах, щоб людина могла будувати власний безпечний маршрут до місця виконання свого завдання.

– Чи були затримання ваших активістів? Чи вдалося вивезти людей?

Віолетта Столярова – активістка руху із Севастополя. Фото руху “Жовта стрічка”

– Були, наприклад, Віолетта Столярова. Вона була затримана в Севастополі, і ми  допомогли виїхати. В її ситуації у нас було часове вікно для дій, тому  ми змогли витягнути людину. Але тут теж є свої нюанси, дивлячись хто за тобою приїхав і хто тебе затримує. Якщо поліція, то в тебе є часове вікно можливостей десь у два три дні, а от з фсбешниками цього дорогоцінного часу не має. Вони можуть до тебе приїхати на наступний день, щоправда про свій приїзд вони попереджають, аби людина була вдома і нікуди не ділася.

У ситуації з Віолеттою у нас був десь тиждень допоки вони відкрили кримінальну справу. Саме у цей проміжок часу фсбешникам було байдуже на цю жінку, а нам це дало дорогоцінний час, щоб безпечно вивезти її до України. Але повторюсь, все залежить від конкретного випадку.

Довідково: Віолетта Столярова – 59-річна активістка партизанського руху «Жовта стрічка» із Севастополя. Свій протест окупації та війні висловлювала, пов’язуючи синьо-жовті стрічки у публічних місцях, наносячи на стіни патріотичні гасла. Під час одної з акцій спротиву камера зафіксувала жінку. Згодом в її помешканні був проведений  обшук, вона пройшла через затримання, допит, примусове зізнання на камеру та втечу з Криму.

– Так скільки ж людей довелося вивести вже з Криму?

– У нас є ця цифра. Але не можу її розголошувати в цілях безпеки цих же людей.

«Робота наших військових по ураженням воєнних цілей в Криму їх надихає, дарує надію», – Іван

– Ви вірите у звільнення Криму?

– Не просто віремо, ми щоденно працюємо над цим як і вся країна.

– А що можете сказати про те, що нам із зовні намагаються нав’язати мирні перемовини, з певними поступками, які можуть включати і Крим?

– Політичні діячі іноземних країн звісно можуть говорити будь-що, але достатньо відкрити лише сторінку «Жовтої стрічки» у Twitter англійською мовою і подивитися по кожному тимчасово окупованому містечку на спротив, на акції, на кількість публікацій, і яка шалена підтримка такої діяльності від громадян іноземних країн. Тому політичний діяч іноземної країни, що  говорить про поступки щодо Криму, побачить, що навіть його громадяни розуміють,  що там є спротив. Вони будуть задавати питання: «Чому ми не допомагаємо Україні звільнити цих людей, ці території? Адже там люди ідуть на серйозні вчинки під загрозою життю, щоб повернутися до України».

– Зараз ситуація у нас на фронті не проста. Десь ми просуваємося, десь в обороні, а десь відходимо, бо маємо зберегти людське життя. Вже не має відчуття, що завтра Крим буде наш. Чи змінюється настрій у ваших кримських активістів від того? Чи вони не розчаровуються, чи є внутрішні сили, щоб чинити спротив далі?

– Якщо, наприклад, люди на лінії зіткнення, які бачать ці бойові дії, то це їх буде надихати чинити спротив. Що стосується Криму, то для них оцей прояв надії – це щоденні прильоти  БПЛА,  коли вони чують як ППО працює, як топлять російські кораблі. Робота наших військових по ураженням воєнних цілей в Криму їх надихає, дарує надію. А у нас збільшується кількість учасників руху. Коли на півострові затишшя у нас кожного дня приходять  5, 6, 7 користувачів, а коли на півострові гучно, то за день може додатися 20, 25.

– Багато людей дуже сильно надіялися, що вже у цьому році ми зайдемо в Крим. Власне з цього приводу лунали заяви від керівника ГУР Кирила Буданов. Не сталося. Деяку частину людей не на окупованій території це деморалізувало. А які в Криму з цього приводу настрої чи деморалізує це активістів руху?

– Звісно, коли є такі гучні заяви, їх це надихає. Це дуже приємно чути, що вас не кинули. Ми бачимо, що наші політики, наш президент щоденно говорять: «Ми  звільнимо наших людей, ми про вас не забули». Це дуже важливо для людей в окупації. Треба трішки довше побути в окупації? Добре. Це для них питання виживання, вони вже до цього виживання пристосувалися і знають як це робити. Але вони знають і те, що їх звільнять. Вони вірять в це і працюють над тим, щоб їх скоріше звільнили. Зокрема – це передача інформації силам оборони, це фіксація воєнних злочинів, це ненасильницький спротив.

У активістів руху є надія та віра у те, що Крим буде звільнено. Вони прекрасно розуміють, що це не станеться тут і зараз. Вони тверезо оцінюють ситуацію і впевнені, що звільнення станеться 100%.

Прапори на горі Бойка та горі Шаан-Кая в Криму. Фото руху “Жовта стрічка”

Про плани на майбутнє та про акцію, яка найбільше вразила

– Окупанти готуються до виборів президента Росії на тимчасово окупованих територіях.  Які ваші плани?

– Наші плани  – продемонструвати, що на ново окупованих територіях, а також Донецька, Луганська області та Крим, буде не та картина, яку вони  будуть малювати.

Як було, наприклад, минулого року у вересні на псевдо виборах? Ми показували, що явка там надзвичайно низька.

Якщо буде 3% на цих так званих виборах, то це буде для них дуже файно. А ці 3% їм дадуть ті ж росіяни, які сюди заїхали. Навіть не буде і 50% з тих, кого вони вже завезли.

 – За результатами буде як завжди 98% проголосувавших …

– Та, будь ласка. Ми знову будемо відвідувати виборчі дільниці, ми знову покажемо, що вони абсолютно пусті. До речі, деякі з них закривають завчасно у зв’язку з низькою явкою. Ми будемо показувати, що українці не беруть бюлетені, або ж малюють на них щось,  щоб цей голос не був врахований.

– Який розвиток «Жовтої стрічки» ви плануєте в майбутньому? Що будете робити після звільнення окупованих територій?

– Ми будуємо власні стратегії на півроку, рік і на більше щодо того, як буде видозмінюватися наш рух, у що він буде перетворюватись. Звісно, ми плануємо залишатися в контексті окупованих та деокупованих територій. Це і гуманітарна допомога та юридична підтримка населенню, що звільнили. А також просувати їх проблемні питання, наприклад, на Євросоюз, Європарламент, демонструючи, що потрібно це підтримувати. Особливо важливо збирати свідчення, інформацію про порушення прав людини.

– Розкажі про  акцію, яка найбільше вразила?

– Перед тим як ми почали працювати в Криму, ми з моїм колегою Тарасом думали, що треба зробити аби нас почули там. Ми  зв’язалися з колегами, які знаходиться у Сімферополі, Севастополі, Євпаторії, і вони  запропонували провести маленький мітинг в різних не публічних місцях, щоб росіяни не могли зрозуміти що це.

