Левко Симиренко – батько кримського плодового промислового садівництва

Український помолог Левко Симиренко

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. У цьому матеріалі редакція знайомить читачів з історією життя та працями Симиренка Лева Платоновича – українського помолога, батька кримського плодового промислового садівництва, котрий віддав праці в Криму чверть століття.

Народився вчений 18 лютого 1855 року на хуторі Мліїв у Черкаському повіті. Він виховувався у родині, де діти змалку поважали старших, історію та культуру. Батько його, Платон Симиренко, був нащадком старовинного роду, одним із засновників раціонального садівництва в Україні, фінансував видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. А брат Левка, Василь, упродовж 50 років «утримував на свої кошти всю українську культуру». Він спонсорував хор Лисенка, етнографічні дослідження Чубинського, видання газет і журналів, навіть виділив 100 тисяч рублів золотом на придбання будівлі для Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

З чого все починалося

У 1879 році Левко Симиренко скінчив природничий факультет Новоросійського університету. Того ж року за участь у русі народників був засланий на схід Сибіру, де працював садівником. Серед іншого, виплекав низькорослі повзучі овочеві дерева, здатні витримати низькі температури. Був звільнений через 8 років.

Левко Симиренко з дітьми, 1910 р. Фото: Вікіпедія

Коли повернувся до Млієва, то створив там маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії й однією з найбагатших в Європі помологічних колекцій. Симиренко всебічно вивчав зібрані ним сорти, акліматизував чужі й вивів нові (наприклад, популярний сорт яблуні Ренет Симиренка, названий ним на честь батька). Окрім цього вказував, для яких районів рекомендовані сорти є перспективними, поліпшував селекційним способом якість місця. При своєму розсаднику організував школу садівників і виховав низку висококваліфікованих фахівців, у тому числі свого сина Володимира. Перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника виклав у «Генеральному каталозі».

Знайомство з півостровом

У серпні 1888 року Левко прибув до Ялти: перший приїзд до Криму став можливим завдяки отриманому дозволу на лікування на півострові. Перебування в Криму науковець присвятив вивченню садівництва, знайомству з власниками садів, вивчав побут і звичаї корінних народів.

«Крим і передусім Південний берег, з його морем, небом та сонцем, завжди викликають у мене захоплено-піднесений, зворушливий настрій», – згодом зізнавався пан Симиренко. Він протягом 25 років приїздив до Ялти, а звідти здійснював експедиції по всьому Криму, обстеживши сади у долинах річок Бельбек, Кача, Альма, Чорна, Карасу та в інших регіонах.

Головний предмет свого дослідження, яким й стало кримське садівництво, Левко знав глибоко і досконало. Тямив не лише у садівництві Південного берега, але й добре знав сади всього кримського Передгір’я. Місцеві садівники й Таврійська земська управа постійно запрошували авторитетного знавця кримського садівництва на майже щорічні губернські сільськогосподарські виставки.

Трудові досягнення

Титульна сторінка монографії Левка Симиренка з його автографом. Фото: Вікіпедія

У 1891 році науковець видав першу велику працю з узагальненням багаторічних досліджень – «Досвід дослідження кримського промислового плодівництва». Наступного року з’явилося її продовження: «Матеріали до питання про кримське промислове плодівництво». В обох працях було проаналізовано стан садівництва в Криму, розглянуто організацію кримської плодоторгівлі, питання збирання врожаю, наведено описи найпоширеніших сортів плодових культур, вивчено проблеми догляду за плодовими деревами.

Згодом Левко був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників, а у 1895 році – почесним членом Французького національного помологічного товариства.

У 1908 році науковець презентував фундаментальну наукову працю «Кримське промислове плодівництво», яка була відзначена Великої золотої медалі на конкурсі з нагоди 50-річчя Імператорського російського товариства садівництва.

Коли ані влада, ані сам автор не мали коштів на видання праці, на допомогу прийшли численні друзі й шанувальники, а також кримські садівники. Вони створили при Сімферопольському відділі Імператорського російського товариства садівництва відповідний організаційний комітет. Зрештою, перший том «Кримського промислового плодівництва», робота над яким велася три десятиліття, було видано у 1912 році: він становив 800 сторінок.

Другий том праці, на жаль, автор так і не міг видати за життя. Але відомому симиренкознавецю Петру Вольвачу у результаті багатолітніх копітких пошуків в архівах та фондах Музею родини Симиренків на Черкащині вдалося розшукати розрізнені фрагменти цієї праці. Для цього йому знадобилося майже 10 років від знаходження скромних залишків праці до її реконструкції і видання у 2008 році. Завдяки державній програмі «Українська книга» вдалося видати другий том «Кримське промислове плодівництво». Це видання вперше побачило світ в Криму, видано у Державному підприємстві “Видавництво “Таврія” (місто Сімферополь Автономної Республіки Крим), директором якого, на той час, був відомий український громадсько-політичний діяч Андрій Щекун.

Внаслідок окупації

За часів радянської окупації маєток Симиренка було націоналізовано, а на його території – засновано Мліївську дослідну станцію садівництва (з часом дістала ім’я Левка Симиренка), першим директором якої був Володимир Симиренко.

6 січня 1920 року Левко Симиренко загинув від рук чекістів у власному будинку. Опісля, близько 30 років тривало знищення інтелектуальної спадщини науковця, яке було припинено лише на початку 1960-х рр.

Головну працю Левка Симиренка «Помологія» в трьох томах було видано у 1961–1963 рр. у Києві (друге видання – 1974 рік). А у 2012 році було здійснено перевидання головної праці Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво», котру й дотепер називають унікальним прикладом наукового довголіття у царині прикладних природничих наук.

Ще більше про Левка Симиренка читайте у статтях науковця, симиренкознавця Петра Вольвача:

Хранитель первозданного Криму

Центр кримського садівництва

Праця, вкарбована у вічність

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО

Особистості: кримська примадонна Оксана Петрусенко

Українська оперна співачка Оксана Петрусенко. Фото: Голос Криму. Культура

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Третю розповідь агенція поведе про Оксану Петрусенко – українську оперну співачку з неймовірним голосом та міцним кримським характером.

Народилася Бородавкіна Ксенія Андріївна (а саме так її звали від народження) 17 лютого 1900 року в Балаклаві. У деяких джерелах помилково вказується Балаклія на Харківщині, звідки родом був батько співачки, що помер у 1901 році від сухот.

Як сформувалося тяжіння до співу

Дитячі і юнацькі роки Оксана провела в Севастополі.    У 1914–1917 рр. працювала в порту та на взуттєвій фабриці). Працювати дівчині довелося з 14 років: близько 3 років вона трудилася в порту та на взуттєвій фабриці. Розрадою для неї був спів у церковному хорі, гра на гітарі та участь у самодіяльних гуртках.

Згодом улюблене заняття стане справою її життя, бо вже у вісімнадцять років вона піде з дому, приставши до музично-драматичної трупи Степана Глазуненка.

З цих виступів почалося її гастрольне життя. Наприкінці 1918 року Оксана побачила оголошення про набір у трупу Херсонського державного українського драматичного театру, який очолював Іван Сагатовський. Талановиту, але без освіти й досвіду, дівчину Сагатовський взяв під опіку, а його дружина Катерина Лучицька стала для Оксани наставницею з акторського мистецтва.

Історія виникнення псевдоніма

Вже у Херсоні вона натрапила на музичного керівника театру Петра Бойченка. Він щиро здивувався, що така гарна дівчина має не найкраще прізвище для сценічної кар’єри – Бородавкіна.

Згодом, псевдонім «Петрусенко» дівчина взяла собі із вдячності й любові до того, кого вона покохала, хто першим назвав її справжнім діамантом, – Петра Бойченка. Варіанти, які пропонували їй колеги по театру (Петрова, Шевченкова, Любченко, Веселка, Барвінок) її не влаштовували. А от пропозицію самого Бойченка: «А давайте ми їй дамо прізвище Петрусенко! Мене батько називав Петром, Петрусем, Петрусенком», – Оксана охоче прийняла, мовивши: «Та нехай буде Петрусенко!».

Які сцени підкорювала співачка

Сцена зі спектаклю «Травнева ніч» з Оксаною Петрусенко по центру. Фото: ГО «Громадське об’єднання Полтава»

Виступала Оксана Петрусенко на гастролях з театром у Каховці, Копанях, Широкому, Станіславі. Концерти проходили з великим успіхом. Виїжджали на місяць-два, подорожуючи від села до села. Зупинялись біля школи, а коли в селі її не було, знаходили великий сарай або клуню. Нашвидку робили підмостки, декорували гіллям, завішували брезентом – от і сцена.

Видатна артистка України Валентина Федорівна Варецька згадувала: «Ми сидимо з Оксаною під хатою. Уже давно закінчилась вистава, всі порозходилися. А ми дивимось, зачаровані, як поміж верхівок осокорів, наче вогняне коло, херсонський місяць виринає. Пора вже спати, та Оксану й калачем не заманиш у хату. Вона сп’яніла від вечірнього повітря й не може вирватися з обіймів літньої ночі…».

У 25 років Петрусенко вже мала поважний сценічний досвід: виконала два десятки ролей, репертуар був найширшим, а діапазон голосу – унікальним.

Оксана полишила Херсон і вирушила до Харкова, щоб співати у головній опері Української республіки. Та у Харківському оперному театрі співачка затрималася ненадовго. Безцеремонної поведінки головного диригента театру Лева Штейнберга горда кримська українка витримати не могла. Скоро прилюдно принижений диригент скористався нагодою, щоб вигнати її геть.

Любовні справи, що змінили хід життя співачки

Шлюб із Бойченком не склався. У Києві вона знайшла кохання вдруге – оперного співака Мефодія Семенюту-Барило, і в неї народився син Володимир.

Поштова марка із зображенням Оксани Петрусенко. Фото: Вікіпедія

Оксана поїхала за пересувною трупою Сагатовського, яка в той час гастролювала в Росії. Так почався її доволі успішний період роботи в російських театрах: Казанській опері, Свердловську, Самарі.

У Свердловську, до речі, вона зустріла свого другого чоловіка Василя Москаленка, з яким не лише оформила шлюб, а й переїхала до Києва, коли той став столицею Української СРР.

Нинішня Національна опера тоді називалася Київським академічним театром опери та балету. Прийняли Оксану Петрусенко туди після перших прослуховувань. Перші три місяці пані виконувала партію Аїди. Тоді її супроводжував не лише успіх у публіки, а й заздрість колег. Талант співачки мав шанувальників, зокрема, і в керівництві Української СРР.

Трохи пізніше вона виступила в Москві на дуже презентативному концерті, після чого отримала звання заслуженої артистки УРСР і орден «Знак пошани», її практично затвердили на участь у концертах в Італії, але… В 1937-му був заарештований начальник управління в справах мистецтва Андрій Хвиля, а голова уряду Радянської України Панас Любченко, не дочекавшись, поки за ним прийдуть, наклав на себе руки. Сама Оксана перебувала на межі самогубства. До життя її повернув приїзд до Києва режисерки Анни Бегічевої з метою зробити записи видатних українських виконавців.

Зв’язок Оксани Петрусенко з відомими українськими особистостями

Катерина Білокур, почувши по радіо пісню у виконанні Петрусенко, написала тій листа, додавши кілька малюнків. Оксана не могла не відгукнутися на прохання невідомої талановитої людини – сама ж бо пробивалася у світ, не маючи нічого, крім таланту. Таким чином, вона відкрила світові талант самобутньої народної художниці.

Коли західну частину територій України було приєднано до СРСР, через тиждень після вступу туди Червоної армії, Оксана в складі бригади українських артистів вирушили до Львова. Там доля подарувала Оксані Петрусенко зустріч із Соломією Крушельницькою.

Остання взята нота

Фото: Радіо Свобода

Срібний голос Оксани Петрусенко востаннє прозвучав зі сцени 31 травня 1940 року. Це був «Запорожець за Дунаєм», де вона виконувала Одарку. Недобре їй було вже тоді, партію до кінця вона довела з останніх сил.

Петрусенко народила сина, але після цього прожила лише кілька днів. 15 липня Оксани Петрусенко не стало. За висновком лікарів, великий тромб, відірвавшись, підступив до серця й унеможливив нормальну циркуляцію крові.

Поховали видатну співачку на Байковому цвинтарі. Її голос досі пам’ятають і люблять у нашій країні. На її честь названо вулиці в Києві, Львові, Краматорську, Кременчуці, Боровій і Балаклії.

У лютому 2010 року з ініціативи представників влади та громадськості Севастополя на честь 110-ї річниці народження Оксани Петрусенко на фронтоні Севастопольського театру ім. А. Луначарського встановили пам’ятну дошку з зображенням співачки; за два місяці її розтрощили невідомі вандали.

