Від Путіна до археологів: відповідальні за злочини проти культурної спадщини в Криму

Херсонес. Фото надано РЦПЛ

Привласнення РФ культурної спадщини України є послідовною державною політикою, що здійснюється протягом декількох століть, і наразі відбилась у розкраданні та пошкодженні культурної спадщини на тимчасово окупованих українських територіях. Ці злочини є результатом діяльності російських державних та суспільних інституцій, суспільства як такого, та окремих людей.

Зв’язок між особами, причетними до вчинення такого воєнного злочину, є інституційним. Тобто, між державними установами, їхніми регіональними відділеннями та суспільством існує чітка ієрархія, від більш “впливових” установ та осіб до установ та осіб, що підпорядковуються першим.

Ланцюг починається від президента РФ Владіміра Путіна, Ради Федерації, та Державної думи РФ. Президент, сенатори Ради та депутати Держдуми розробляють, затверджують і впроваджують чітку політику привласнення культурної спадщини України, видаючи відповідні злочинні укази. Закінчується ланцюг виконавцями протиправних дій – так званими археологами, реставраторами та іншими особами, які безпосередньо залучені до незаконних розкопок.

У вчиненні РФ злочинів проти культурної спадщини України кожна з ланок відіграє свою роль, без якої розграбування цінностей з окупованих територій було б неможливим, або щонайменше  утруднено. 

Вище політичне керівництво РФ 

Владімір Путін. Фото надано РЦПЛ

Президент РФ, Владімір Путін, відповідальний за прийняття рішень, що стосуються державної політики у сфері культури. У 2014 році Путін прийняв указ № 683 «Про стратегію національної безпеки Російської Федерації», який дав старт політиці розкрадання культурної спадщини України. Цей указ визначив основні напрями національної культурної політики та став основою для формування процесів культурного розвитку. 

Відкритий лист – вирок для культурної спадщини України в окупованому Криму

Основним документом, яким держава-окупант закріплює своє так зване право на проведення розкопок є відкритий лист – документ, який видає Міністерство культури РФ на підставі звернення наукової інституції.

Скріншот

З 2015 року рішення про видачу відкритих листів ухвалює Сєргєй Обривалін, який в 2015-2020 роках обіймав посаду заступника міністра культури РФ. У 2018-2022 роках видачу відкритих листів (читай – злочинну діяльність) здійснювала також Ольга Ярілова — заступник міністра культури РФ.

Тож, міністерство, як інституція, персонально кожен з міністрів та його заступники, які ухвалили рішення про видачу дозволу на проведення «розкопок» на окупованій території, безпосередньо відповідальні за злочини проти культурної спадщини України.

Сєргєй Обривалін та Ольга Ярілова. Фото надано РЦПЛ

Від початку окупації кількість виданих відкритих листів значно збільшилась. За даними Регіонального центру прав людини, в період з 2014 по 2019 роки їхня кількість становила 804. Певною мірою, збільшення масштабів розкопок пов’язане з кількістю будівельних проєктів, які відбуваються на території археологічних пам’яток.

Найбільшим проєктом з руйнування культурної спадщини України в Криму стала автомобільна дорога по маршруту «Керч – Феодосія – Білогірськ – Сімферополь – Бахчисарай – Севастополь», також відома як «траса Таврида». Підрядником будівництва дороги виступило АТ «ВАД» на замовлення так званого Міністерства транспорту Республіки Крим.

«Міністерство» на той час очолював Валєнтін Дукорській, саме під час його керівництва був покладений початок будівництва дороги. Проте керівництво так званого міністерства змінюється щорічно, а іноді і декілька разів на рік, тож справу, почату одним «міністром», продовжували вже зовсім інші особи.

Згадані міністерства, їхні міністри та заступники міністрів уможливлюють проведення будівельних робіт на археологічних об’єктах, там самим руйнуючи їх, та вилучаючи з цих об’єктів численні цінності. Вчиняючи такі дії, «міністри» фактично беруть на себе відповідальність за розграбування та знищення культурної спадщини України, що є злочином як за національним так і за міжнародним правом. 