18 травня 2022 року на День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу ми змогли провести такий мітинг в Сімферополі, де зібралося  приблизно до 300 осіб. До речі, люди приїхали з різних регіонів Криму. Вони зібралися в трьох різних місцях, одне з них можемо оприлюднити – це біля погруддя Тараса Шевченка.

жовта стрічка
Оголошення про акцію,18.05.2022 року. Фото руху “Жовта стрічка”

Щодо проведення цієї акції ми опублікували лише один анонс і все.  На той момент ми в Криму ще не працювали як рух,  у нас там не було жодного активіста, я особисто був дуже здивований, що прийшло стільки людей.

Один мітинг в Херсоні зібрав близько 500 людей, а тут лише один анонс без будь-якої інформаційної підтримки і люди просто зібралися, скинули нам фотографії «жовтих стрічок».

Після цього я зрозумів,  що потрібно зосереджувати увагу якраз на Крим, тому що це дуже важливо і там люди цього дуже потребують.

– Як організовуються такі мітинги з точки зору безпеки?

– Є дуже багато сайтів, які розраховують, яку максимальну кількість людей на певній площі ти можеш зібрати.  По-друге, якщо ви відібрали собі два-три місця потрібно подивитися скільки є виходів для людей у разі перекриття головних вулиць, а також, які там камери, куди вони дивляться. Чи буде в них видно, що тут якесь зібрання? Також треба розуміти скільки людей готові прийти на акцію?

– З’являється інформація, що серед окупаційної влади є ті, які хочуть перейти на бік України. Вочевидь є усвідомлення, що звільнення неминуче. Вони народилися в Криму і не хочуть його покидати після деокупації, але вони зрадили Україну у 2014 році.  Чи є такі люди у вашому русі?

– За колабораціонізм і зраду всі будуть притягнуті до кримінальної відповідальності.

У Криму таких випадків у нас ще не було, а на інших тимчасово окупованих територіях  України так. І це маркер того, що вони знають – це неминуче.

Просто з Криму трошки легше переїхати до Росії ніж, умовно, з Мелітополя.

«Головне не зупинятися, продовжувати допомагати Україні звільняти Крим, бо без людей в Криму це буде неможливо», – Іван координатор руху спротиву

– Крим в окупації вже майже десять років. Українці роблять все можливе, щоб звільнити всю територію України, але це війна і ніхто не знає скільки ще боротьби по переду. Як ви оцінюєте витривалість активістів руху, готові вони будуть боротися, можливо роки, в певних умовах невизначеності?

– Я дуже скептичний і постійно говорю своєму колезі, що буде спад активізму, треба до цього готуватися, щось зробити на перед. Але такого щось не трапляється, кількість активних людей у нас постійно росте.

Можливо, певна кількість людей у певному місці скаже нам, що вони хочуть взяти паузу, пожити для себе, відпочити пару місяців.  Але їх місце, їх нішу заповнять інші люди і тих, хто прийде буде у два рази більше.  І ти розумієш, що людям все ще це потрібно. Ми бачимо, що до нас стабільно приєднуються нові люди,  з цим щось пов’язано. Людям це потрібно.

Тепер решту в кримських магазинах можуть видати такими купюрами. Фото руху “Жовта стрічка”

Крім того, ми бачимо, що люди стають все більш сміливішими. Якщо все починалось зі стрічок і графіті, то зараз це вже графіті на сітілайтах або ж їх нищення, це пов’язування стрічок на антена військових машин в Криму.  Або ж це дуже великий графіті на зупинках, які малюють вночі. Це використання портативних колонок і запуск гімну України, або привітання кримчан, наприклад, з якимись святами у публічних місцях.  І це все підготовлено за багато годин до того як люди взагалі прийдуть на це місце.

Підняття прапору на горі Бойка і на інших вершинах Кримських гір. Підняття прапора біля Джанкоя.

До речі, історія з прапорами дуже цікава. Раніше у нас не було виходу на людину, яка б нам взялася шити прапори. Але з часом вона з’явилися і сказала: «У мене є прапори, є тканина, тому будемо шити, поширювати, бо людям потрібно».

– Тобто ти вважаєш, що мотивація в окупації наразі така, що вони готові битися до перемоги?

– Знаєте, зараз міні національна ідея України –  це шлях до ЄС і НАТО, і цим шляхом ми йдемо вже не один рік, багато чого маємо змінити як в країні, так і в собі особисто. У людей в Криму буде щось на кшталт цього. Це довгий шлях, вони це усвідомлюють і розуміють, що потрібно працювати, щоб досягти цього шляху до України.

Тепер решту в кримських магазинах можуть видати такими купюрами. Фото руху “Жовта стрічка”

– Координація, креатив, організація такої великої кількості людей, такого спротиву  – це все вочевидь займає весь час.  Чи маєш час на особисте життя? Де береш сили?

– Раніше особистого життя не було, бо ти щоденно сидиш за комп’ютером, телефоном і постійно спілкуєшся. Але із зростанням людей, із досягненням ними певної міри довіри, коли ти міг довірити, наприклад, йому посаду координатора у власному місті, тобі вже легше координувати. Ти можеш зайнятися чимось іншим, наприклад, питаннями підтримки цих людей, вирішенням якихось інших проблем, в тому числі, технічних. Потім у тебе з’являється технічна команда, яка забезпечує безпеку чат-боту, сайту, встановлює певні оновлення людей.

По суті особистого життя так і не має. Все після перемоги.

– Якщо б зараз перед вами сидів Развожаєв, або Аксьонов, то щоб ви їм сказали?

– Піймався, Гоблін!

– Що зробите в перший день звільнення Криму? Яким бачиш цей день?

– Як великий рок-фест або як зустріч однокласників. Ти зустрінешся з людьми, яких ти ніколи не бачив, вони тебе теж, але ти з ними роками спілкувався. Ти з кожним з ним дуже персонально спілкувався – це як твій друг по листуванню, з яким ти перший раз побачився.

– Святкувати звільнення Криму поїдеш на півострів?

– Звісно, я навіть квиток собі придбав. З першим рейсом Укрзалізниці буду там.

З вірою у перемогу. Фото руху “Жовта стрічка”

– Про що мрієш після перемоги?

– Поспати. І повернути МакДональдз в Ялту.

– Що б хотів сказати кримчанам?

– Не зупинятися. Вони вірять і знають, що Крим буде звільнений. Головне не зупинятися на шляху до України, продовжувати чинити спротив, продовжувати допомагати Україні звільняти Крим, бо без людей в Криму це буде неможливо.

Демонструвати, що там є люди, яких потрібно звільняти, щоб це бачили і наші партнери, а також українці на підконтрольній Україні території.

Всі повинні бачити, що ми одна об’єднана Україна. Крим – частина України і там наші люди, за яких потрібно боротися.

Борітеся – поборите!