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО

«Українському народові необхідно звертатись до боротьби за національну незалежність», – Володимир Шарафан

Портрет Володимира Шарафана

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Героєм сьогоднішньої історії є Володимир Шарафанодин з керівників підпільної української організації Криму, яка працювала в жорстких умовах німецької окупації. Знання того, що у ті часи практично всі, хто підозрювався у зв’язках з організацією, розстрілювалися співробітниками Гестапо/НКВС, – дає увити, яка доля чекала на Шарафана.

Пан Володимир народився 1908 року в Києві, опісля був вихованцем Ново-Стародубського дитячого будинку (нині – Кіровоградської області). Роки його навчання проходили у Кіровоградському педагогічному технікумі. Далі, рятуючись від Великого голоду, Шарафан опинився в Криму, де був студентом фізико-математичного факультету Сімферопольського педагогічного інституту. По завершенню навчання працював там викладачем фізики. Створив родину з викладачкою того ж інституту, Софією Шленкшо.

Полон та втеча

18 серпня 1941 року був мобілізований до 172 мотострілецької дивізії Червоної армії. Вже 5 листопада був полонений румунськими військовими та відправлений до табору для військовополонених у Карасубазарі (нині Білогірськ). «Я бачив, як румуни й німці грабували населення і знищували все на своєму шляху: худобу, майно, продукти. В таборі мені стало зрозуміло, що чекає на нас, військовополонених. Звідти я здійснив втечу 10 листопада 1941 року і прийшов в с. Петрівку Зуйського району, де жили та працювали вчителями мої батьки, де тимчасово жила моя жінка з дітьми. 12 листопада я поїхав до м. Сімферополь. В кінці грудня міська управа оголосила набір вчителів. Я звернувся за оголошенням і отримав роботу в міському інвентаризаційному бюро обліковцем бездомного майна», – дізнаємося з протоколу допиту обвинуваченого, опублікованого у книзі Володимира Чорномора «Повстанчий Крим».

Знайомство з ОУНівцями

Того ж року він познайомився з провідниками ОУН(мельниківська) Ярославом Савкою та Борисом Суховерським, що діяли в Сімферополі у березні-квітні для організації свого підпілля. Володимир Шарафан був членом осередку ОУН(м) у лютому-травні 1942 року. Проте одного разу він запитав себе: «Чому мельніківська націоналістична організація не збирається боротись проти окупантів, а український народ відчуває весь жах війни? Чому Мельник нічого не робить для визволення українського народу? Чому Програма мельниківців має імперіалістичне спрямування?». На всі ці запитання він не отримав відповіді. Тому у квітні вийшов із рядів мельниківців та долучився до ОУН(революціонерів). Шарафан працював під псевдонімами «Усач» і «Ша».

Володимир Шарафан з донькою

Життєві справи та достягнення

Володимир Шарафан заснував у Сімферополі українську початкову школу. Згодом за його ініціативи на базі цієї школи було створено середню школу, яку у 1943 році німці зробили російською.

Був заступником голови Українського комітету, створеного українськими громадськими діячами Сімферополя у вересні 1942 року. В розпорядженні організації були торговельно-промислові підприємства та Бюро допомоги українському населенню. В Українському комітеті Шарафан займався питаннями пропаганди, шкільної освіти та бібліотечної справи.

За два місяці існування Український комітет був ліквідований німецьким командуванням «за невиконання наказу про виділення 400 осіб для охорони залізниці». Надалі члени організації продовжили свою діяльність через Бюро допомоги українському населенню.

Наприкінці травня 1943 року зустрівся з «Ольгою» (Катериною Мешко-Логуш), яку Центральний Провід ОУН призначив провідником у Криму. «Вона пообіцяла, що в разі хорошого виконання доручень направить мене на керівну роботу в інші області України. За її завданням за два тижні я написав звернення «Воля народам і людині», але, на думку Ольги, воно виявилось не дуже переконливим. Потім вона запропонувала зібрати матеріал з історії та економіки Криму», – пізніше розповідав Шарафан.

Після того, як пан Володимир став політичним референтом, мав зв’язки з групою «Сокіл», членам якої передавав розвіддані про дислокацію німецьких військ, складів зброї та пального, стратегічних об’єктів та списки прислужників гестапо.

Арешт провідника регіонального українського руху та що цьому посприяло

В середині квітня 1944 року Володимир Шарафан, попри чергову радянську окупацію й досі перебував на півострові. Всупереч наказу Проводу ОУН про перехід на нелегальне становище, Шарафан був мобілізований до Червоної армії як солдат. Він брав участь у звільненні Севастополя, боях за Сапун-Гору, Сахарну Головку та Малахів курган, де в бою 1 травня 1944 року був тяжко поранений і покинутий просто неба.

Після цього випадку пан Володимир був спочатку лікувався у домашніх умовах в Сімферополі, але коли був переправлений до підпільного військового госпіталю в Алушті – його заарештував НКВС. Основним пунктом обвинувачення була добровільна здача зі зброєю в руках у полон у 1941 році. Під час слідства Шарафану інкримінували участь у кримському Українському комітеті та обласному проводі ОУН.

На допитах Володимир нікого не видав. Даючи свідчення повідомляв, що за допомогою пропагандистської роботи через поширення газет та організації українських культурних заходів, він прагнув доведення національних почуттів кримських українців до рівня населення материкової України (з метою подальшого приєднання Криму до України).

Смертельний вирок

4 грудня 1944 року Володимир Шарафан був засуджений до розстрілу за статтею 58-1 «Зрада батьківщині». На сторінках його справи були бурі плями, схожі на кров, і пропалини від цигарок, що давало привід уявити методи впливу на обвинувачуваного Після багатомісячних допитів і знущань вирок було виконано 13 лютого 1945 року.

Повість «Повстанчий Крим», Володимир Чорномор

Після відновлення незалежності України Шарафан був виправданий військовою прокуратурою Одеського військового округу згідно з законом «Про реабілітацію жертв політичних репресій».

Тоді ж депутати Севастопольської міської ради надали дозвіл міському об’єднанню ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка на спорудження пам’ятника Володимиру Шарафану на Малаховому кургані. Коштом громади спочатку було встановлено меморіальну дошку, проте згодом її зірвали місцеві комуністи та прогресивні соціалісти. Пізніше на місці, де Володимир Шарафан отримав поранення, лежав закладний камінь під запланований пам’ятник.

Наразі чимало про пана Шарафана можна дізнатися зі сторінок повісті «Повстанчий Крим», яку під псевдонімом «Володимир Чорномор» у 2009 році видав Володимир Проценко – голова севастопольського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка. Повість ґрунтується на достовірних фактах цілком таємної архівної справи, спогадах доньки героя, Людмили Шарафан, розповідей місцевих комбатантів ОУН-УПА”. Про це зазначається на сайті відомого українського інформаційного ресурсу “Майдан”.

Під час презентації книги в Севастополі Володимир Проценко зазначив, що вихід книги є «дуже важливим для Криму, щоб місцеві жителі знали, що тут існували ОУН і УПА, зокрема, три УПІвських загони бійців, одним з яких керував наш севастопольський провідник, сотник Василь Чмига, а також Кримський український революційний комітет з підготовки повстання».

«У Криму знають один бік історії, а інший бік – цілком таємний», – зазначив автор книги “Повстанчий Крим”.

Книгу було видано в Криму, в державному підприємстві “Таврія”, директором якого на той час був відомий український громадський діяч Андрій Щекун. Після видання цієї книги місцеві проросійські депутати Верховної Ради Криму організовували акції протесту та депутатські запити щодо притягнення керівника видавництва до відповідальності за видання “бандерівської” літератури…

Про ці події також зазначається на сайті українського інформаційного ресурсу “Майдан”.

Проросійські медіа підтримували проросійські організації в Криму. Декілька цитат з видання російського інтернет-видання того часу “Новий Регіон – Крим” публікуємо:

  • Симферополь, Июль 03 (Новый Регион – Крым, Анна Ахметова) – В Симферополе государственное издательство “Таврия” выпустило книгу “Повстанческий Крым” о деятельности УПА на территории полуострова в годы Великой Отечественной войны. Так называемая “повесть об украинском освободительном движении в Крыму” вызвала протест русских организаций автономии.
  • По их мнению, причиной выхода подобных “книжонок” в уважаемом некогда издательстве “Таврия” является националистическая политика украинской власти, которая последние годы назначает руководителями “Таврии” не профессионалов книгоиздательского дела, а представителей украинских националистических организаций (главу Всекрымского общества “Просвита” Сергея Савченко и одного из лидеров организации “Украинский дом” Андрея Щекуна).

Книга “Повстанчий Крим” попри шквал критики і протестів проросійський організацій та ЗМІ, політичного тиску на директора державного видавництва успішо була розповсюджена в Криму. Більш того, презентована на всеукраїнській книжковій ярмарці в місті Києві, де успішно розпродано був весь наклад. Книгу також презентували в Головному управлінні СБУ в Криму, так як матеріали, що були використані для написання цієї книги були з архівів СБУ.

За публікаціями україномовної газети «Кримська світлиця», вихід у світ книги «Повстанчий Крим» спричинив ажіотаж антиукраїнських сил, що були зацікавлені за будь-яку ціну скупити весь наклад книги аби не допустити її розповсюдження в Криму, тобто фактично, щоб інформація про діяльність кримської УПА не дійшла до кримчан, до українського читача.

Найціннішим є те в книзі, що у вперше було опубліковано про діяльність ОУН в Криму, а також подано схему дійових структур формування УПА в 1941-1944 рр. на Кримському півострові, що складена за спогадами кримських повстанців УПА та матеріалами цілком таємної кримінальної справи радянських спецслужб того часу, які стали доступними для українських дослідників.

Анастасія ХОМЕНКО

Форум «Євромайдан-Крим»: десять років потому, як це було (Резолюція)

Десять років тому у розпал подій на Майдані в Києві активні кримчани не залишилися осторонь і об’єдналися у громадський рух «Євромайдан-Крим». Розуміючи важливість процесів, що відбувалися в країні і могли призвести або до  узурпації влади та затягуванні на шиї України російського ярма, або до демократичних цінностей і незалежності, вони гуртували біля себе тих, кому відгукувалися слова: свобода і гідність.

Учасники форуму вишикувалися в колону і під прапорами України та ЄС пройшли центральними вулицями Сімферополя до будівлі Представництва Президента України в АР Крим, де довелося провести захід просто неба; дорогою вони скандували «Крим – це Європа!», «Слава Україні!», «Банду геть!» Фото з сторінки Андрія Щекуна у фейсбук

 

Протягом листопада 2013 року та лютого 2014 року рухом «Євромайдан-Крим» було проведено багато акцій, учасниками яких стали тисячі кримчан в різних регіонах півострову. Згадаємо про одну із знакових подій, що відбулася 8 лютого 2014 року.

У цей день в Сімферополі відбувся Всекримський Форум суспільно-політичних ініціатив «ЄвроМайдан – Крим», участь у якому взяли представники місцевих регіональних акцій з усього півострову. Також до його проведення долучилися представники Меджлісу кримськотатарського народу, політичних партій: «Батьківщина», «Удар», «Свобода», а також громадсько-політичні інституції «Кримська правиця» та «Українська громада Криму».

Організатори Форуму та співкоординатори руху “Євромайдан-Крим” Андрій Щекун і Сергій Ковальський. Фото з сторінки Андрія Щекуна у фейсбук

 

У роботі Форуму взяли участь близько 500 осіб, з них 174 активісти з різних міст Криму пройшли реєстрацію як делегати, ще 49 осіб зареєструвалися спостерігачами від політичних партій, громадських організацій і рухів.

Гостями Форуму були представники Майдану з Києва: Олексій Гончарук та Олександр Солонтай.

Захід мав відбутися в сімферопольському гарнізонному Будинку офіцерів Міноборони України, з яким громадською організацією «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» був укладений договір і оплачена оренда приміщення.

На Форумі виступив депутат Верховної Ради Криму Леонід Пілунський. Він єдиний парламентар, який підтримував Євромайдан. Фото з сторінки Андрія Щекуна у фейсбук

 

Однак напередодні ввечері директор Будинку офіцерів Микола Степанов несподівано повідомив організаторам заходу телефоном про відмову надання залу учасникам Форуму, пояснивши це тим, що «військові поза політикою». Справедливості заради потрібно відзначити, що з тієї ж мотивації директором Будинку офіцерів напередодні було відмовлено у проведенні Третього форуму народів Криму, в числі організаторів якого значився і «Український вибір» Віктора Медведчука. Про це йдеться у матеріалі  на «Сайт Майдану».

Організатори Форуму все таки оголосили про збір учасників біля Будинку офіцерів по вулиці Пушкінська, звідси організованою колоною пішли до  Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим. Захід довелося проводити просто неба, біля Представництва; через це не вдалося повноцінно провести секції, які мали бути присвячені конкретним практичним напрямам розвитку громадянського суспільства.