Інститут археології РАН, Державний Ермітаж та інші так звані «наукові» установи РФ 

Ключовою установою, яка здійснює організацію незаконних археологічних розкопок, є Інститут археології Російської академії наук (далі – ІА РАН). ІА РАН активно проводить розкопки в Криму, на території півострова діють офіційні польові експедиції Інституту, ініціює подачу заяв на отримання відкритих листів на проведення археологічних розкопок та обробляє документацію, яку направляють до Мінкульту РФ.

Ніколай Макаров та Алєксандр Маслєнніков. Фото надано РЦПЛ

Відповідальними особами в цьому процесі є директор ІА РАН, посаду якого обіймає Ніколай Макаров, який відповідає за діяльність Інституту та його структурних підрозділів, а також завідуючий відділом польових досліджень Алєксандр Маслєнніков, який відповідає за діяльність відділу, зокрема ухвалює рішення щодо участі ІА РАН у різних проєктах, та затверджує згадану вище документацію.

Ще однією шкідливою інституцією, яка бере участь у незаконних археологічних розкопках є Державний музей Ермітаж. Його керівництво організовує проведення незаконних розкопок, досліджень, ініціює відкриті листи. Окрім цього, в Ермітажі нерідко зʼявляються експонати, вивезені з Криму на територію РФ.

Ермітаж делегує своїх співробітників на окуповану територію Криму для виконання злочинних робіт, окупаційна ж влада Криму не чинить жодних перешкод для такої діяльності.

Скріншот

А от сам директор музею, Міхаіл Піотровскій, неодноразово виправдовував збройну агресію РФ в Україні. А Керч та Херсонес Піотровскій називає «антічним наслєдієм Россіі». У звʼязку з цим Піотровський вже фігурує в списках кандидатів на санкції.

Вадім Майко. Фото надано РЦПЛ

Окремо варто зупинитися і на діяльності регіонального відділення ІА РАН, який діє в тимчасово окупованому Криму – так званий Інститут археології Криму РАН. Директор «Інституту» Вадім Майко неодноразово наголошував, що установа та її працівники здійснюють роботу з організації експедицій та проведення незаконних археологічних розкопок.

Регіональне відділення ІА РАН та їх представники ведуть системну діяльність у супроводі проєктів будівництва, які реалізовує РФ на території АР Крим, зокрема у військових цілях. Співробітники ІА Криму РАН легітимізують роботи у результаті яких знищується культурна спадщина «історико-культурними експертизами».

Скріншот

Незважаючи на усвідомлення злочинного та руйнівного характеру своєї діяльності, керівники та співробітники культурних російських та окупаційних установ, систематично та поки безкарно розграбовують  культурні цінності України в Криму, порушуючи як національне законодавство України, так і норми міжнародного права. 

Фінансування археології в окупованому Криму 

Незаконні археологічні розкопки. Фото надано РЦПЛ

РФ значною мірою витрачає гроші на пропаганду та інформаційно-психологічні операції, тому фінансування незаконних археологічних розкопок – це не про культуру, це про знищення.

Привласнюючи знайдені предмети культурної спадщини, політичне керівництво РФ створює всередині російського суспільства і поза ним наратив про «могутню державу» з багатовіковою історією. Викрадені культурні цінності видають за частину «вєлікой русской культури». Тому кошти на проведення розкопок надходять з багатьох державних та приватних каналів фінансування. Деякі з них також повʼязані між собою певною ієрархією.

Діяльність зі знищення культурної спадщини України фінансується через державний бюджет та та частку виділену з нього на роботу Мінкультури РФ. Схема виглядає наступним чином: РФ формує державне замовлення, визначає виконавцями замовлення РАН та/або Ермітаж, які отримавши задачу від держави, отримують і субсидії та кошти на її реалізацію або з державного бюджету, або з програм з підтримки культурного сектору федерального та місцевого рівнів.

З 2017 року в РФ діє Фонд президентських грантів, який займається розподілом коштів, які виділяє президент РФ – Владімір Путін, через Управління справами президента РФ, на «підтримку соціально значущих проектів», зокрема, і в сфері археології, «завдяки» чому незаконні археологічні розкопки щорічно збільшуються в масштабах.

Президентом РГТ є міністр оборони РФ Сєргєй Шойгу. Фото надано РЦПЛ

Іншим каналом фінансування також є Руське географічне товариство (далі – РГТ), представники якого беруть активну участь в організації археологічних експедицій. Експерти та волонтери РГТ безпосередньо здійснюють розкопки, а саме товариство надає матеріальне забезпечення. Наразі ж діяльність товариства розповсюджується на всій території РФ та на окупованих нею територіях.