Людмила ЩЕКУН

Українська історія Криму: відзначення пам’ятних дат на державному рівні

Фотоколаж Голос Криму

У жовтні 2023 року Крайова Рада Українців Криму (КРУК) за сприяння команди порталу «Кримські Українці» надала до Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики пропозиції стосовно відзначення на державному рівні у 2024 та у 2025 роках пам’ятних дат та ювілеїв, важливих для українців Криму та корінних народів України.

За словами представника КРУК, головного редактора газети “Кримська світлиця” Андрія Щекуна, що виступив одним з ініціаторів цього подання, інституція національної самоорганізації українців Криму за допомогою наданих матеріалів актуалізує значущість діяльності історичних постатей у громадському та політичному житті українського Криму. Також активіст наголосив на недооціненості ролі українців Криму в державній політиці України.

21 грудня 2023 року Верховна Рада України ухвалила постанову про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2024–2025 роках . При цьому було зазначено, що відзначення на загальнодержавному рівні річниць важливих подій суспільно-політичного життя країни та ювілеїв видатних осіб є невід’ємним елементом політики національної пам’яті.

Наразі наводимо перелік знакових дат, пов’язаних із життєписами видатних особистостей, поданих представниками КРУК та дотичних до Криму, або ж подіями з українського життя Криму, що вже відзначатимуться у 2024 та 2025 роках на державному рівні.

2024 рік

Євген Адамцевич. Фото з сайту “Кримські Українці”

1 січня – 120 років від дня народження Євгена Адамцевича – бандуриста, віртуозного виконавця українських народних історичних пісень, творця «Запорозького маршу». Останню домівку Євген Олександрович знайшов у селі Холмівці Бахчисарайського району, де прожив останні три місяці життя в доньки і 19 листопада 1972 року відійшов у засвіти.

6 січня – 190 років від дня народження Степана Руданського – українського поета і перекладача, санітарного і портового лікаря Південного узбережжя Криму, почесного мирового судді Ялтинського округу, громадського діяча. Степан Васильович віддав 12 років життя Ялті, де помер 3 травня 1873 року.

30 квітня виповнилося б 50 років Олексі Гайворонському  – історику, письменнику, одному з провідних популяризаторів історії Криму. На жаль, 27 вересня 2023 року Олексій Євгенович передчасно залишив світ після тривалої хвороби.

Олександр Корпан. Фото з сайту “Кримські українці”

8 вересня виповнилося б 30 років Олександру Корпану  – уродженцю Севастополя, бойовому пілоту. 2 березня 2022 року під час повернення з бойового вильоту він загинув, відвівши палаючий літак подалі від житлових будинків Старокостянтинова на Хмельниччині. Удостоєний звання Героя України посмертно.

14 жовтня – 130 років із дня народження Харитини Пекарчук  (справжні ім’я та прізвище – Тіна Ізбіцька) – уродженки Сімферополя, військової діячки, хорунжої Армії УНР.

12 листопада – 150 років від дня народження Митрофана Короля – українського письменника, поета, драматурга. Все його життя минуло в Армянську. Наприкінці 1920 року він був страчений большевиками.

7 грудня – 130 років від дня народження Івана Дубового – полковника Армії УНР, очільника 2-го куреня 2-го Запорізького полку під час походу Армії УНР на Крим у квітні 1918 року.

Приємною несподіванкою стало включення до цього переліку кількох дат, пов’язаних з особами, також певною мірою дотичними до Криму.

Так, наприклад, у 2024 році відзначатиметься 210 років від народження поета Амвросія Метлинського , що провів останні роки свого життя в Ялті і в липні 1870 року помер внаслідок замаху на самогубство.

1 серпня відзначатиметься 190 років із дня народження Іллі Деркачова (Деркача) – дитячого письменника, педагога, що в 1860–70-х рр.. вчителював у Севастополі та Сімферополі: зокрема, при сімферопольській гімназії він організував експериментальний клас наглядного навчання, для чого написав «Наочний посібник» у 2 частинах.

10 вересня відзначатиметься 90 років від дня народження Алемдара Караманова – композитора турецько-українського походження, автора гімну АР Крим.

17 вересня виповниться 160 років із дня народження Михайла Коцюбинського – письменника, драматурга, громадського діяча, чий життєвий і творчий шлях був певною мірою пов’язаний з Кримом.

Ілля Казас. Фото Вікіпедія

До того ж, 6 листопада 2024 року відзначатиметься 150 років від дня народження  Іллі Казаса – науковця караїмського походження, лікаря-офтальмолога, доктора медичних наук, професора, уродженця Армянська. З 1919 року він мешкав в Одесі, у 1922 році був обраний завідувачем кафедри хвороб очей Катеринославського медичного інституту (м. Дніпро), яку очолював до кінця життя (з перервою 1941–1944) в 1948 році. Розробив метод склероіридектомії, який застосовувався при лікуванні хворих на глаукому.

2024 рік також позначиться сумними роковинами – депортації корінного народу України – кримських татар та національних меншин України, корінних народів України, що  були депортовані в травні–червні 1944 року та початку російсько-української війни в лютому 2014 року. Разом з тим, на державному рівні буде відзначено 575 років із часу утворення незалежного Кримського ханства.

2025 рік

18 лютого – 170 років від дня народження Левка Симиренка – українського помолога, засновника плодового промислового садівництва в Криму, що віддав праці на півострові чверть століття, а 6 січня 1920 року був забитий большевиками.

24 лютого – 160 років від дня народження Івана Липи – уродженця Керчі, українського громадського і політичного діяча, письменника, лікаря, співзасновника «Братства тарасівців», міністра віросповідань УНР, що розробив програму незалежності Української Православної Церкви, доклав зусиль до створення українського патріархату і скликання першого Синоду ієрархів Української церкви.

Богдана Процак. Фото з сайту “Кримські українці”

5 травня – 80 років від дня народження Богдани Процак – севастопольської громадської діячки, очільниці міських осередків «Союзу українок» та ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, активістки міської громади УГКЦ, пластової сеньйори севастопольської станиці, кавалера ордену княгині Ольги ІІІ та ІІ ступеня.

13 липня – 100 років від дня народження Петра Столяренка – уродженця Керчі, українського живописця, пейзажиста, мариніста, майстра тематичної картини та натюрморту, класика-постімпресіоніста, що в різні періоди мешкав у Ялті до свого останнього дня.

21 липня – 130 років від дня народження Василя Степанченка – уродженця Керчі, вояка Армії УНР, активіста Пласту.

8 (у тексті постанови помилково 10) серпня – 150 років від дня народження Олександра Коваленка  – українського громадського та політичного діяча, співзасновника Революційної Української Партії, активіста українського національного руху в Севастополі на початку ХХ століття.

27 вересня – 150 років від дня народження Олександра Вербицького – уродженця Севастополя, архітектора, творця будівель НБУ та Київського вокзалу, інженера, педагога.

20 (у тексті постанови помилково 31) жовтня – 165 років від дня народження Сергія Жука – українського скульптора, письменника, поета, мистецтвознавця, перекладача, громадського, культурного та політичного діяча, активіста української громади Криму на початку ХХ століття.