Учасники Форуму в оточені проросійських та провладних організацій, які скандували: «Предателям Крыма позор!»,  «Бандеровцы – в Галичину!», «Нет фашизму. Нет нацизму!» Фото “Сайт Майдану”

 

Організатори Форуму біля будівлі Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим здійснили реєстрацію учасників та роздали інформаційні матеріали. Серед роздаткових та агітаційних матеріалів було поширено спецвипуск кримської незалежної громадсько-політичної газети “Думка”, засновником якоє є громадська організація “Український дім” (місто Бахчисарай). Спецвипуск газети “Думка” містив інформацію про рух “Євромайдан-Крим” і був поширений кримськими активістами на Майдані в місті Києві накладом 20 тисяч примірників.

За 15 хвилин після початку Форуму до його учасників організованою колоною підійшли близько сотні активістів Партії регіонів, партії «Русское единство», Комуністичної партії України, Партії пенсіонерів України, «Русского блока», члени Союзу радянських офіцерів, руху «Стоп Майдан» та «Сімферопольського антифашистського фронту», а також представники інших громадських об’єднань. Вони тримали плакати з гаслами: «Оппозиция, хватит терроризировать Украину», «Предателям Крыма позор!», «Shame to Traitors of Crimea». Також вони скандували: «Мы крымчане – мы за мир!», «Крыму процветание!», «Крым Бандере не отдам!», «Нет фашизму. Нет нацизму!», «Бандеровцы – в Галичину!». Попри намагання перешкодити проведенню заходу, форум завершився без інцидентів.

За результатами роботи Форуму переважною більшістю голосів делегатів (при одному голосі проти) було прийнято резолюцію, де була дана оцінка суспільно-політичній ситуації в Криму й Україні і сформульовано чіткі вимоги.

Учасники Форуму. У центрі Владислав Хмеловський, голова ГО “Українська громада Криму”. Фото з сторінки Андрія Щекуна у фейсбук

 

Зокрема, учасники Форуму наголосили на необхідності переформатування уряду Автономної Республіки Крим, представники якого повністю ігнорували права кримчан у вирішенні конфліктних ситуацій мирними заходами, встановлення реального діалогу.

У резолюції також наголошувалося, що вкрай важливо унеможливити сепаратистські заклики у стінах Верховної Ради АР Крим шляхом розпуску кримського парламенту та притягнення до відповідальності тих депутатів, чиї висловлювання є посилами до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в регіоні.

Також було заявлено, що влада в Україні «узурпована Віктором Януковичем та його оточенням», а Майдани стали формою безпосередньої демократії, «через яку здійснюється волевиявлення українського народу» і що Євромайдани України «мають стати стороною переговорів з владою».

Архієпископ (нині Митрополит ) Сімферопольський і Кримський УПЦ КП (нині ПЦУ) Климент взяв участь у роботі Форуму та виступив з промовою. Фото з сторінки Андрія Щекуна у фейсбук

 

РЕЗОЛЮЦІЯ

Форуму активістів громадянського руху «ЄвроМайдан-Крим»

Ми, активісти громадянського руху ЄвроМайдан-Крим, з 24 листопада 2013 року організовуємо і постійно проводимо на території АР Крим мирні акції, під час яких висловлюємо позицію кримчан щодо європейського вибору, суспільно-політичної ситуації в країні, дій органів влади на місцях.

Третій місяць ми висловлюємо нашу позицію щодо необхідності мирного врегулювання конфлікту між громадськістю та владою, необхідності діалогу. З нашої сторони жодних порушень під час акцій, жодних протиправних дій. Чого не скажеш про місцеву владу.

Зі сторони органів місцевого самоврядування автономії третій місяць поспіль здійснюються постійні дії провокативного характеру, направлені на поглиблення конфліктної ситуації. Особливо сепаратистського характеру вони набули в заявах та рішеннях Президії Верховної Ради АР Крим та у висловлюваннях окремих депутатів ВР АРК. Окремо необхідно зазначити, що Партія Регіонів всі свої заходи організовує у той же час, у тому ж місці, де заздалегідь плануються й офіційно подані документи на проведення акцій громадським рухом ЄвроМайдан-Крим.

Провокативний характер агресивної форми організації заходів проти нашого руху перейняли регульовані й контрольовані місцевою владою проросійські організації, які в останні два тижні організовують напади на активістів проєвропейського руху, намагаються зірвати заходи. За провокативні дії, що організовують проти активістів ЄвроМайдан-Крим під час акцій, повинні нести відповідальність ті організатори, які цілеспрямовано намагаються перетворити мирні акції у протистояння. Жодного реагування.

Необхідно зазначити, що Крим – це єдиний регіон, де місцева влада, офіційні представники партії Регіонів, з 24 листопада ведуть активну публічну війну проти визначеного курсу європейської інтеграції й одночасно відкрито ведуть агітацію тільки за Митний Союз, порушуючи Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики».

Аналізуючи наявні факти суспільно-політичної ситуації в Криму, констатуємо наступне:

– ЄвроМайдан-Крим – це протест проти того насильства, зла і тотальної брехні, яку уособлює собою місцева влада. У нашому протесті немає місця ненависті до наших кримчан в незалежності від їхнього етнічного походження, віросповідання, регіону проживання та мови. Ми всі – кримчани, український народ. На наші заходи приходять росіяни, українці, кримські татари, євреї та представники інших національностей, що проживають саме в Криму. Вони мають на це право, гарантоване Конституцією України.

– Відповідально заявляємо, що те, що сьогодні декларують органи місцевої влади – це не більш як неправдива інформація щодо суспільно-політичної ситуації в Криму. Кримчани активно висловлюють свій протест проти неефективної діяльності місцевої влади. З кожним днем збільшується протистояння. Не чути і не бачити цього – неможливо! Досить брехні!

– Назріла реальна необхідність переформатування уряду Автономної Республіки Крим, представники якого повністю ігнорують права кримчан у вирішенні конфліктних ситуацій мирними заходами, встановлення реального діалогу. Назріла необхідність повністю знищити корупцію в органах місцевого самоврядування АР Крим!

– Вкрай важливо унеможливити сепаратистські заклики у стінах Верховної Ради АР Крим шляхом розпуску ВР АРК та притягнення до відповідальності тих депутатів, чиї висловлювання є посилами до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в регіоні. Назріла необхідність вжити всіх законодавчих заходів проти виявів сепаратизму!

У зв`язку з вищезазначеним вимагаємо: 

– Від Ради Національної Безпеки і Оборони України і Служби Безпеки України розглянути й проаналізувати всі заяви та рішення Верховної Ради АРК з 24 листопада 2013 року по 08 лютого 2014 року.

– Від Верховної Ради України провести слухання щодо провокативних дій та рішень ВР АРК та прийняти рішення щодо розпуску ВР АР Крим.

– Від Генеральної прокуратури України надати правову оцінку рішенням та  заявам  Президії Верховної Ради щодо суспільно-політичної ситуації в Україні.

вважаємо необхідним:

Активістам громадянського руху «ЄвроМайдан-Крим» прийняти рішення щодо необхідності легалізації та структуризації громадянського руху «ЄвроМайдан-Крим» з подальшою метою  передачі місцевої влади до рук органів самоорганізації населення згідно з Резолюцією Позачергового Форуму ЄвроМайданів від 01.02.2014 року.

Настав час сказати всім кримчанам:

«Ні авторитарному диктаторському режиму!», «Ні узурпації влади!»

Разом до ПЕРЕМОГИ!

08.02.2014 року                                                       м. Сімферополь, АР Крим, Україна

У разі ліквідації ТНУ виграє Могилянка, київські забудовники, МОН, а програє український Крим

Студенти ТНУ з плакатами протестують проти реорганізації

«Шлях до пекла вимощений з добрих намірів».

У даному випадку це повністю стосується історії з Таврійським національним університетом (ТНУ), який в Міністерстві освіти і науки України вирішили ліквідувати шляхом приєднання до Києво-Могилянської академії. Начебто правильна справа робиться в МОН щодо скорочення вищих навчальних закладів в Україні, кількість яких значно більша, ніж того потрібно українській державі. Ліквідація слабких і нечисельних ВНЗ дозволить їх об’єднати з більшими за розмірами і з кращим науково-викладацьким потенціалом. Таким чином, скорочуються видатки на вищу освіту, а сам освітній процес об’єктивно може покращитися, тобто здається абсолютно правильна формула дії МОН. Та як то кажуть, «хороше ворог кращого».

Під ліквідацію вирішили поставити ТНУ, який за рейтингом є десятим з 63 вищих навчальних закладів Києва і області і 42-м серед топ-200 ВНЗ України. Нагадаємо, що з декількох сотень діючих в Україні ВНЗ планується залишити 100. І от під ліквідацію потрапляє не 195-й чи 160-й за рейтингом ВНЗ, а чомусь 42-й. Тобто єдиний з тимчасово окупованого в 2014 році Кримського півострова, який після значних перешкод таки зміг відкритися в Києві у 2016 році. Так «де тут собака зарита?»

Нагадаємо, що Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського  було засновано в 1918 р. За свою 106-и літню історію університет став значним науковим осередком. Це єдиний заклад вищої освіти, який після анексії у 2014 році Криму було переміщено до Києва. Вересень 2016 став для ТНУ новою точкою відновлення та розвитку. З року в рік університет стає все більш міцним та конкурентоспроможним серед закладів вищої освіти столиці та усієї України.

Колектив університету – це дружня Таврійська академічна спільнота, про що свідчать рейтингові позиції. ТНУ пропонує різноманітні бакалаврські, магістерські та докторські програми і прагне забезпечити студентам якісну освіту та підготувати їх до викликів сучасного світу.

Стратегічне завдання – підготовка викладачів з кримськотатарської мови для процесу реінтеграції після звільнення анексованого Криму та популяризація вивчення кримськотатарської мови як мови корінного народу. Окрім цього, ТНУ проводить навчання за широким спектром освітніх програм в різних галузях знань. Крім того, університет приділяє особливу увагу дослідженню та вивченню специфіки інформаційних війн, спрямованих на півострів.

Висвітлення цієї проблематики включає в себе аналіз методів інформаційної маніпуляції, дезінформації та кіберзагроз у контексті Криму. Та справжньою маніпуляцією та кіберзагрозою стало звернення МОН до КМУ ліквідувати ТНУ шляхом приєднання до національного університету «Києво-Могилянська академія».

Чи знає керівництво МОН важливість для українського політичного та інформаційного простору Таврійського національного університету як прапора наступного повернення Криму Україні? Чи може байдуже, що президент України, МЗС б’ються на міжнародній арені, що Київ не бачить завершення війни з РФ без повернення усіх тимчасово захоплених російською армією українських територій, включно з Кримом.

Керівники МОН під прикриттям благих намірів вже мабуть переговорили з будівельним лобі, що у престижному районі Печерська на місці ТНУ будуть зведені багатоповерхівки.

Якщо хтось не знає, то Київ є єдиним столичним містом Європи де вже більше 20 років не приймається Генеральний план розвитку. Генплан не приймають, тому що багато ділків мають змогу будувати хмарочоси де їм заманеться в центрі Києва. Українська столиця за ці 20 років майже втратила своє обличчя. З міста-красеня вона перетворилася в місто з великою кількістю висоток, які б при наявності затвердженого Генплану не мали б права на існування. А поки Генплан в котрий раз відправлений Київрадою на доопрацювання, усі поспішають побільше збудувати без правил дотримання міської архітектури. І це одна сторона медалі.

Інша – славетна Могилянка зараз в скруті і їй надто не вистачає студентів. Тож один із заступників керівника МОН, який довший час працює в цьому виші, вирішив допомогти своїм стінам. ТНУ приєднати до Могилянки, а значить ліквідувати небезпеку потрапити самим під скорочення у зв’язку із значним зменшенням кількості своїх студентів. Викладачів ТНУ у більшості викинути, бо треба платити своїм, а значить для МОН – економія коштів, а майно ТНУ, яке Києво-Могилянській академії і не потрібно, бо свого вдосталь, віддати назад Київраді, а далі забудовникам. Таким чином, виграє Могилянка і частково МОН, київські забудовники, а програє український Крим, який залишається без свого прапора. Мільйони доларів проти прапора. У міркуванні ділків прапор не може стільки коштувати. Він начебто відірваний від півострова і  його вага в українській столиці зовсім інша. Так, інша, якщо ви вже ментально і фізично здали Крим.

На зустрічі колективу ТНУ з заступником міністра освіти та ректором Могилянки їх аргументацію ніхто не прийняв, хоча ті хотіли купити начебто більшою ціною дипломів академії. Їх аргументацію трудовий колектив та студенти зустріли зі словами «ганьба». Бо в ТНУ виховують не тільки патріотів України, але і Криму, хоча абсолютна кількість студентів власне не з півострова. Президент Могилянки доказував, що нема сенсу в ТНУ, адже він ніколи не повернеться до Криму, з огляду на перебіг подій. Відповіддю такому «реалісту» має стати рішення уряду про неприйнятність пропозиції МОН щодо ліквідації Таврійського національного університету.