Президентом РГТ є Сєргєй Шойгу, який також займає пост міністра оборони РФ. Такий збіг зовсім не є випадковим. Культура – елемент безпекової стратегії РФ. А отже, організаційна та фінансова діяльність РГТ в Криму – не просто дослідження, а частина плану РФ зі знищення зв’язку культурних цінностей Криму з Україною та народами, яким ці цінності належать.

Анастасія Стоянова та Ніколай Храпунов. Фото надано РЦПЛ

У тимчасово окупованому Криму також функціонує фонд «Спадщина тисячоліть», який очолюють Анастасія Стоянова, наукова співробітниця так званого ІА Криму РАН та Ніколай Храпунов, професор так званого Кримського федерального університету.

Офіційно діяльність фонду направлена на популяризацію археології на території півострова, залучення до науки молоді та фінансування археологічних проєктів. Для цих цілей також існує проєкт «Відкрита археологія», на базі якого створена Кримьска молодіжна польова археологічна школа.

Скріншот

Проєкт повністю фінансується фондом «Спадщина тисячоліть» та Фондом президентських грантів. Діяльність фонду  на окупованій території призводить до залучення дітей до скоєння воєнних злочинів та  розграбування і привласнення, які невдало намагаються прикрити наукою.

Фонд «Спадщина тисячоліть» частково існує за рахунок грантових коштів, які зокрема надає Фонд президентських грантів.

Скріншот

Керівники цих установ, систематично фінансують незаконні археологічні розкопки та «популяризують» руйнівну науку. Спонсоруючи злочини проти культури на окупованих територіях, вони сприяють залученню більшої кулькості людей та збільшенню масштабів руйнування, а отже і самі безпосередньо причетні до їх вчинення. 

Висновок 

Російське вище керівництво, керівники російських культурних установ, спонсори, окупаційна влада, археологи – колективно чи окремо – умисно, цілеспрямовано та систематично роблять свій внесок до  злочинів проти культурної спадщини України.

Все російське суспільство – державні службовці, так звані «науковці», «благодійні» фонди і товариства, студенти – всі верстви державного та так званого наукового суспільства РФ залучені до злочинної діяльності – руйнування та викрадення культурних цінностей на окупованих територіях.

Для того, аби протистояти російській політиці нищення та привласнення культурної спадщини України в Криму, необхідно активно розслідувати факти правопорушень проти культури, досліджувати діяльність причетних до знищення осіб і притягати їх до кримінальної відповідальності та накладати санкції як на фізичних осіб, так і на установи, з якими вони пов’язані.

РФ створила велику «машину» для знищення та привласнення української національної спадщини, яка організована і фінансується державою-окупантом.

Викрасти, а як ні, то знищити – так можна було б сформулювати девіз російської державної політики щодо культурних цінностей на окупованих територіях України. 

Дарʼя ТИМОШЕНКО, ГО “Регіональний центр прав людини”

__________________________ 

Цю публікацію підготовлено за підтримки Відділу технічної допомоги правоохоронним органам України Посольства США в Україні. Погляди, висловлені в цій публікації, належать виключно авторам і можуть не збігатися з позицією Посольства США.

Дипломатичний чи військовий шлях в деокупації Криму?

Фото з відкритих джерел

23 серпня 2021 року в Києві відбувся перший саміт Кримської платформи, де його учасниками, а це представники 43 країн та чотирьох міжнародних інституцій, було ухвалено Декларацію Міжнародної Кримської платформи. про те, що деокупація Криму можлива лише дипломатичним шляхом.

Рівно через рік 23 серпня 2022 року відбувся другий саміт Кримської платформи у форматі онлайн, у роботі якого вже взяли участь представники 53 країн та шести міжнародних інституцій. З урахуванням реалій, в яких опинилася Україна після 24 лютого 2022 року, експерти Кримської платформи пропонували внести зміни до декларації і наполягали на фіксації в остаточному документі повернення Криму не лише дипломатичним, а й військовим шляхом. На їхнє глибоке переконання таку позицію необхідно закріпити в декларації, адже дипломатичний шлях повернення півострова наразі є нереалістичним. На жаль, на другому саміті це питання взагалі не порушувалося ані Україною, ані іншими країнами.