5 грудня – 130 років з дня народження Миколи Охременка – спадкового винороба, учня Лесі Українки, що майже все своє життя провів у рідній Ялті.

Також до списку пам’ятних дат на 2025 рік увійшли ті, що стосуються корінних народів України.

Номан Челебіджихан. Фото Вікіпедія

Зокрема, буде відзначено 140 років із часу народження Номана Челебіджіхана – кримськотатарського політичного та державного діяча, муфтія мусульман Криму, Литви, Польщі та Білорусі, страченого большевиками під час червоного терору в Севастополі в лютому 1918 року.

24 січня виповнилося б 50 років  Решату Аметову  – громадському активісту, якого російські окупанти викрали і вбили під час захоплення Криму у 2014 році; посмертно він був удостоєний звання Героя України.

01 лютого виповниться 130 років від дня народження  Якова Дубинського  – спадкового доглядача фортеці Кирк-Єр на Чуфут-Кале, що прожив на городищі 40 років і був шамашем кенаси (скарбником караїмського храму): уродженець Феодосії, 30 років життя він провів у Бахчисараї і присвятив їх краєзнавству Криму та археологічним розкопкам.

На додачу слід згадати, що 28 січня відзначатиметься 110 років із дня народження Леоніда Молодожанина – скульптора та художника, чий пам’ятник Тарасові Шевченкові прикрашає Ялту.

23 квітня виповниться 130 років із дня народження Лева Биковського – бібліографа, історика, мемуариста, у минулому – військового інженера, що в 1917 році брав участь у подіях українського національного руху в Севастополі.

30 жовтня відзначатиметься 200 років із дня народження Дмитра Безперчого – художника, чиї розписи свого часу прикрашали кримські храми.

Серед іншого, на початку 2025 року на державному рівні відзначатиметься 400 років із часу укладення Базавлуцької угоди – першого в історії військово-політичного союзу між Запорізькою Січчю та Кримським ханством.

Сергій КОНАШЕВИЧ

Різдво в Криму… до окупації

Різдвяна хода в центрі Сімферополя, 2012 рік. Фото Анатолія Ковальського

Христос народився, Бог воплотився, ангели співають… Наближається одне з найбільших християнських свят – Різдво Христове, і є нагода пригадати, як воно відзначалося у Криму до окупації.

У січні 2012 р. у Сімферополі вперше з ініціативи директора Української школи-гімназії Н. І. Руденко відбулася Різдвяна хода звіздарів – яскраве дійство, організоване вчителями та учнями гімназії. Приємно тішили своєю красою віфлеємські зірки в руках старшокласників, зачаровувала музика і колядки, яких співали і молодь, і дорослі, котрих з кожною хвилиною все прибувало й прибувало, запальні танці янголяток-дівчаток у білосніжному вбранні, які кружляли в хороводі, залучаючи до свого кола малих і найменших…  Співуча людська ріка пливла вулицею. Музика, пісні, танці, колядки, сміх! — Христос народився! — сповіщали усім гучно одні. — Славімо його! — ще гучніше відповідали їм інші учасники Різдвяної ходи. До ходи приєднувалися десятки сімферопольців. Згодом молодь із українських організацій міста провела Вертеп – традиційну аматорську виставу на біблійні теми. Гімназисти також організували концерт і танці.

За словами директора гімназії, ідея провести таке дійство виникла після того, як вона дізналася про проведення такого святкового заходу у Львові. «Ми цілий рік шукали людей, які б могли навчити робити Різдвяні зірки. Знайшли їх у Львові, запросили до гімназії. Тут ці майстри працювали з нашими дітьми та вчителями два тижні. Таки навчили нас робити і Різдвяний вертеп, і Різдвяні зірки, а згодом у гімназії було створено музей Різдвяної зірки», — розповідала тоді Наталя Руденко.

Вертеп у Сімферополі, 2013 р., Фото Анатолія Ковальського

Аналогічне свято відбулося і наступного 2013 року, і було не менш велелюдним. У цей рік до організації різдвяних заходів долучилися активісти та волонтери громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», котрі вперше в Криму підготовили публічну постановку Різдвяного Вертепу. Учасники заходу показали виставу біля Кафедрального собору святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги Української православної Церкви Київського патріархату (нині Православна Церква України) після Різдвяного Богослужіння. А згодом долучилися до Різдвяної ходи, що була організована українською гімназією міста Сімферополя. З колядками та віншуванням учасники Різдвяної ходи пройшлися вулицями міста, а після завершення ходи  всі бажаючі  могли ще рази побачити Вертеп  та пригоститися смачною кутею.

Передбачалося, що, за погодженням із міською владою, акція буде традиційною.

У 2014 році активісти руху “Євромайдан-Крим” подарували сімферопольцям справжній Різдвяний Вертеп. Дійство вийшло інтернаціональне і мультиконфесійне – ролі грали не лише православні і греко-католики, але й іудеї та мусульмани. Різвяна вистава відбулася за традиційними біблійними мотивами з елементами сучасного політичного життя України, чим учасники Вертепу хотіли показати кримчанам, що Різдво, як і Євромайдан, – об’єднує Україну.

Вертеп біля Кафедрального соору УПЦ КП в Сімферополі, 2014 р., Фото Анатолія Ковальського.

Різдвяний вертеп 2014 року, організований активістами руху “Євромайдан-Крим”, також відбувся як і у 2013 році біля Кафедрального собору святих рівноапостольних князя Володимира і княгині Ольги Української Православної Церкви Київського патріархату (нині Православна Церква України), його проведення благословив архієпископ (нині митрополит) Сімферопольський і Кримський Климент.

Різдвяна хода в Криму 2012 р., Фото Анатолія Ковальського

Після вторгнення російських загарбників Різдво більше так масово і по-українському не святкується, бо все українське, навіть свята і традиції, в Криму нині під негласною забороною. Та що й казати, адже першим ділом окупанти перейменували єдину в Сімферополі Українську школу-гімназію на російську академічну.

Ігор СВІТЛИЧАНИН, Андрій ЩЕКУН, редакція   “Кримська світлиця”

Від Путіна до археологів: відповідальні за злочини проти культурної спадщини в Криму

Херсонес. Фото надано РЦПЛ

Привласнення РФ культурної спадщини України є послідовною державною політикою, що здійснюється протягом декількох століть, і наразі відбилась у розкраданні та пошкодженні культурної спадщини на тимчасово окупованих українських територіях. Ці злочини є результатом діяльності російських державних та суспільних інституцій, суспільства як такого, та окремих людей.

Зв’язок між особами, причетними до вчинення такого воєнного злочину, є інституційним. Тобто, між державними установами, їхніми регіональними відділеннями та суспільством існує чітка ієрархія, від більш “впливових” установ та осіб до установ та осіб, що підпорядковуються першим.