Чекаємо більш активної позиції Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, яке МОН хитро вирішило обійти, заручившись мовчазною підтримкою Постійного Представництва Президента України в Криму. МОН також вирішив обійти громадські слухання, тому що побачив на зустрічі в ТНУ, що його «розмажуть» у дискусіях, тож мовчки написало у пояснювальній записці, що громадські слухання не потрібні.

За ліквідацію ТНУ зговірливі не пропадуть, щось кожному перепаде. А от незговірливі відкрили підписання електронної  петиції щодо недопущення ліквідації ТНУ, звернулися з листами-підтримки ТНУ до глави держави.

Зговірливим наплювати на президента України, на Кримську платформу, яка говорить про обов’язкове повернення півострова Україні, а незговірливі стають у важкий бій за український Крим.

            Олександр ЛЕВЧЕНКО,

посол України в Хорватії 2010-2017 рр.

Підписати петицію та підтримати ТНУ можна за посиланням: Зупиніть знищення єдиного переміщеного з окупованого Криму навчального закладу – Таврійський національний університет імені Володимира Івановича Вернадського

«Я йшла на фронт не щоб здобути славу, а щоб захистити свою улюблену Батьківщину!», – Марія Байда

марія байда
марія байда
Фото 172 стрілецької дивізії з Марією Байда по центру

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» починає знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Перша наша розповідь присвячена Марії Байді – жінці, що пройшла пекло ІІ світової війни, здолавши шлях від медсестри до розвідниці. Сьогодні, 1 лютого, виповнюється 102 роки від її народження.

Марія Байда з’явилася на світ на півночі Криму в невеликому селі Новий Чуваш, яке не існує з кінця 1950-х років. Життя звичайної сільської родини було важким і виснажливим: діти змалку мусили працювати практично нарівні з батьками, оскільки кожна пара рук була важливою.

Початок медичної кар’єри 

Окрім працьовитої натури, Марія з дитинства також мріяла лікувати людей. У 1938 році вона почала працювати санітаркою в лікарні села Воїнки. Дівчина демонструвала старанність, працьовитість і талант. Згодом її помітили й відправили на медичні курси, на яких вона готувалася вступати до медичного технікуму.

марія байда
Марія Байда. Архівне фото Антонов К.М.

Війна перекреслила всі плани, розділивши життя на «до» і «після». Молода дівчина планувала рятувати, а не забирати життя. Втім, під час чергової повітряної тривоги сталася вирішальна подія, що змусила Марію переглянути свої погляди на життя. Бомби вибухали дуже близько. Впавши на землю і перечекавши наліт, Марія помітила маленьку дівчинку; взявши дитину на руки, вона зрозуміла, що війна щойно забрала ще одне безвинне життя. Цієї миті Марія вирішила, що її місце – на фронті. Незабаром вона записалася до винищувального батальйону, який у Севастополі увійшов до складу 514 стрілецького полку 172 стрілецької дивізії Приморської армії. Марія Байда стала санінструкторкою 2-го батальйону зазначеного полку.

Якою була Марія Байда на полі бою

Маневруючи під градом куль і осколків, молода санітарка пересувалася полем бою, витягаючи поранених у тил і надаючи їм першу допомогу. Сьогодні це назвали б «подвигом», але тоді ніхто не вважав, що робить якийсь героїчний вчинок. Не думала так і Марія Карпівна, продовжуючи сприймати це як свій обов’язок.

Незабаром молоду дівчину, яка врятувала десятки життів солдатів та офіцерів, добре знали не тільки в полку, а й усі захисники міста. Якось уже після війни Марію Карпівну запитали: «Скільки людей ви врятували в ті дні?» На це вона лише знизала плечима, відповівши: «Хіба хто рахував…»

марія байда
Марія Байда. Архівне фото

Марія Байда завжди відрізнялася спритністю, здатністю орієнтуватися на місцевості, безшумно пересуватися і добре поводитися зі зброєю. Відтак вона почала замислюватися про службу в розвідці. Довго не вагаючись, у дні затишшя в районі долини річки Бельбек Марія Карпівна прийшла до старшого лейтенанта і попросила записати її в розвідку. Той спочатку навідріз відмовив. Проте характером панянка була не з тих, що відступають, тож зовсім скоро зуміла досягти призначення. У розвідці вона продемонструвала хоробрість і витримку. Добре знаючи кожну стежку, вона безшумно прослизала крізь передові рубежі ворога.

Всі, хто згадував про старшу сержантку Марію Байду, відгукувалися про неї як про дуже скромну людину, небалакучу, зосереджену на ділі. Жінка, яку обставини війни змусили виплекати в собі сталевий характер, надихала оточення своїм палким поглядом. Кажуть, що це неабияк надавало воїнам впевненості та сили в бою.

Здобутки старшої сержантки

10 червня 1942 року, в розпал третього наступу німців на Севастополь, Марія Карпівна разом із групою розвідників була спрямована на допомогу одній з рот у районі Мекензієвих гір. Не тільки як санітарка вона надавала допомогу – пліч-о-пліч із товаришами відбивала одну атаку за іншою, караючи супротивника за весь біль, принесений на її батьківщину. Не замислюючись, вона навіть кидалася у рукопашну атаку, не втрачаючи можливості підхопити трофейну зброю та вивести своїх товаришів з оточення.

Марія Байда. Архівне фото Антонов К.М.

Вже набагато пізніше в нагородному аркуші вона прочитала про себе, що перебувала в самому епіцентрі бойового пекла і проявила себе як сміливий відчайдушний боєць. У сутичці з противником знищила з трофейного автомата 15 солдатів та офіцера, чотирьох німців вбила прикладом, відбила поранених товаришів та командира і під прикриттям темряви вивела їх до своїх, чудово знаючи схему мінних полів, захопивши при цьому кулемет і автомати противника. За цей подвиг 20 червня 1942 Марії Байді було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переломний момент у житті дівчини

В останні дні оборони Севастополя Марія Карпівна разом із захисниками міста відійшла на мис Херсонес. В умовах відсутності набоїв, їжі та води, не маючи нагоди заплющити очі навіть на кілька годин, вони продовжували нерівний бій. При спробі прорватися до партизанів групу виявили ​​німці: багато бійців загинуло, а виснажена Марія потрапила в полон.

20- річній дівчині на собі довелося спізнати всю жорстокість і нелюдяність нацистського режиму: вона пройшла через концтабори «Славута» (Україна) та «Майданек» (Люблін, Польща). Втім, Марія не склала руки і не змирилася з долею: під псевдо «Катя Чорна» вона брала активну участь у діях підпільних груп, доки не була видана зрадником і передана в гестапо у місті Зальцбурзі (Австрія). 8 травня 1945 року 23-річну Марію Байду звільнили з полону американські війська.

По війні

Після закінчення ІІ світової війни Марія Байда повернулася до рідного Криму. Спочатку вона працювала офіціанткою, а потім завідувачкою чайної у Джанкої. Згодом майже чверть століття очолювала відділ РАЦС у Севастополі. Багато містян старшого покоління особисто знали Марію Карпівну, однак далеко не всім було відомо, через які труднощі та випробування їй довелося пройти. Сама вона казала, що йшла на фронт «не для того, щоб здобути славу, а щоб виконати свій громадянський обов’язок, захистити свою улюблену батьківщину».

Марія Байда після відходу в засвіти у серпні 2002 року була урочисто похована у Севастополі. У вересні 2005 року на її честь було названо дитячий парк у місті.

Анастасія ХОМЕНКО

Чорні сторінки в історії російської окупації: непокаране зло повертається

Ілюстративне фото надано автором

Усюди, куди приходить росія – вона здійснює злочини проти людства: Україна, Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія і це лише неповна частина списку трагедій, влаштованих країною.

Геноцид черкесів 1763-1864 рр. – це одна з найтемніших сторінок російської історії. Усі цілі щодо пригноблення та винищення народу, які ставили перед собою росіяни, були досягнуті. Вони хотіли не лише підкорити, але й асимілювати черкесів, а інструментами для цього стали насильство та зброя. На початку ХІХ століття черкесів було щонайменше 2 мільйони, а після етнічної чистки росією їх залишилося лише 3-5% від цієї кількості. Всі інші були вбиті та депортовані, частині вдалось втекти.

Голодомор в Україні 1932-1933 рр. – найжахливіша трагедія, влаштована Радянським Союзом. Мільйони людей померли від голоду внаслідок обмежень, які були введені радянським урядом. Політика конфіскації зерна та обов’язкових поставок продукції до держави призвела до браку їжі та страшних масштабів голоду – більше 25% населення України було знищено.

18 травня 1944 року сталінський режим здійснив свій черговий злочин – депортацію кримських татар з Криму. Війська НКВС влаштували депортацію цілого народу. Майже 200 тисяч кримських татар були депортовані до Узбекистану та суміжних республік. Лише під час депортації загинуло 8 тисяч людей. У наступні роки майже 23% татар загинули від голоду та важких умов життя.

Сотні тисяч безневинних людей стали жертвами двох радянських окупацій балтійських держав 1940-1941 рр. та 1944-1991 рр. – Литви, Латвії та Естонії. Двократне насильницьке приєднання балтійських республік до Радянського Союзу мало вкрай трагічне значення для жителів цих країн. Багато хто був страчений, відправлений до в’язниць або в табори ГУЛАГу, але більшу частину жертв становили люди, депортовані у віддалені території радянської росії. Загальна кількість жертв російських репресій оцінюється у 34 тисячі людей у Латвії, 60 тисяч – в Естонії та 75 тисяч – у Литві.

У грудні 1979 року СРСР ввів свої війська на територію Афганістану. У підсумку, вони застрягли там більше ніж на дев’ять років і влаштували найтривалішу війну в історії росії XX століття. Радянський Союз не пошкодував життя 30 тисяч солдат. Точна кількість жертв серед афганців досі невідома, експерти називають цифри від 560 тисяч до 2 мільйонів людей. Ось, що несуть за собою імперські амбіції та бажання встановити комуністичний контроль.

Усюди, куди приходить росія, вона влаштовує геноцид. Усі війни вона завжди веде за одним і тим самим сценарієм – брудна пропаганда, бомбардування, голод, злидні і смерть. Чечня не стала винятком. З 1994 р. по 1996 р. та з 1999 р. по 2009 р. росія вела війну з чеченським народом. Число загиблих чеченців у першій та другій російсько-чеченських війнах становить від 120 до 160 тисяч цивільних. Мирні жителі постійно зазнавали насильств, вбивств та розстрілів.

У 2008 році під приводом підтримки сепаратистів росія вторглася до Грузії. Вона бомбардувала грузинські міста та об’єкти цивільної інфраструктури. У результаті етнічної чистки, проведеної росією, загинуло 412 людей, понад 30 тисяч людей були змушені залишити свої будинки, які потім спалили загарбники. Ось на що пішла росія, щоб запобігти інтеграції Грузії до євроатлантичних структур.

Навесні 2014 року росія анексувала український Крим та спробувала створити «народні республіки» на сході України. Російські громадяни під виглядом «руху за незалежність» захопили владу в містах Донецьк та Луганськ за підтримки російських військ. Україна розпочала антитерористичну операцію. Після важких боїв у 2014 та 2015 роках неоголошена війна на Сході України перейшла у стан замороженого збройного конфлікту, що тривав до 24 лютого 2022 року.

17 липня 2014 року, у небі над Донбасом окупанти збили літак «Боїнг-777» авіакомпанії Malaysia Airlines. Пасажирський борт виконував регулярний рейс MH17 із нідерландського Амстердаму до малайзійського Куала-Лумпуру. Через три години польоту в нього влучила ракета, яка була випущена із російського ЗРК «Бук». Унаслідок авіакатастрофи загинули всі 298 пасажирів, які були на борту, в тому числі 80 дітей.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, назвавши це «спецоперацією». Увесь цей період вона порушує норми міжнародного гуманітарного права, здійснюючи злочини не лише проти України, а й людства загалом.

16 березня 2022 року російська авіація завдала ракетного удару по будівлі Маріупольського драматичного театру, яка використовувалась у якості бомбосховища. На площі біля будівлі було написано російською мовою попередження, що в будівлі перебувають діти. Скільки людей загинуло від авіаудару ‒ достеменно невідомо, та він став і залишається одним з наймасштабніших та найжорстокіших воєнних злочинів росії на території України.

31 березня 2022 року, відступаючи з Київщини, російські війська залишили по собі відкриту найтрагічнішу сторінку в історії боротьби за Київську область. У Бучанському районі зафіксовано понад 9 тисяч воєнних злочинів. Зокрема, були вбиті понад 1,4 тисячі мирних мешканців, багато з них закатовані. Серед загиблих 37 дітей. У багатьох із вбитих були зав’язані руки та наявні сліди катувань і ґвалтувань, більшість вбита пострілами у потилицю. Понад 7 тисяч пошкоджених та зруйнованих об’єктів житлового фонду та цивільної інфраструктури.

29 липня 2022 року рф влаштувала теракт у колонії окупованої Оленівки. У результаті вибуху загинуло 57 українських військовополонених, понад 130 отримали поранення. Даний акт тероризму мав на меті звинуватити у злочині Україну та приховати наслідки тортур над військовополоненими – побиття, катування електричним струмом, психологічні тортури, ненадання медичної допомоги та недостатнє харчування. Водночас, доступу міжнародних спостерігачів до ув’язнених в Оленівці не було – російські окупаційні війська ізолювали в’язницю, туди не впускали навіть представників Червоного хреста.

15 вересня 2022 року після деокупації міста Ізюм у лісі виявлено сліди масових вбивств – одне із найбільших з початку широкомасштабної війни масових поховань – близько 450 могил. Серед загиблих, переважно, цивільні та діти. Більшість похованих померли насильницькою смертю від артилерійського вогню, вибухів мін та авіаударів. Знайдені тіла з мотузкою на шиї, зв’язаними руками, поламаними кінцівками та вогнепальними пораненнями, переломами ребер, у декількох чоловіків ампутовані геніталії. В Ізюмі окупанти організували щонайменше шість місць для тортур.

6 червня 2023 року сталася найбільша техногенна катастрофа за останнє десятиліття – російські військові заклали вибухівку і близько 03:00 ночі здійснили підрив дамби Каховської ГЕС. У зоні повного затоплення чи часткового підтоплення опинилися близько 80 населених пунктів. За офіційними даними загинула 31 людина. Під воду пішли тисячі будинків і цілі населені пункти. Найбільше шкоди від затоплення зазнали мешканці лівого берега Дніпра, які перебувають під окупацією. Там влада самоусунулась від обов’язку евакуювати населення. Терористичний акт на Каховській ГЕС фактично залишив без джерела води 94% зрошувальних систем в Херсонській, 74% в Запорізькій та 30% в Дніпропетровській областях. Ще однією проблемою стало потрапляння загиблої прісноводної риби та інших біоресурсів у Чорне море. Відтак, через знищення Каховської ГЕС, збитки для рибної галузі від загибелі лише дорослих особин сягають 95 тисяч тонн або близько 4 млрд грн. Всього, за попередніми розрахунками, збитки від загибелі усіх біоресурсів складуть до 10,5 млрд. грн.

Росія жодного разу не отримала належного покарання. Протягом багатьох століть московити вели війни підло і жорстоко, особливо в протистояннях з тими народами, які боролися за свою самостійність. Непокаране зло повертається, навіть якщо більшість повірили в перемогу демократії та гуманізму. Це зло ховалося, мімікрувало під штучні образи «російської величі», проте залишалося і передавалося наступним поколінням через глибинні уявлення російського народу про допустимість завоювань і упокорення сусідів, які захотіли незалежності.

Трагедії окупованих міст України стали втіленням злочинної природи й істинних традицій російської армії. Нинішня ж війна в Україні є наслідком безкарності Кремля і продовження його кількасотрічної агресії.

Для побудови стійкого миру та забезпечення прав людини необхідно визнати істинність злочинів росії та притягнути винних до відповідальності.

Наталія КАРПЕНКО

Боротьба триває: про «секретне» приєднання ТНУ до «Києво-Могилянської академії»

Студенти ТНУ з плакатами протестують проти реорганізації

Вже понад два тижні силами медіа та студентів Таврійського Національного Університету імені Володимира Вернадського розголошується питання реорганізації вищого навчального закладу шляхом приєднання його до Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Дотепер ТНУ – єдиний заклад вищої освіти України, який був переміщений з окупованого Криму. Наразі ж, Міністерство освіти і науки України вдається до кроків, які можуть сприяти знищенню важливої академічної спадщини,  міжкультурного обміну та публічної свідомості.

Як все починалося?

13 січня на сайті онлайн-медіа «Голос Криму» було опубліковано проєкт Розпорядження Кабінету Міністрів України щодо реорганізації Таврійського Національного Університету імені Володимира Вернадського. За інформацією керівництва вишу, жодних офіційних листів з боку МОН щодо реорганізації не надходило, а також не було жодних нарад, де б розглядалося це питання.

Реакція української громадськості

14 січня представники української громадськості та експертної спільноти, звернулися до Президента України, Кабінету Міністрів України та рішуче засудили  намагання ліквідувати Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського.

У своєму зверненні представники кримських організацій та експертної спільноти наголошують на важливості збереження кримського вишу.

Також у зверненні акцентують на тому, що у разі прийняття рішення про ліквідацію ТНУ це буде сприйнято громадянським суспільством, у тому числі громадянами України на тимчасово окупованих територіях, як один з кроків влади України щодо відмови від деокупації та реінтеграції території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

 Що говорять студенти?

Студенти ТНУ висловлюють протест проти реорганізації

Дане розпорядження спричинило неабияке соціальне напруження серед студентів та викладачів навчального закладу, від 15 січня мережею почали ширитися студентські вислови протесту у зв’язку із невдоволенням:

 «Ми проти втрати культурної різноманітності, теплої атмосфери навчання, що склалася у стінах ТНУ, та унікальних освітніх можливостей, які він надає. До того ж він має тісний та важливий зв’язок з окупованим Кримом»;

«Зараз відбувається просто зливання знань. Ми будемо боротись за наш Таврійський».

Аргументи Міністерства освіти і науки України

Наразі МОН не афішувало свої конкретні рішення. Але після того як в ЗМІ з’явилися їх наміри про реорганізацію ТНУ, вони почали «лагідно» пояснювати, покриваючи все це «процесом модернізації декількох українських ЗВО». За словами представників міністерства, мета модернізації – сформувати мережу потужних університетів, що готуватимуть конкурентоспроможних фахівців.

Вони, свідомо або ні, апелюють до студентів «змиритися» із рішеннями, адже ті продовжуватимуть навчатися за обраними спеціальностями, проте маючи у результаті диплом потужнішого вишу, а отже – ліпші можливості для працевлаштування.

Щодо Таврійського Національного Університету, в інтерв’ю Фактам (ICTV) заступник Міністра освіти і науки України Михайло Іван Винницький зазначає: «ТНУ, на жаль, за 10 років фактично втратив всю свою попередню славу. Залишати неякісне освітнє середовище і з нього формувати майбутній плацдарм для повернення в Крим є недоцільно». Серед його аргументів зустрічаємо також звинувачення у «фейкових заняттях та неакредитованих спеціальностях».

У своїх аналізах МОН не пояснює чому саме ТНУ має підпадати під реорганізацію, а не нижчі за рейтингом ЗВО, які б могли бути доєднані до кримського вишу, і тим самим зміцнили б його позиції в освітньому процесі.

Позиція адміністрації ТНУ

23 січня у коментарі Крим.Реалії ректор ТНУ Валерій Бортняк підтвердив існування такої ініціативи в МОН. Щоправда, дізнався він про неї із ЗМІ: «Минулого четверга ми скерували звернення до МОН і КМУ, що нам стало відомо про реорганізацію та просимо відповісти: чи був розгляд цього питання, чи викликали керівників, чи було спілкування зі співробітниками університету Ми не отримали відповіді. А 17 січня о 10-й вечора на офіційній сторінці МОН у фейсбук та інстаграм було дано коментар, що ТНУ буде приєднано до «Києво-Могилянської Академії».

Пан Валерій також зазначив, що як один з аргументів до таких дій, МОН використовує наявність вільних місць у вишах, тобто зменшення кількості абітурієнтів. Проте ректор запевняє, що цю позицію не аргументовано, оскільки ТНУ з року в рік має позитивну динаміку.

«Боротьба триває. ТНУ буде на місці й буде тим місцем, яке надає якісні освітні послуги, це, по-перше. По-друге, це той університет, який в освітньому просторі воює за Крим, за те, щоби Крим залишився в Україні. Якщо ми допустимо той варіант, що буде розпорядження Кабінету міністрів України, обовʼязково будуть підготовлені позови до суду про зупинення дії (розпорядження) та відновлення права на існування ТНУ», повідомив ректор.

За озвученими даними, ТНУ за рейтингом перебуває в сотні ЗВО України з більше, ніж 300. А також університет перебуває в десятці із 65 ЗВО міста Києва та Київської області. Керівництво ТНУ і викладачі здивовані такої вибірковістю МОН щодо реорганізації ЗВО. І ставлять слушні запитання Міносвіти, на яких підставах і аргументах базується його рішення  щодо реорганізації ТНУ – єдиного релокованого ЗВО з окупованого Криму.

Розвиток подій в публічному просторі  

Ректор та представники ТНУ під час пресконференції

24 січня на базі Таврійського національного університету відбулась пресконференція колективу університету, який виступає проти намірів уряду реорганізувати виш шляхом приєднання його до Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Тоді ж ректор вкотре наголосив, що він проти приєднання, бо ТНУ – єдиний інтелектуальний зв’язок з Кримом і зазначає, що це вони готові прийняти до себе реорганізовані менші виші.

«Ми провели вчену раду разом зі студентами й вони одноголосно сказали, що проти об’єднання. Студентство готує листи високопосадовцям, як МОН, так і інших міністерств й відомств включаючи президента України. Бо вони проти», – зазначив рекотор під час свого виступу.

До слів захисту також приєдналася в. о. завідувача кафедри східної філології, викладачка кримськотатарської мови в ТНУ Афізе Емірамзаєва. За її словами, на 10 рік окупації вступники з півострова продовжують відправляти заявки на здобуття вищої освіти на материку. Торік, попри війну, в ТНУ вступили 23 кримчани. Тобто питання «неактуальності» вишу знову відпадає.

Опісля конференції, Суспільне Крим запитало в Міністерства освіти і науки, чи дійсно Таврійський національний університет планують реорганізувати, на що отримали наступну відповідь: «Деталі та подальші умови приєднання ТНУ імені В. Вернадського до НаУКМА нині знаходяться у процесі погодження».

25 січня у стінах ТНУ відбулася вже зустріч трудового колективу ТНУ з представниками Міносвіти, на яку були запрошені ректор ТНУ Валерій Бортняк, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, заступник Міністра освіти і науки України Михайло Іван Винницький, члени Наглядової ради Таврійського Національного Університету з його керівником Ігорем Дідковським, а також викладачі та студенти вишу.

У ході розмови, заступник Міністра освіти і науки, а також представники НаУКМА апелювали до того, що «фахівців у кримськотатарській проблематиці, людей, котрі б формували політику України стосовно Криму – в країні так мало, що можна перерахувати на пальцях, і в самому Таврійському університеті їх небагато». Проте колектив університету запевняє, що вони все ж створять центр, так звані «Кримські студії», де готуватимуть фахівців такого рівня.

Також під час свого виступу заступник міністра МОН заявив, що голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, який є присутній серед учасників заходу підтримує пропозицію МОН.

“Цю ініціативу підтримує, ще раз кажу підтримує, наскільки мені відомо, бо ми зустрічалися з цього приводу, голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров”, – зазначив заступник міністра МОН Михайло Івану Вінницький.

Протягом пресконференції звучали непохитні думки працівників релокованого вищого закладу щодо його «зливання» з академією. З порушенням питання про комерційну складову такого «зливання» звернулася юрист Лариса Криворучко, котра в тому числі представляє ТНУ в судових інстанціях. Пані Лариса нагадала, що такі «напади» на університет відбуваються вже не вперше. Методом активного аналізу з’ясувалося, що переміщений університет з великою часткою майна в центрі Києва, корупційними шляхами вже намагалися позбавити футбольного поля на користь побудови житлового комплексу.

Торкнулася юридичної складової та наголосила на важливості й правильності проведення реорганізації Наталія Кущ, директорка інституту філології та журналістики ТНУ. «Згідно з галузевою угодою: не може бути жодної реорганізації в період навчального процесу, без погодження з трудовим колективом, а також не можуть організовуватися жодні зустрічі МОН з Кабінетом Міністрів на цю тематику, якщо туди не запрошено працівників профспілки», – наголосила пані Наталія.

В актовому залі ТНУ під час зустрічі з МОН

Також наприкінці пресконференції, Наталія Кущ ознайомила присутніх з проєктом листа-звернення, який, за результатами зібрання, трудовий колектив університету адресує Міністерству Освіти і Науки України. У листі, що буде складеним педагогічним складом закладу освіти, а також студентами та батьками, порушиться питання зупинення процесу реорганізації ТНУ шляхом приєднання до Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Позиція Меджлісу кримськотатарського народу

До Наглядової ради ТНУ входять два представники корінного народу України – представники Меджісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров.

На заході з представниками МОН та за участі ТНУ був присутній голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров, який також виступив перед присутніми.

Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров зазначив, що чіткої позиції стосовно даної проблеми у Меджлісу немає, про «танго танцюють вдвох», а отже держава не може здійснювати реформи, якщо народ не згоден.