Ланцюг починається від президента РФ Владіміра Путіна, Ради Федерації, та Державної думи РФ. Президент, сенатори Ради та депутати Держдуми розробляють, затверджують і впроваджують чітку політику привласнення культурної спадщини України, видаючи відповідні злочинні укази. Закінчується ланцюг виконавцями протиправних дій – так званими археологами, реставраторами та іншими особами, які безпосередньо залучені до незаконних розкопок.

У вчиненні РФ злочинів проти культурної спадщини України кожна з ланок відіграє свою роль, без якої розграбування цінностей з окупованих територій було б неможливим, або щонайменше  утруднено. 

Вище політичне керівництво РФ 

Владімір Путін. Фото надано РЦПЛ

Президент РФ, Владімір Путін, відповідальний за прийняття рішень, що стосуються державної політики у сфері культури. У 2014 році Путін прийняв указ № 683 «Про стратегію національної безпеки Російської Федерації», який дав старт політиці розкрадання культурної спадщини України. Цей указ визначив основні напрями національної культурної політики та став основою для формування процесів культурного розвитку. 

Відкритий лист – вирок для культурної спадщини України в окупованому Криму

Основним документом, яким держава-окупант закріплює своє так зване право на проведення розкопок є відкритий лист – документ, який видає Міністерство культури РФ на підставі звернення наукової інституції.

Скріншот

З 2015 року рішення про видачу відкритих листів ухвалює Сєргєй Обривалін, який в 2015-2020 роках обіймав посаду заступника міністра культури РФ. У 2018-2022 роках видачу відкритих листів (читай – злочинну діяльність) здійснювала також Ольга Ярілова — заступник міністра культури РФ.

Тож, міністерство, як інституція, персонально кожен з міністрів та його заступники, які ухвалили рішення про видачу дозволу на проведення «розкопок» на окупованій території, безпосередньо відповідальні за злочини проти культурної спадщини України.

Сєргєй Обривалін та Ольга Ярілова. Фото надано РЦПЛ

Від початку окупації кількість виданих відкритих листів значно збільшилась. За даними Регіонального центру прав людини, в період з 2014 по 2019 роки їхня кількість становила 804. Певною мірою, збільшення масштабів розкопок пов’язане з кількістю будівельних проєктів, які відбуваються на території археологічних пам’яток.

Найбільшим проєктом з руйнування культурної спадщини України в Криму стала автомобільна дорога по маршруту «Керч – Феодосія – Білогірськ – Сімферополь – Бахчисарай – Севастополь», також відома як «траса Таврида». Підрядником будівництва дороги виступило АТ «ВАД» на замовлення так званого Міністерства транспорту Республіки Крим.

«Міністерство» на той час очолював Валєнтін Дукорській, саме під час його керівництва був покладений початок будівництва дороги. Проте керівництво так званого міністерства змінюється щорічно, а іноді і декілька разів на рік, тож справу, почату одним «міністром», продовжували вже зовсім інші особи.

Згадані міністерства, їхні міністри та заступники міністрів уможливлюють проведення будівельних робіт на археологічних об’єктах, там самим руйнуючи їх, та вилучаючи з цих об’єктів численні цінності. Вчиняючи такі дії, «міністри» фактично беруть на себе відповідальність за розграбування та знищення культурної спадщини України, що є злочином як за національним так і за міжнародним правом. 

Інститут археології РАН, Державний Ермітаж та інші так звані «наукові» установи РФ 

Ключовою установою, яка здійснює організацію незаконних археологічних розкопок, є Інститут археології Російської академії наук (далі – ІА РАН). ІА РАН активно проводить розкопки в Криму, на території півострова діють офіційні польові експедиції Інституту, ініціює подачу заяв на отримання відкритих листів на проведення археологічних розкопок та обробляє документацію, яку направляють до Мінкульту РФ.

Ніколай Макаров та Алєксандр Маслєнніков. Фото надано РЦПЛ

Відповідальними особами в цьому процесі є директор ІА РАН, посаду якого обіймає Ніколай Макаров, який відповідає за діяльність Інституту та його структурних підрозділів, а також завідуючий відділом польових досліджень Алєксандр Маслєнніков, який відповідає за діяльність відділу, зокрема ухвалює рішення щодо участі ІА РАН у різних проєктах, та затверджує згадану вище документацію.

Ще однією шкідливою інституцією, яка бере участь у незаконних археологічних розкопках є Державний музей Ермітаж. Його керівництво організовує проведення незаконних розкопок, досліджень, ініціює відкриті листи. Окрім цього, в Ермітажі нерідко зʼявляються експонати, вивезені з Криму на територію РФ.

Ермітаж делегує своїх співробітників на окуповану територію Криму для виконання злочинних робіт, окупаційна ж влада Криму не чинить жодних перешкод для такої діяльності.

Скріншот

А от сам директор музею, Міхаіл Піотровскій, неодноразово виправдовував збройну агресію РФ в Україні. А Керч та Херсонес Піотровскій називає «антічним наслєдієм Россіі». У звʼязку з цим Піотровський вже фігурує в списках кандидатів на санкції.

Вадім Майко. Фото надано РЦПЛ

Окремо варто зупинитися і на діяльності регіонального відділення ІА РАН, який діє в тимчасово окупованому Криму – так званий Інститут археології Криму РАН. Директор «Інституту» Вадім Майко неодноразово наголошував, що установа та її працівники здійснюють роботу з організації експедицій та проведення незаконних археологічних розкопок.

Регіональне відділення ІА РАН та їх представники ведуть системну діяльність у супроводі проєктів будівництва, які реалізовує РФ на території АР Крим, зокрема у військових цілях. Співробітники ІА Криму РАН легітимізують роботи у результаті яких знищується культурна спадщина «історико-культурними експертизами».

Скріншот

Незважаючи на усвідомлення злочинного та руйнівного характеру своєї діяльності, керівники та співробітники культурних російських та окупаційних установ, систематично та поки безкарно розграбовують  культурні цінності України в Криму, порушуючи як національне законодавство України, так і норми міжнародного права. 

Фінансування археології в окупованому Криму 

Незаконні археологічні розкопки. Фото надано РЦПЛ

РФ значною мірою витрачає гроші на пропаганду та інформаційно-психологічні операції, тому фінансування незаконних археологічних розкопок – це не про культуру, це про знищення.

Привласнюючи знайдені предмети культурної спадщини, політичне керівництво РФ створює всередині російського суспільства і поза ним наратив про «могутню державу» з багатовіковою історією. Викрадені культурні цінності видають за частину «вєлікой русской культури». Тому кошти на проведення розкопок надходять з багатьох державних та приватних каналів фінансування. Деякі з них також повʼязані між собою певною ієрархією.

Діяльність зі знищення культурної спадщини України фінансується через державний бюджет та та частку виділену з нього на роботу Мінкультури РФ. Схема виглядає наступним чином: РФ формує державне замовлення, визначає виконавцями замовлення РАН та/або Ермітаж, які отримавши задачу від держави, отримують і субсидії та кошти на її реалізацію або з державного бюджету, або з програм з підтримки культурного сектору федерального та місцевого рівнів.

З 2017 року в РФ діє Фонд президентських грантів, який займається розподілом коштів, які виділяє президент РФ – Владімір Путін, через Управління справами президента РФ, на «підтримку соціально значущих проектів», зокрема, і в сфері археології, «завдяки» чому незаконні археологічні розкопки щорічно збільшуються в масштабах.

Президентом РГТ є міністр оборони РФ Сєргєй Шойгу. Фото надано РЦПЛ

Іншим каналом фінансування також є Руське географічне товариство (далі – РГТ), представники якого беруть активну участь в організації археологічних експедицій. Експерти та волонтери РГТ безпосередньо здійснюють розкопки, а саме товариство надає матеріальне забезпечення. Наразі ж діяльність товариства розповсюджується на всій території РФ та на окупованих нею територіях.

Президентом РГТ є Сєргєй Шойгу, який також займає пост міністра оборони РФ. Такий збіг зовсім не є випадковим. Культура – елемент безпекової стратегії РФ. А отже, організаційна та фінансова діяльність РГТ в Криму – не просто дослідження, а частина плану РФ зі знищення зв’язку культурних цінностей Криму з Україною та народами, яким ці цінності належать.

Анастасія Стоянова та Ніколай Храпунов. Фото надано РЦПЛ

У тимчасово окупованому Криму також функціонує фонд «Спадщина тисячоліть», який очолюють Анастасія Стоянова, наукова співробітниця так званого ІА Криму РАН та Ніколай Храпунов, професор так званого Кримського федерального університету.

Офіційно діяльність фонду направлена на популяризацію археології на території півострова, залучення до науки молоді та фінансування археологічних проєктів. Для цих цілей також існує проєкт «Відкрита археологія», на базі якого створена Кримьска молодіжна польова археологічна школа.

Скріншот

Проєкт повністю фінансується фондом «Спадщина тисячоліть» та Фондом президентських грантів. Діяльність фонду  на окупованій території призводить до залучення дітей до скоєння воєнних злочинів та  розграбування і привласнення, які невдало намагаються прикрити наукою.

Фонд «Спадщина тисячоліть» частково існує за рахунок грантових коштів, які зокрема надає Фонд президентських грантів.

Скріншот

Керівники цих установ, систематично фінансують незаконні археологічні розкопки та «популяризують» руйнівну науку. Спонсоруючи злочини проти культури на окупованих територіях, вони сприяють залученню більшої кулькості людей та збільшенню масштабів руйнування, а отже і самі безпосередньо причетні до їх вчинення. 

Висновок 

Російське вище керівництво, керівники російських культурних установ, спонсори, окупаційна влада, археологи – колективно чи окремо – умисно, цілеспрямовано та систематично роблять свій внесок до  злочинів проти культурної спадщини України.

Все російське суспільство – державні службовці, так звані «науковці», «благодійні» фонди і товариства, студенти – всі верстви державного та так званого наукового суспільства РФ залучені до злочинної діяльності – руйнування та викрадення культурних цінностей на окупованих територіях.

Для того, аби протистояти російській політиці нищення та привласнення культурної спадщини України в Криму, необхідно активно розслідувати факти правопорушень проти культури, досліджувати діяльність причетних до знищення осіб і притягати їх до кримінальної відповідальності та накладати санкції як на фізичних осіб, так і на установи, з якими вони пов’язані.

РФ створила велику «машину» для знищення та привласнення української національної спадщини, яка організована і фінансується державою-окупантом.

Викрасти, а як ні, то знищити – так можна було б сформулювати девіз російської державної політики щодо культурних цінностей на окупованих територіях України. 

Дарʼя ТИМОШЕНКО, ГО “Регіональний центр прав людини”

__________________________ 

Цю публікацію підготовлено за підтримки Відділу технічної допомоги правоохоронним органам України Посольства США в Україні. Погляди, висловлені в цій публікації, належать виключно авторам і можуть не збігатися з позицією Посольства США.

Як севастопольці знову об’єдналися у прагненні наблизити перемогу та повернути український Крим

ГО «Актив Криму» передав штурмовому підрозділу, що перебуває у самому пеклі війни, військові протигази підвищеного захисту з повітряними фільтрами до них. Фото зі сторінки Руслана Жаднова

Севастополець-волонтер, керівник громадської організації «Актив Криму» Руслан Жаднов до 2014 року жив у своєму рідному місті, розвивав власний бізнес, був активним учасником молодіжного руху Севастополя «Нове покоління».

Під час окупації представники молодіжного руху, більшість з яких мали проукраїнську позицію, стали першими волонтерами в місті, що допомагали військовим частинам. «На жаль, більшість військових згодом виявилися зрадниками», – зазначив Руслан.

Коли стало зрозуміло, що Росія вже загарбала Крим, Руслан разом із своїми однодумцями намагалися  робити підпільні акції проти окупації в Севастополі. Але згодом на них почалося справжнє полювання, тому довелося покинути рідне місто. Всіх розкидало по різним країнам та містам, де кожний намагався побудувати нове життя з нуля.

Руслан почав будувати своє життя, свій бізнес в Києві, але розпочалася повномасштабна війна, а з нею нові виклики.

В інтерв’ю ІА «Голос Криму» волонтер розповідає, як севастопольці знову об’єдналися у прагненні наблизити перемогу та повернути український Крим. а також про те, що найбільше вразило в перші дні повномасштабної війни? Які ризики виникають у волонтерській діяльності? Про ставлення до перейменування Севастополя.

– Руслане, що вас об’єднало, ціль та місія вашої організації?

– Коли розпочалася повномасштабна війна, це нас змусило зібратися до купи. Адже ми розуміли, що це єдиний шанс Україні повернути Крим і тільки військовим шляхом. Всі ці розмови про дипломатію – це все вилами по воді писане.

Ми зрозуміли, що треба діяти. Підняли всіх тих, хто виїхав за кордон, що б вони долучалися до допомоги війську. А тих, хто був в Україні об’єднали і створили та зареєстрували громадську організацію «Актив Криму».

– Ви досить часто в дописах та виступах артикулюєте, що допомога, яка надається вашою організацією, від севастопольців. Чому це так важливо для вас?

– Чому акцент на севастопольцях? Бо в нашій організації всі севастопольці. Також ми робимо цей акцент, бо в багатьох статтях та висловлюваннях деяких політиків Севастополь забувається та ігнорується.

Підкреслюючи присутність севастопольців в організації, ми вирішили нагадати, що у Севастополі не всі проросійські, що там чимало людей проукраїнських. І ці люди досі там є, вони просто залякані. Тим не менш, вони намагаються за можливості допомогти корисною інформацією та іншим.

Акцент на Севастополь, бо ми хочемо, щоб про нього в Україні пам’ятали.

– Різні громадські організації на початку повномасштабної війни хапалися абсолютно за всі напрямки, бо багато було потреб у війська. Зараз ті, хто допомагає фронту мають якісь конкретні напрямки, в яких працюють. В якому напрямку наразі  працюєте ви?