“Консолідованої позиції Меджлісу зараз немає”, – підтвердив позицію голова Меджлісу Рефат Чубаров щодо реорганізації ТНУ, відповідаючи на запитання учасників зустрічі з МОН в ТНУ.

Водночас голова Наглядової ради ТНУ Ігор Дідковський категорично виступив проти реорганізації ТНУ. Він назвав всі стверджувальні дії МОН щодо ліквідації ТНУ брехнею, маніпуляцією, спекуляцією… Існування ТНУ, на його думку, – це питання національної безпеки.

Переглянути трансляцію:  тут

Анастасія ХОМЕНКО

Андрій та Оксана Захтеї про виснажливу семирічну дорогу з російського полону додому

Андрій та Оксана Захтеї. Фото з архіву родини

Андрій Захтей був заарештований російськими окупаційними «правоохоронними» органами в ніч з 6 на 7 серпня 2016 року в окупованому Криму. Його звинуватили у начебто диверсійній діяльності на користь України та засудила до 6,5 років позбавлення волі.

Після завершення строку відбування покарання Андрія чекала дорога додому довжиною у 2 000 км  та чотири місяці,  адже Росія відмовилася його передавати через російсько-український кордон. Звільнившись з колонії 10 лютого 2023 року, він повернувся додому лише у червні того ж року, перетнувши російсько-латвійський кордон.

В інтерв’ю Андрій ділиться своїми спогадами про перебування в російських тюрмах, про катування, які йому довелося пережити. Розповідає як став учасником спецоперації української розвідки не здогадуючись про те. Дружина Оксана згадує, що довелося пережити і через що пройти у боротьбі за повернення чоловіка.

«Методи вибивання зізнання такі, що ти вже не думаєш чи тобі дадуть 10 років, чи 15… Ти думаєш тільки про одне – вижити», – Андрій Захтей 

  • Пане Андрію, скільки часу сумарно ви перебували за гратами, де саме та в який умовах?

Якщо брати в повному обсязі, то це шість років і десять місяців. Коли мене затримало ФСБ, то перший допит відбувся у військовій частині, яка знаходиться,  якщо я не помиляюся, у м. Красноперекопськ (ред. – тепер це місто перейменовано в м. Яни-Капу).

Там мене протримали до ночі, а потім на машині перевезли у Сімферополь до самої будівлі ФСБ. Але я б цю установу назвав НКВД, бо те через що мені там довелося пройти, то по іншому і не назвеш. Те що вони витворяють з людиною, то не можливо усвідомити. Я про такі знущання не то що ніколи не читав, я у фільмах такого не бачив. Методи вибивання зізнання такі, що ти просто доходиш до того, що вже не думаєш чи тобі дадуть 10 років, чи 15. Ти думаєш тільки про одне – вижити.

У цьому жаху я пробув десь дні три, потім був ізолятор тимчасового тримання – камера у підвалі якоїсь будівлі, через дорогу від неї знаходився Київський районний суд Сімферополя. У цьому підвалі звірячі допити продовжилися. Це тривало протягом двох тижнів.

Щоправда один раз мене з тої будівлі все таки вивезли, хотіли «прилаштувати» в слідчий ізолятор Сімферополя. Лікар СІЗО відмовився мене оформлювати, бо я був сильно скалічений з перебинтованими руками. Тоді мене знову повернули до підвалу, почекали поки  рани трохи загоїлися і потім вже остаточно перевели в Сімферопольське СІЗО № 1.

Керівник цієї установи полковник внутрішньої служби Сергій Бєрєжной, який вийшов мене зустрічати особисто, не знав спочатку, де ж мене прилаштувати, бо не отримав жодної вказівки. Адже таких як я до загальної камери садити не можна.

Тому мене посадили до карцеру. Єдиний, якщо можна сказати в тому всьому був плюс, Бєрєжной розпорядився, щоб  мені давали кип’яток, коли я попрошу, і нари зі стіни опустили. Адже я не порушив режим тюремного утримання, щоб мене карати, тому ліжко мені опустили, щоб я міг лежати або ж сидіти.

  • Ваша дружина мала інформацію про те, де ви перебуваєте? Ви мали змогу їй про це повідомити?

Жодної інформації вона не мала і змоги зателефонувати я не мав. Але мені випав шанс їй про це повідомити, коли я був саме в СІЗО. Мене закинули до камери, яку називають там «сучка». в надії на те, що я почну проговорюватися і якусь інформацію видавати. Я прекрасно розумів, куди я потрапив. Сидів там один чолов’яга, такий собі «позаштатний працівник». Я відразу розкусив, хто це такий і чому він там сидить, бо почав мене випитувати, розпитувати. Я йому різко відповів,  що свої питання він буде потім задавати, бо я впевнений, що він з телефоном сидить. Він дійсно був з телефоном, я йому сказав, щоб він дав мені його. Той не дуже хотів це робив і я зрозумів, що людина отримала вказівку мені його не давати, але ж це камера і там тюремне життя, він змушений був мені його дати. Це дало мені змогу зателефонувати дружині Оксані і повідомити, де я знаходжуся.

  • До моменту винесення вироку вас вивозили ще і до Росії…

Так. І цю поїздку я навряд чи забуду. Після двох тижнів в СІЗО, до камери в ночі заявилися феесбешники, погрузили в машину, завезли на військовий аеродром в м. Саки. Звідти на вертольоті до Ростова. По дорозі без спектаклів не обійшлося: мішок на голові, наручники на руках, і постійний психологічний тиск – фрази про те, що ми тебе вб’ємо, викинемо в море.

Уявіть собі стан людини: ти лежиш на підлозі гелікоптера, на тобі тримають ноги, а потім відкривають двері, беруть тебе за ноги і ти висиш над морем. Я вже із життям прощався.

У Ростові мене вже чекала група московських феесбешнтків, посадили  в машину, наділи наручник, до якого була прикріплена 36 кілограмова гиря. Вони так вирішили себе убезпечити, може думали, що буду тікати. Так я опинився в СІЗО Лефортово.

«Нічні гості» в Лефортово

  • Що було з вами в цьому СІЗО?

Лефортово – це зовсім інакша тюрма. Мене переодягнули і закрили в приміщенні, яке виглядало як карантинне відділення. У камері одна нара стоїть і на всю стіну розпорядок дня, одним словом, сиди і читай. У таких умовах  знаходився десять днів, а потім мене перевели в камеру до мого першого співкамерника, якщо я не помиляюся – заступника міністра якогось відомства.

У цьому СІЗО цікава методика, більше трьох тижнів ти в камері з одною і тою самою людиною не затримуєшся, або тобі когось нового підсаджували, або тебе переводили в іншу камеру. Вочевидь це робилося для того, щоб не звикали один до одного, не почали співчувати, або допомагати.

Ті хто видають їжу, то є офіцерський склад. Там не має такого, що їжу розносять ув’язненні.

Що мене там вразило, так це медицина, хто б що там не говорив. У камері є кнопка, ти її натискаєш і тебе моментально ведуть до лікаря, якщо щось потрібно. Вони намагалися дотримуватися певних стандартів як у харчуванні, так і наданні медичної допомоги, бо багато хто з правозахисників відвідували цю тюрму, а їм розголос був не потрібний.

Протягом дня максимум, що ти міг побачити – це слідчого і адвоката. Але адвокату не так просто було потрапити до тебе. На момент мого перебування там сиділо щось близька 190 засуджених  і кожний має адвоката, а для зустрічі з ним передбачено лише шість кабінетів. Тому, щоб потрапити до свого клієнта адвокатам доводилося тягнути жереб.

Але самі головні питання, що стосуються твоє справи то вже все  ввечері починалася. У десятій вечора відбій, а там вже як повезе, твій день  чи не твій.

  • Що це означає?

До тебе, або твого співкамерника можуть прийти «нічні гості». Тоді руки за спину, наручники наділи, голова вниз і пішов, щоб ти навіть не бачив, куди ти йдеш. Там не можна було зустрітися з кимось із ув’язнених лице в лице. Можеш бачити тільки свого співкамерника і все. Вночі нас забирали у так звану «кімнату сміху» на допити. На скільки ти туди йдеш не відомо, можливо на годину чи дві, можливо до ранку, але до шостої точно вернешся. Тільки питання в якому стані.

Після Лефортово мене знову повернули до Криму, де я чекав на вирок суду.

  • Яка стаття, у чому вас звинуватили?

Вони мені інкримінували участь у незаконному збройному формуванні ст. 208. Свого часу у ЗМІ писали, що мене звинуватили у тероризмі ст. 205, то це не правда, мене в тому ніхто не звинувачував.

До збройного формування додалася зброя, вибухівка, спроба диверсії і основною статтею – це порушення конституційного ладу та обороноздатності Російської Федерації.

В загальному до сьогоднішнього дня там ще одна справа є, вона відкрита і я також по ній прохожу, але не було кого за неї посадити, то є вбивство підполковника ФСБ та інших феесбешників у Криму.

  • Де відбували покарання?

Після вироку суду прийняли рішення все таки лишити відбувати покарання на півострові в колонії суворо режиму.

У колонії я відсидів майже сім років, «мандруючи» з камери до підвалу, що знаходився на глибині двох метрів під землею.  А останні два роки перебування за гратами я практично з того підземелля не виходив. Мене тільки і встигали переводити зі штрафного ізолятора до ЄПКТ (єдине приміщення камерного типу для самих «злісних порушників режиму» – ред.)  і навпаки. 

За гратами. Фото з сайту “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”

Російські методи впливу на в’язнів

  • У них є різні методи впливу на людину. Що було важче переносити психологічний тиск чи фізичний вплив?

Все залежить від того, яка група тебе допитує. Зі мною працювало дві групи. Та, що спочатку була пробувала мене страшити, побити, але вони зрозуміли, що зі мною такі варіанти не проходять. Тоді була друга група, ті почали бити током – це самий дієвий метод, повірте моєму гіркому досвіду. Який би ти там Рембо не був, ти згадаєш все, бо ж людина не залізна.

Психологічно самий тяжкий удар, то коли чіпляють твою родину. Коли мені сказали, що Оксана буде сидіти поруч зі мною в тюрмі, а доньку Сашеньку, якій на той момент було шість місяців, заберуть у дитячий будинок, то був дуже сильний психологічний удар.

  • Що вам допомогло витримати, по суті, вижити в ув’язненні?

У в’язниці, перш за все, треба трохи духу мати. По-друге, як би там не було,  ти живеш надією, що все рівно ти вийдеш. Ну і я ще жив тим, що дружина та дитина у безпеці, бо вони виїхали в Україну, з ними все добре, живі здорові, не голодні. Хоча у нас в Криму забрали все, що ми мали, у мене навіть труси з хати позабирали на експертизу. Оксана приїхала в Україну просто з дитячими речами.

Я жив надією, що вони мене чекають, тому я маю повернутися до родини. Побачити ту свою кучеряву малу, яку я лишив, коли їй було шість місяців. Я тим моментом жив і старався все зробити так, щоб повернутися.

  • Що ви чули на свою адресу від катів, наглядачів, співкамерників?

Мене там називали укробандера, укрофашистом і я вже навіть на то уваги не звертав. Ким я там тільки не був. Я був підконтрольним у них, вони постійно приходили та вивідували у своїх підставних чи я якісь угрупування не збираю, чи я не налаштовую когось в тюрмі проти Росії тощо. Дурницями займалися, бо мусили чимось займатися.

За місяць до звільнення з колонії я почув від керівництва колонії на свою адресу фразу: «Мені Росія дала такі повноваження, що я можу закрутити зараз тебе в килим, вирізати ручки, ніжки і викинути тебе мертвого на українській стороні і написати зверху «дєпортірован». Так що можете собі представити як там до таких як я ставляться.

Саме найбільше їх бісило і бісить по сьогоднішній день, коли про таких як я пишуть у публічній площині.

І тут дуже хочеться, щоб журналісти мене зараз почули. Саме легше написати, але перш ніж це робити подумайте, що буде з тою людиною, яка там сидить.

Наприклад, я з начальником колонії обговорив якийсь момент і ми дійшли спільного знаменника, що про тюрму в ЗМІ буде лише інформація, що я там просто сиджу, то одне. А коли будуть писати, що я сиджу в тій тюрмі, а мене там б’ють, їсти не дають чи таблеток не дають, то вже зовсім інакше. До тебе моментально поміняється ставлення.

Є багато тонкощів в тому всьому. Адже і мовчати – погано. Але треба ретельно думати як і що писати. Наведу свій приклад. У вихідний день до колонії приїхав керівник ФСІН Криму викликав мене до кабінету разом з начальником колонії і каже: «У чому проблема, що у нас телефони з Москви задзвонили?» А я не можу зрозуміти, що сталося, бо не мав жодного уявлення що це реакція на інформацію в ЗМІ. І вони мені прямим текстом сказали, що вони мені зроблять так, що я не тощо жінку не побачу, я неба не побачу.

Повернення додому: 2000 км та чотири місяці

Маршрут Андрія Захтея додому. Фото з сайту “Об’єднання родичів полів’язнів Кремля”
  • Але виходом з колонії ваше повернення додому не завершилося, а лише тільки розпочалося…

Коли закінчився термін я готувався до виходу. Але це не був вихід з колонії в класичному розумінні, коли тебе відпускають і на порозі чекають родичі, з якими ти повертаєшся додому. Я знав, що мене вже чекають, але не родина чи адвокат… чекало ФСБ. Хоча на передодні звільнення адміністрація колонії сказала, що я буду вільний о 10 ранку, тому можу попередити своїх аби мене забрали, але о дев’ятій «зустріло» мене ФСБ. Тому під зоною ніхто не міг мене перехопити, навіть мій кримський адвокат, який приніс речі і телефон.

І від цього моменту почалося моє довге повернення до дому. Мене повезли  до Центру утримання іноземних громадян у Ростові. Відразу скажу, що то по суті ще одна тюрма. Єдине, що було відмінного – тобі об 11.00 дня дають телефон, якщо ти його маєш, а о 22.00 забирають. У всьому іншому тюремний режим: два рази на день прогулянка по 15 хвилин і три рази ти виходиш в їдальню, яка знаходиться за п’ять метрів від будівлі Центру. Весь інший час ти сидиш в камері  із загратованими вікнами і чекаєш, коли ж тебе депортують. І по закону тебе мають права тримати у тому Центрі два роки.

При мені був випадок, коли хлопця, що просидів в тому Центрі два роки, випустили, а на нього  вже чекає патрульно-постова служба з питанням: «Ваші документи?» А які документи? Як правило у звільнених не має документів, які посвідчують особу. І тут починається: суд, камера тимчасового утримання, 15 діб арешту і назад по колу. Тому там можна застрягти на багато років. І все це законно.

  • Росіяни не передавали вас Україні через російсько-український кордон, а згодилися лише на депортацію через третю країну…

Вони були у цьому питанні категоричні: не йшли на контакт з нашою стороною, щоб мене, наприклад, передати в сірій зоні. Вони також могли спокійно передати мене через Маріуполь, через Суми. Я погоджувався підписати будь-який папір, був готовий написати, що у випадку моєї смерті я нікого винити не буду. Я просив мне вивезіть в сіру зону, там де ведуться бойові дії, куди завгодно.  Але вони на це не пішли  і тому довелося проходити довгий шлях повернення через Центр утримання іноземних громадян.

  • Яким був шлях додому?

Важким, напруженим, на межі можливостей. Мені пощастило з адвокатами, які працювали зі мною, коли я вже був у Ростові – Володимир Ляшенко з України та Микита Буклов з Росії. Вони працювали в  парі протягом чотирьох місяців, аби повернути мене в Україну. Я ж, у свою чергу, був дуже обережним у своїх діях, у розмовах по телефону, бо прекрасно розумів, що мене слухають і за мною спостерігають.

Поки доїхав до кордону з Латвією, бо саме ця країна дала дозвіл пропустити мене, побував ще у трьох російських тюрмах. Дорога була довга, зупинялися на ночівлю, мої супроводжуючі йшли в готель, а мене в тюрму на ніч «заселяли». Хоча відповідно до російського законодавства на мене під час перевезення в пункт передачі виділяються кошти, і я мав разом з ними ночувати в готелі. Адже, коли ти виходиш з цього Центру, то ти вже вільна людина і до тебе по суті ніхто не має претензій.

Коли ми  вже приїхали на кордон, де я мав перейти, то вони ще й там цирк влаштували. Я зовсім цього не очікував.

Мене ще три години тримали на кордоні, перевіряли, брали аналізи.  А потім кажуть: «Ну ладно, іди, а ми тут тебе почекаємо. У нас є величезні сумніви, що Латвія тебе пропустить». Крім того, коли мене везли до кордону, то в очі сказали: «У тебе один шанс, іншого не буде».

Коли я вже був  на нейтральній стороні, то в цей момент зрозумів, що у мене вони забрали навіть оригінал довідки про звільнення. А ті хто цю довідку забрав, знаходяться за шлагбаумом, і я не можу їм крикнути, щоб вони її віддали.

Я підійшов до латвійського прикордонника з своєю сумочкою, де був мінімальний набір особистих речей. Сумка була зшита вручну людиною, яка сиділа на зоні, називати її не буду, бо ще сидить, а я не хочу, щоб у нього були проблеми. Так от коли він її шив, то зробив подвійне дно, туди ми склали всі копії документів. Коли береш ту сумку, то цих документів абсолютно не відчуваєш, сканер тобі теж нічого не покаже, бо метала там не має.

Я підійшов до прикордонника, сказав хто я такий, він прекрасно розумів, що когось чекають, але ж він має переконатися, що я саме той. Потрібні хоч якісь документи, які посвідчують особу. Я йому простягнув копію довідки про звільнення, вона була дуже пошарпана, я ще перебуваючи в Центрі її зробив. Чомусь тоді вирішив, що треба зробити цю копія, ніби як відчував. А він на мене дивиться і каже: «Це ні про що». І тут я при ньому розриваю сумку і простягаю копії документів. Потім чую по рації: «Андрій Романович, вас чекають на кордоні». Мої  супроводжуючі з російської сторони в шоці, бо розуміють, що вони щось прохлопали і я вже назад до Росії не повернуся.

  • А як проходили кордон з Латвією?

Хвилини дві. Запитали чи не маю заборонених предметів. Я їм відповів, що я сам заборонений предмет, всі посміялися і пропустили мене до наших консулів, які також приїхали на кордон.

«Я не знав, що став учасником спецоперації… Я вирішив допомогти людям», – Андрій Захтей

  • В одному з інтерв’ю ви зазначили, що стали учасником спецоперації, яку організував ГУР Міноборони у 2016 році в Криму. Яка була ваша роль в цій спецоперації? Що це була за спецоперація?  Ви розуміли тоді учасником чого стали?

Про те, що я став учасником спецоперації ГУР на той момент я не знав, бо я не задавав дурних питань. Я відгукнувся на прохання допомогти, сів у машину та поїхав.

Керівник ГУР Кирило Буданов у своєму інтерв’ю розповів про мою роль у цій спецоперації: «Хтось же ж мав за логістику відповідати». А я саме та людина, яка відповідала за логістику в певній частині. Але повторюся, що мене ніхто не інформував, що я є учасником спецоперації ГУР, і я на цьому завжди наголошував. Я не задавав дурних питань по телефону, я прекрасно розумів, у якій країні знаходжуся, тим більше на той момент вже два роки як Крим був окупований. Там ФСБ бал правив, там дерева напевно на прослуховуванні були, а що вже говорити про телефони.

Довідково: Спецопреція ГУР в Криму відбулася у 2016 році. Метою було закласти вибухівку до вертольотів, які базувалися в м. Джанкої. В групі було п’ять спецпризначенців, які потрапили в пастку. Тоді під час стрілянини росіяни зазнали втрат, зокрема загинув підполковник ФСБ по Криму Каменєв. Вся українська група вийшла без втрат. 

  • Ви не знали, що це спецоперація, а чи ви розуміли, що те про що вас просять – це небезпечно?

Звісно, що розумів, бо я не знав конкретики за ким їду і що буде далі. Як я вже говорив, я нічого не розпитував по телефону, а просто дав згоду приїхати на вказане місце, а там вже б все вияснив….

  • Це був ваш свідомий вибір?

Я свідомо підійшов до прохання і вирішив допомогти людям, чим міг. Хоч я і не був якимось агентом ГУР чи там спецназівцем.

  • ГУР долучилося до процесу вашого повернення додому?

Дякувати Богу, що вони допомогли мені вернутися. Не так давно я давав інтерв’ю одному видання, а потім прочитав дуже багато коментарів до нього, серед яких лунали звинувачення що мене кинув ГУР і особисто Буданов. Я не можу зрозуміти звідки люди таке беруть? То самі справжні нісенітниці, бо люди з ГУР конкретно мені допомогли. І продовжили мене підтримувати, коли я вже вийшов, зокрема з обстеженням та лікуванням у шпиталі.

ГУР про цю спецоперацію сказав лише після семи років мовчання. Це теж багато про що говорить. Поки я був на території Росії та в Криму вони мовчали.

Я вам поясню одну таку просту річ. Моя дружина знаходилася в Україні, вона була моїми руками, ногами, вухами і язиком. Відповідно, що зі мною напряму ніхто з розвідки контактувати не буде. Я спілкувався лише зі своєю дружиною і більше ні з ким. Просто якщо б про підтримку ГУР не дай Бог стало відомо до мого звільнення, то ми б зараз з вами 100% не говорили.

Чи захищені політв’язні в Україні?

  • У січні 2022 року був прийнятий Закон України  № 6104 «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей». Чи працюють норми цього закону на практиці?  

Я називаю цей закон «мокрим». Закон є, але …

Я наведу вам свій останній приклад як насправді працює закон, а їх у мене дуже багато вже було. Саме здавалося просте – отримання закордонного паспорта. В законі прописано, що держава має мене забезпечити всіма необхідними документами. А хоч хтось пояснив в ДМС м. Золочева, до якого я звернувся, як та процедура отримання паспорту для таких як я політв’язнів має проходити. Мені сказали, що акцій не має, платиш 1800 грн. і отримаєш паспорт.

Моїй дружині в золочевському ДМС взагалі заявили, що я перший в Україні, який добивається отримання закордонного паспорту по закону 6104.

До речі, паспорт громадянина України, я б і досі напевно не мав, якби мені не допомогли ГУРівці.

Взагалі ситуація з цим законом така, що з одного боку ми захищені і нам повинен надаватися певний перелік послуг, але отримати ми їх не можемо, бо не прописана та не затверджена процедура як це робити виконавцям.

Якщо чесно, мені морально важко ходити по тим всім інстанціям, більше ходе моя дружина, бо я боюся не стриматися. Я не буду кожному, чиновнику пояснювати, що мене москаль знищував сім років, а він весь час сидів тут у своєму кабінеті і його то все не обходило. Я не злодій, маю статус політичного в’язня, пройшов через катування як фізичні, так і психологічні. А тепер у своїй же країні повинен ходити місяцями по інстанціям, аби отримати послугу, на яку маю право по закону.

Обстеження після повернення. Фото з архіву родини

І це лише отримання паспорта, а я вже не говорю про повноцінне лікування.

З лікуванням така ж проблема. Я пройшов обстеження, отримав результати по всім своїм хворобам, мені також зробили операцію. Але згідно букви закону я чогось у Феофанію не ліг, а мене положили у військовий шпиталь, дякую за цю допомогу хлопцям з ГУР. Тобто закон не виконується.

Ті, хто повертається з російський в’язниць, потребують комплексного лікування і досить дороговартісного. Але процедури отримання послуги немає, грошей на це немає, а тому людина із своїми хворобами, які щохвилини скорочують її життя, залишається сам на сам.

Піду я, наприклад, до головного лікаря поліклініки. Що він може мені зробити, скаже, що я файний хлопець, настраждався, зробіть йому аналізи. Отримав я ті аналізи, а далі що? Я пішов до невропатолога, він сказав мені дякую за те, що я витримав, потис руку і ми пішли з дружиною в аптеку. Жінка вийшла з аптеки лишивши там пару тисяч гривень і це лише на один день лікування, а він мені прописав на місяць, що я маю пропивати, колоти, їсти. Мені жодного разу від держави не запропонували поїхати хоч якось відновити здоров’я до санаторію.

Страшна проблема у мене була із зубами – мені повиламували, повибивали 18 зубів. Я прийшов до хорошого лікаря, який увійшов в моє положення, але прейскурант того, що мені треба було поставити – близько 200 тисяч гривень. Хто мені на місцевому рівні виділив би такі гроші? Ніхто.

Куди б ти не зайшов, в який би кабінет, кругом одна й та сама відповідь, що Кабінет Міністрів не прописав процедури отримання послуг, які зазначені в законі. Це стосується медицини, реабілітації, документів, працевлаштування тощо. Ти їм закон цей показуєш, а вони питань не має, але як ми то маємо зробити, нам потрібна процедура затверджена.

От уявіть собі в Україну повернуться от зараз всі політичні в’язні – це ж буде катастрофа, бо держава виявляється не готова з ними працювати.  А що цим людям, які там пережили пекло, тоді робити.

  • Яким сьогодні є ваше життя, який стан вашого здоров’я зараз?