– На початках ми як багато інших організацій теж хапалися абсолютно за все. І все що могли закуповувати, завозити, передавати – це все ми робили. При чому по всім напрямкам і всім, хто просив.

Основою нашої діяльності завжди було військове спорядження. Зараз, на щастя, Міністерство оборони України почало більш-менш забезпечувати наших військових. Зокрема, це відчувається по запитам на каски та бронежилети, вони зменшилися.

Наразі ми працюємо в основному з тими, з ким працювали від початку, щоб не розпорошуватися і допомагати саме тим людям, з якими давно працюємо, кому ми довіряємо.

В основному допомагаємо кримчанам, їх багато в структурі ЗСУ, в добровольчих підрозділах – це у нас на першому місці. Потім в лідерах ті, хто воюють на південному напрямку, але не відмовляємо у допомозі й іншим. Чим можемо тим і допомагаємо.

Якогось чіткого напрямку, що ми якусь вузьку допомогу надаємо, наприклад, забезпечення дронами чи машинами, такого у нас не має.

Команда ГО «Актив Криму» нагороджена Благословенною Грамотою Митрополита Київського та всієї України Епіфанія за заслуги перед Православною Церквою України та віруючим народом. Фото зі сторінки Руслана Жаднова у Фейсбук

Довідково. Починаючи від перших днів війни і до сьогодні ГО «Актив Криму» передав захисникам на фронт 2500 бронежилетів, близько 1000 касок, кілька сотень тактичних аптечок, ліки до шпиталю, близько 40 тепловізорів, півсотні рацій, дрони, оптичні приціли, форму, амуніцію, ножі, взуття, спальні мішки, термобілизну, продукти, 30 тон сухпайків та інші корисні аксесуари для знищення ворога.

Також запустили проект із розробки та виробництва ударного безпілотника, який продовжують реалізовувати зараз. 

– Важко зараз збирати гроші на допомогу армії?

– Важко. З допомогою зараз все досить проблематично. Хоча тут не все так однозначно, бо є своя певна циклічність.  Ми давно вже зчитали психологію наших людей. Як тільки відбуваються якісь позитивні моменти на фронті. Наприклад, харківська операція, звільнення Херсона. То народ охоче починає допомагати, збирати гроші, люди активізуюся, бо бачать результат. Коли ж іде рутинна робота  там, ми як волонтери розуміємо, що на фронті зараз дуже складно і тому є багато причин, а пересічні люди це не дуже розуміють. Коли вони не бачать результатів, то відносяться до цього якось звично і не дуже прагнуть допомагати.

– За майже два роки волонтерства чи було щось таке, що вас дуже вразило?

– Напевно, це було на самому початку, коли тільки почалася повномасштабна війна. Народ був об’єднаний, не було якихось бюрократичних моментів, які є зараз. Згадую, коли ми везли першу допомогу до Києва, а він був наполовину в оточенні, нам треба було вирішити питання з транспортом. Тоді більшість водіїв не мало великого бажання їхати в бік столиці, де за пару кілометрів стояла російська армія. І тут нам на допомогу  прийшла Державна служба України з безпеки на транспорті (Укртрансбезпека). Ми були дуже здивовані. Вони надали нам свій транспорт, водія та супроводжуючого. Ми їхали з проблисковими маячками, проходили швидко та без затримок багато блокпостів, бо тоді ж в кожному селі на в’їзд та виїзд був блокпост. Першу нашу допомогу ми завозили саме завдяки Укртрансбезпеці. Завдяки їм ми привезти цілий бус допомоги нашим військовим в Києві.

– Коли людина тривалий час займається певною справою, то вона може оцінити ситуацію, побачити позитивні чи негативні тенденції у сфері своєї діяльності. Що ви можете сказати про волонтерський рух в Україні? Чи є тут ризики для організацій, що допомагають армії?

Військові отримали допомогоу від волонтерів-севастопольців. Фото зі сторінки Руслана Жаднова у Фейсбук

– На жаль, є ризики. Це нова складність, яку держава запровадила в грудні цього року. Це стосується регулювання руху гуманітарної допомоги, яку завозять волонтерські організації. (Йдеться про нові правила, за якими до України ввозитимуть волонтерську допомогу – ред.) Серед моїх колег-волонтерів і тих, хто займається допомогою абсолютно негативні відгуки стосовно цього нововведення. Я так само вважаю, що це додає проблем і ускладнює завезення гуманітарної допомоги. Зайва бюрократія, яка потім буде відбиватися на наших військових, бо вони не будуть вчасно отримувати те, що їм потрібно.

Багато хто з волонтерів не може зареєструватися в автоматизованій системі. Крім того, зараз все треба вносити в цю систему, тобто заповнювати онлайн-декларацію з переліком товарів. Наведу приклад, раніше, щоб передати автомобіль військовому було достатньо купити його і зробити запит від громадської організації. Результат – конкретна людина отримувала автомобіль без зволікань і купи паперів для виконання бойових задач. Зараз же потрібно багато робити запитів безпосередньо від військової частини. А ускладнюється тим, що якщо запит робиться від військової частини, то в обов’язковому порядку ввезений автомобіль повинен ставити на облік в цій частині. Бійцям нашим це не дуже подобається, адже не має жодної гарантій, що ця військова частина потім саме цим бійцям, для кого вона закуповувалася, передасть цю машину.

– Волонтерська спільнот намагається якось донести цю проблему до державних органів влади? Чи в тому не має сенсу?

– Сенс в цьому є. Розумієте, в основному держава працює із своїми якимись «кишеньковими» волонтерами. Чимало зустрічей влаштовується для волонтерської спільноти, але ми жодного запрошення ніколи не отримували.

– Зараз тривають дискусії щодо чергового перейменування населених пунктів Криму. Зокрема, по вашому рідному Севастополю обговорюється декілька позицій: Корсунь, Херсонес, Ак’яр. Як ви ставитеся до перейменування Севастополя?

– Негативно. По-перше, всі звикли до Севастополя, і назва цього міста – це вже як бренд. По-друге, наразі це дуже не доречно піднімати такі питання, бо російська пропаганда може це використовувати проти України. Якщо цю тему зараз почнуть підігрівати, то ми тільки гірше собі зробимо. Крім того, я впевнений, якщо ми зараз серед севастопольців проведено опитування, вони будуть дуже здивовані тому, що місто треба перейменовувати. Ми виступаємо за Севастополь і він повинен залишитися українським Севастополем.

Людмила ЩЕКУН

Ми залишалися єдиною структурою, яка наважилася на спротив в Криму, – Сергій Ковальський

Десять років тому, 24 листопада 2013 року, рух «Євромайдан-Крим» провів першу акцію  під назвою «Я вибираю ЄС». Акція розпочалася під стінами Ради міністрів АР Крим і завершилася біля Представництва Президента України в АР Крим.

Яке значення цей рух, що об’єднав людей, які не хотіли бути спостерігачами історичного моменту, а прагнули підтримати європейське  майбутнє України, мав для Криму? Про це ми говоримо з одним із співкоординаторів руху Сергієм Ковальським.

Активісти руху “Євромайдан_Крим” приїхали підтримати Майдан в Києві. Фото з архіву ІА “Голос Криму”

– На вашу думку, яке історичне значення мав рух «Євромайдан-Крим»  для Криму, а також для України в цілому?

– Це був один із потужних проявів процесу формування політичної нації держави. Незалежно від національності учасники руху ідентифікували себе як єдина українська спільнота, що об’єдналася під державним прапором. Це був процес, який руйнував міфи регіональної ментальності щодо України. Це був процес консолідації навколо спільних цінностей і одночасно – це початок формування української ідентичності.

– Після захоплення окупаційними військами кримського парламенту у лютому 2014 року, події на півострові почали розвиватися досить динамічно. Всі, хто був учасниками, а тим більше організаторами спротиву, по суті кожного дня ризикували життям. Чому не виїхали, а продовжували організовували акції спротиву далі?

– Чому не виїхали? Бо насамперед – це відповідальність. На той момент ми залишалися єдиною дієвою структурою, яка наважилася на спротив російській окупації в Криму.

– До початку повномасштабної війни розмови щодо повернення Криму велися лише в одній площині  – політико-дипломатичний шлях. Війна внесла свої вагомі корективи і тепер український істеблішмент все більше говорить та артикулює перед західними партнерами інший шлях повернення – військовий.  Як ви вважаєте, який шлях обере Україна? Чи підтримають її вибір західні партнери?

– Який би шлях ми не обрали – результатом має бути звільнений Крим. У той же час, зовнішні спроби нав’язати нам лише дипломатичний шлях виглядають як намагання заморозити це питання на десятиріччя.

– Яким ви особисто бачите повернення Криму?

– Реалістичним для мене є лише силовий варіант.

Сергій Ковальський спілкується з журналістами після проведедня чергового заходу руху “Євромайдан-Крим”. Фото з архіву ІА “Голос Криму”

Олександра НЕЗВАНА

Наслідки відсутності РФ у Виконавчій Раді ЮНЕСКО: експертна оцінка

Евеліна Кравченко. Фото УКМЦ

Коментар експертки мережі Кримської платформи групи «Гуманітарна політика» Евеліни Кравченко щодо необрання Російської Федерації до Виконавчої Ради ЮНЕСКО.

Новина про необрання Російської Федерації до виконавчої ради ЮНЕСКО викликала дискусії в українському фаховому середовищі. З одного боку, це визнання міжнародним фаховим середовищем злочинних дій РФ на окупованих українських територіях, її варварської позиції стосовно культурної спадщини, – все це важливо розуміти в контексті засудження дій російської держави і влади. Без сумніву – це колосальний репутаційний удар по РФ. З іншого боку, у експертів відразу виникли питання щодо подальших дій ЮНЕСКО в захисті культурних цінностей на наших окупованих територіях. Яким чином може позначитися відсутність РФ у Виконавчій Раді ЮНЕСКО?

Не беручись прогнозувати подальші дії РФ, оскільки вони залежать не лише від прагматичної позиції аналітиків Кремля, а також від особистої позиції Президента РФ Путіна, варто зазначити, що скоріш за все РФ зменшить фінансування ЮНЕСКО. Разом із тим варто чекати збільшення фінансування Російською Федерацією проєктів в галузі культури за кордоном, що може відбутися через один із її фондів або наукових товариств, таких як Русское географическое общество, Русское історическое общество або Россотрудничество. Без сумніву, посилиться робота пропагандистських каналів, закордонних російських ЗМІ і таких видань як Нейшнл Джіогрефік, які фінансуються із російських джерел.

Що це означає для нас? Перше – це те, що наша позиція – позиція експертів мережі Кримської платформи групи «Гуманітарна політика», висловлена у зверненні до Генерального директора ЮНЕСКО Одрі Азулай на початку цього року, яке було передане їй особисто замміністра закордонних справ України Еміне Джапар, підтримана і розділяється міжнародною спільнотою. Друге – це початок процесу тектонічних змін у світогляді естеблішменту світового співтовариства. Звичайно, що це не вирішить прямо зараз всіх проблем із захистом культурних цінностей під час збройного конфлікту в Україні.

Але нашими подальшими кроками має бути пропозиція до змін регламентуючих норм щодо моніторингових процедур ЮНЕСКО, зокрема тих, що стосуються фізичної присутності експертів на пам’ятці світової спадщини для здійснення моніторингу. Тут мається на увазі можливість задіяння сучасних технологій супутникових знімків, використання фото і відеоматеріалів із використанням інформаційних технологій тощо. Адже ці методики вже використовуються у міжнародному судочинстві.

Для нас важливо юридично оформити всі хаотичні і системні зміни, які відбуваються на пам’ятці світової спадщини «Давнє місто Херсонес Таврійський та його хора», що знаходиться на окупованій території у м.Севастополь, надати юридично вагомі докази вчинення злочинів на цій пам’ятці, а також на інших пам’ятках, що знаходяться в попередньому списку ЮНЕСКО – Палаці Кримських ханів у м. Бахчисарай, Кам’яній могилі, генуезьких фортецях і печерних містах у Криму тощо.

РФ намагається діяти через своїх представників в ЮНЕСКО, збільшувати кількість своїх експертів в організації. Їх діяльності і просуванню в структурах ЮНЕСКО також треба активно протидіяти. Важливо поширювати інформацію про їх деструктивні і непрофесійні дії, вчинені щодо пам’яток культурної спадщини.

Крім цього важливо створити дієву процедуру протидії переміщенню культурних цінностей з окупованих територій до держави-окупанта, перетворення культурних цінностей з окупованих територій на товар чорного ринку тощо.

Одним із найважливіших завдань також є засудження використання пам’яток всесвітньої спадщини країною-окупантом для побудови своїх ідеологічних моделей, створення нових релігійних спевдоісторичних течій, які є небезпечними як з точки зору ментального здоров’я їх адептів, так і як номінальна державна квазірелігія.

Ми маємо розуміти, що віднині РФ швидше і активніше буде вивозити колекції з окупованих територій, нищити національну ідентичність, стирати історичну пам’ять і маніпулювати свідомістю. Але чим сильнішим буде тиск, тим потужнішим буде спротив. Цей спротив виникатиме не лише у свідомості мешканців окупованих територій, а і міжнародного співтовариства. Вважаю, що в нашій активності основною має бути інформаційна складова і посилення роботи мас-медіа, створення дієвих комунікаційних каналів, відпрацювання швидких схем поширення інформації, визначення і робота із цільовими авдиторіями.

Евеліна КРАВЧЕНКО

експертка групи «Гуманітарна політика» Кримської платформи 

Читайте більше по темі: «ЮНЕСКО, час вказати Росії на двері», – експерти мережі «Кримська платформа»