Я маю купу проблем зі здоров’ям, але з певною їх кількістю ми потроху справляємося самостійно. На жаль, є проблема, яку ми своїми сила розв’язати не можемо. Коли був на обстеженні у шпиталі, то у мене діагностували гепатит «С», був у шоці, бо я розумію, що при хорошому розкладі він перейшов вже у хронічний тип, і я не знаю скільки мені ще лишилося жити. Але на моє щастя, у зв’язку з тим, що я не вживаю алкоголь, наркотики, воно у мене в такому стані і спить, і не спить. Але в будь-який момент ситуація може змінитися на гірше. І  в який  момент це станеться ніхто не знає. Лікування цієї хвороби дороговартісне, на державу, на жаль, я розраховувати не можу. А родина моя таких коштів просто не має.

Заробити своїми силами я не можу, бо питання з працевлаштуванням для мене наразі не реалістичне. На будівництво не піду, бо руки німіють. Без таблеток я не сплю. Нерви такі, що деколи сам себе боюся… Спина сильно травмована, одним словом купа всього…

По декілька разів на тиждень спілкуюся з психологами. Але якогось результату від того спілкування не маю.  Важко повертатися думками у минуле, бо воно мене ще не відпустило, занадто мало часу пройшло.

Є люди, які підтримують мою родину. Всі сім років моєї відсутності моєю сім’єю опікувався мій брат  Юрій Романович, і зараз теж підтримує, бо без нього було б дуже важко. Багато було тих, хто підтримував і зараз намагається підставити плече, але моє лікування потребує швидкого вирішення та чималої суми.

Перейшовши за посиланням, ви можете підтримати родину та допомогти з лікуванням політв’язню Андрію Захтею: НА ЛІКУВАННЯ

Оксана та Андрій Захтеї. Фото із сімейного архіву Спочатку шок і відчай, а потім багаторічна боротьба

«Можу сказати одне – його сім років ми відбули разом»,  – Оксана Захтей

  • Пані Оксано, так склалося, що родини політв’язнів  чи то військових відходять на другий план. В переважній більшості всі зосереджують свою увагу на людині, яка постраждала, загинула, зникла без весті, опинилася за гратами як політичний в’язень, або як військовополонений. Як ви пройшли цей довгий шлях від затримання чоловіка і до його повернення? 

Скажімо так, ми пройшли пару етапів. Із самого початку як це сталося, для мене це був шок. Я була собі звичайна проста жінка, ніякого такого відношення у мене ані до політики, ані до якоїсь там преси не було. А тут таке сталося.

Я пам’ятаю день, коли відкриваю Фейсбук і у мене 99 запитів від різних ЗМІ з проханням вийти з ними на зв’язок. Чесно скажу, я злякалася, закрила телефон і вимкнула його.

Але потім трохи заспокоїлася і думаю треба щось робити, бо  в такій ситуації не можна не діяти.

Знаєте, що саме перше я зробила? У мене був новий великий шкіряний товстий блокнот. Я сіла і виписала всі суди, які були в Сімферополі. А також всі адреси та контакти установ, які можуть бути корисними. Наприклад, Уповноваженого з прав людини в Криму, правда я тоді ще не розуміла, що та людина там нічого не рішає. Вона навіть не відповіла мені на запит. Ця книжка-блокнот на сьогоднішній день у мене майже вся заповнена різними телефонами, контактами – в ній всі й все куди я зверталася.

Вдень у мене дитина малесенька на руках шестимісячна, а вночі я майже не спала, бо безсонниця, нерви. Тому я почала вивчати питання, які є організації, до яких я можу звернутися, до кого я можу постукатися за допомогою. Поступово почала в це все вникати.

По телевізору почали крутити ролик, де мій чоловік визнає провину. Як жінка я зрозуміла, що те зізнання з нього було вибите. Я побачила синці, сліди від удушення.

  • Яким був другий етап?

Я почала боротися. Почала шукати адвокатів. Ще згадую як в одній публікації вилили купу бруду на чоловіка, навіть не хочу про це згадувати. Мені треба було щось з цим робити, донести правду до людей. Це все було дуже важко, шлях цей нелегкий. Але втягнулася, з’явилися нові знайомства, нові люди. У той же час відсіялося багато так би мовити «друзів», багато їх пропало з мого поля зору, але у мене з’явилися нові друзі у такий складний період. Ми зрозуміли хто є хто.

«Ні в якому разі не опускати руки…  їм же ж там не воля, їм там в тисячу разів складніше», – Оксана Захтей

  • Коли ви вперше відчули надію, що чоловік має шанс повернутися?

У мене з’явилася надія велика на повернення чоловіка, коли почалися обміни. Трошки зрушилася та проблема з місця.

Скажу вам, що я пережила три обміни. Останній було дуже важко пережити, бо мені повідомили через джерела, не можу розголошувати які, що мій чоловік у списках і його обміняють. І тут я бачу, що чоловіка не обмінюють. Родичі тих, кого обмінювали поїхали до Києва, а мені не зателефонували. Це як раз той обмін, коли обміняли Олега Сенцова, Євгена Панова. Це для мене був справжній удар, я дуже то важко пережила.

Після того у мене почали опускатися руки. Але, хто крім мене буде цим займатися, та й у нас дитина, треба ж для когось жити.

Можу сказати одне – його сім років ми відбули разом.

  • Що ви відчували, розуміючи, що за місяць чоловік вже буде вдома?

Останній місяць перед його поверненням в Україну у нас був дуже напружений по всьому, навіть тоді, коли він вже їхав до дому. Адже була велика вірогідність, що він просто  не доїде до кордону. У день, коли ми з дочкою виїхали в бік кордону, аби зустрітися з чоловіком я ще й захворіла, бо вже була виснажена і отримала нервовий зрив.

Але можу сказати одну річ, якщо б ця зустріч на кордоні відбулася років за два, три після затримання, напевно вона була б більш емоційна, феєричніща. За сім років ми пройшли такий довгий, важкий, виснажливий шлях боротьби, що емоції були якісь важкі, відчувалося повне знесилення. Ми просто видихнули, коли побачилися, на більше не було сил.

Дружина і донька Саша чекають на чоловіка і тата. Фото з архіву родини

Звичайно, дитина побачила батька, це були і сльози на очах, і радість. Просто я за ці сім років боротьби, надії внутрішньо вигоріла. І коли я його побачила, що він переходе кордон у мене вже не було сил на якісь феєричні емоції.

Напередодні нашої поїздки на кордон, він прислав мені СМС, де повідомив, що вже на литовській стороні. Я розплакалася і видихнула, бо зрозуміла, що він вже фактично дома, він живий. Бо до того, я звичайно вірила в душі, надіялася, що він повернеться, але було дуже багато сумнівів, бо була інформація, яка підживлювала сумніви і страх, що може нічого не вийти.

  • Що би ви порадили жінкам, які чекають своїх чоловіків з російських тюрем, з полону… Як витримати, як жити, що робити?

Терпіння – це саме основне. Звичайно віри. Не здавайтеся ніколи і стукайте кругом і скрізь у всі двері. Так, не завжди вам відкриють,  а деколи і грудо тобі відповідять, але не дивлячись ні на що не опускати руки. У мене всяке було, не завжди мені відчиняли ті двері, не завжди то було культурно, бо у нас по телевізору звучить дуже гарно як всім допомагають, всіх витягають, але не завжди воно так все гладко.

Але руки ні в якому разі не опускати, бо якщо ми тут опустимо руки, а їм же ж там не воля, їм там в тисячу разів складніше. Вони там живуть надією, що ми тут за них боремося і не забуваємо. А якщо ми тут не боремося чи будемо мовчати, то їм там буде дуже важко вижити.

Людмила БОЖЕНКО

Путін погрожує вторгненням в країни Балтії по «кримському сценарію»

Ілюстративне фото з відкритих джерел

Враховуючи той факт, що перед вторгненням РФ в Україну передував ультиматум Путіна колективному Заходу, в якому керівник Росії вимагав від НАТО відступити на кордони 1997 року, вірогідність планів щодо вторгнення в суміжні країни Європи є високою.

Провал військового вторгнення Москви в Україну не залишає Путіну іншого варіанту, окрім як подальшого «підвищення ставок». Гібридне вторгнення в країни Балтії та, як наслідок, військовий конфлікт з НАТО – найбільш вірогідний сценарій. З урахуванням позиції Китаю, Путін не наважиться застосувати ядерну зброю, тому конфлікт з НАТО буде вестись конвенційною зброєю, при цьому характер зіткнення  буде схожий на характер війни в Україні: лінія фронту розтягнеться на кілька тисяч кілометрів.

Для ведення війни проти НАТО Путіну буде потрібно провести загальну мобілізацію, рахунок втрат з обох сторін тоді буде йти на мільйони.  Тому колективне стримування РФ і розгром її військ в Україні є фактором упередження початку Третьої Світової війни.

Путін заявив, що Латвія та інші країни Балтії «викидають етнічних росіян» зі своїх країн і що ця ситуація «безпосередньо впливає на безпеку Росії». Російський диктатор створює інформаційні умови для майбутньої ескалації проти балтійських країн як частину ширшої спроби послабити НАТО. В середині грудня 2023 року Путін погрожував Фінляндії, заявляючи, що після вступу до НАТО у Хельсінкі можуть виникнути проблеми з Москвою, і анонсував створення Ленінградського військового округу.

Заяви Володимира Путіна про те, що Росія не прагне вторгнутися на територію країн НАТО, дуже схожі на наративи Кремля перед нападом на Україну 24 лютого 2022 року.

Тому початок нового року відзначився активізацією співпраці України з країнами Балтії: президент Володимир Зеленський відвідав Литву, Латвію та Естонію, а спікер Сейму Латвії Дайга Мієріня приїжджала до Києва. Литва та Естонія нададуть Україні фінансову і військову допомогу, а Латвія ініціювала створення коаліції дронів для України, до якої приєдналося вже майже 20 держав. Внесок країн Балтії у сприяння стійкості України в умовах російської агресії колосальний, з огляду на їх розміри та можливості. Народи Балтії, як ніхто інший, розуміють українців та їх боротьбу проти російської навали, адже пережили подібне раніше. Вони розуміють, що Росія й сьогодні становить загрозу суверенітету і територіальній цілісності балтійських країн, як і те, що подолати її можна перемогою над агресором в Україні.

Крім того, міністри оборони країн Балтії під час зустрічі в Ризі 19 січня цього року узгодили принципи Балтійської зони оборони. Армії балтійських країн готують детальні плани  щодо кількості оборонних об’єктів у кожній країні. Наприклад, у прикордонних районах Естонії планують спорудити 600 бункерів, кожен з яких має вміщувати 10 солдатів на загальній площі 35 квадратних метрів. У прикордонних з Росією лініях використають колючий дріт, також так звані зуби дракона і протитанкові міни. Вартість оборонних об’єктів становить 60 мільйонів євро. Споруджувати бункери розпочнуть із початку 2025 року після досягнення домовленостей із землевласниками та визначення сум компенсацій, з огляду, що значна частина оборонної ділянки розташована на приватних землях.

А для остаточного стримування російської навали та розгрому військ РФ 18 січня в Парижі офіційно започаткували «артилерійську коаліцію» на підтримку України. «Артилерійську коаліцію» очолили Франція та США, вона об’єднала 23 країни і стане одним з компонентів контактної групи з оборони України у форматі «Рамштайн». Артилерія має вирішальне значення для бойових сухопутних операцій. Коаліція докладе зусиль для забезпечення потреб України в обороні та контрнаступі під час кампанії 2024 року.

Довгострокова мета коаліції – повний перехід України від радянської до західної артилерії й досягнення стандартів НАТО у цій сфері. Цілі «артилерійської коаліції» синхронізовані з планами ЄС забезпечити Україну мільйоном снарядів до весни цього року. Франція, яка ініціювала коаліцію, заявила, що надасть Україні 40 крилатих ракет великої дальності SCALP, а також щомісяця постачатиме по 50 керованих авіабомб AASM Hammer (A2SM). Франція також протягом року передасть Україні 80 надсучасних самохідних артилерійських установок „Ceasar“. А Європейський Союз до кінця поточного року зможе виробити більше 1,3 мільйона снарядів, більшість з яких у пріоритетному порядку має потрапити до України.

Західні союзники України зберігають у своїх арсеналах величезні запаси озброєння і боєприпасів. Але вони стрімко застарівають, адже Росія у війні з Україною вчиться протидіяти західній зброї. Накопиченим досвідом з протидії західній зброї Росія охоче ділиться також з ворогами Заходу – Іраном, Північною Кореєю, терористами ХАМАС, тощо.

Поки західна зброя ще зберігає конкурентну перевагу, її можна і варто використати в Україні проти російського агресора. Можливо, це її останній шанс продемонструвати свою ефективність на полі бою і ще на крок наблизити перемогу України. Заходу доцільно не покладатися на раніше нагромаджені арсенали, а зосередитися на новітніх розробках, щоб не програти гонку озброєнь своїм ворогам. Союзникам потрібно використовувати безцінний досвід України для ефективного розвитку власного оборонно-промислового комплексу.

Олександр ЛЕВЧЕНКО,

посол України в Хорватії 2010-2017 рр.