Сьогодні це питання активно обговорюють дипломати, політики та військові. Але найзрозуміліше за всіх говорять наші Збройні сили України, від яких залежить майбутня доля деокупації Криму.

У Міністерстві закордонних справ Великої Британії вважають, що єдиним способом закінчення війни Росії проти України є деокупація Криму, нещодавно повідомила газета The Guardian. Британські дипломати вважають, що без виведення окупаційних військ із Криму не вдасться остаточно врегулювати питання війни. Також британці вважають, що союзники мають надати Україні «інструменти для завершення цієї роботи». Зазначається, що Трансатлантична група колишніх старших дипломатів і військових радників високого рівня заявила в понеділок, що війна в Україні зайде в глухий кут, якщо Захід не піде «на все» і не збільшить рівень військової підтримки.

Іоан Мірча Пашку. ФОТО: Вікепедія

Віцепрезидент Європейського парламенту Іон Мірча Пашку зазначив, що Крим – дуже чутлива тема для росіян. Він навів приклад бурхливої реакції президента РФ Володимира Путіна, «коли щось сталося на Кримському мосту». Політик запевнив, що росіяни півострів «просто так не віддадуть» ще й з огляду на переваги, які вони здобули в Чорному морі разом з окупацією Криму.

Пашку прогнозує, що Крим стане однією з головних тем дискусій наприкінці війни, тож Україні треба підготуватися разом із Заходом.

Україні навряд чи вдалося б деокупувати Крим найближчим часом до звільнення Донбасу, як це рекомендують багато західних військових експертів. Задля цього треба провести грандіозну військову операцію. Про це в інтерв’ю ТСН.ua розповів ексміністр оборони Румунії та чинний віцепрезидент Європарламенту Іоан Мірча Пашку.

“Ви ж знаєте, я був міністром оборони, тому маю якісь базові знання. З моєї точки зору зараз деокупація Криму здається грандіозною військовою операцією. Досить подивитися на те, що відбувалося в часи Другої світової по обидва боки. Маю на увазі вперше, коли німці та румуни окупували Крим. І потім, вдруге, коли росіяни, совєти, окупували Крим. Ви можете побачити, як це складно”, – переконаний Пашку.

Він пояснив, чому не погоджується з порадами західних фахівців щодо звільнення півострова.

“Чорне море практично контролюється Росією після захоплення Криму. І дуже важко зараз забезпечити режим, за яким іншим буде дозволено робити щось, що росіяни не захочуть. Тому я очікую, що Крим стане однією з головних тем дискусій наприкінці (війни – ред.). І ви маєте себе підготувати до цього разом із Заходом, щоб вийти з позицією, яка зможе змінити там баланс сил. Інакше росіяни будуть відчайдушно за це чіплятися”, – порадив віцепрезидент Європарламенту.

Іса Садигов. Фото з особистого архіву

У нашому матеріалі публікуємо відповіді на актуальні запитання з полковником Ісою Садиговим. Кадровий військовий періоду срср, закінчив вище артилерійське училище в Тбілісі та академію в Ленінграді (нині Санк-Петербург). Учасник війни в Нагірному Карабасі, ексзаступник Міністра оборони Азербайджану. З 2001 року політичний емігрант, отримав політичний притулок у Норвегії.

-Як ви вважаєте, яким шляхом сьогодні реально звільняти Крим дипломатичним чи все ж таки воєнним?

Щоб зрозуміти те, що відбувається сьогодні в Україні, необхідно повернутися до подій 90-х років. Це період розпаду радянського союзу. Адже тоді стало зрозуміло, що його  зберегти в тому складі я  якому він був практично неможливо, а контроль над цими 15-ма республіками було вкрай важливо зберегти для Росії, щоб виключити вже її розпад та війну в самій Росії.  В період розпаду, зокрема такі республіки як Чечня, Казахстан були категорично проти залишатися в складі Росії, вони тоді відмовилися від підписання двохстороннього договору, тоді тільки Татарстан його підписав.  Всі інші союзні республіки готові були відділитися і бути незалежними державами. І щоб зберегти контроль над цими територіями Росія почала нав’язувати війни в регіонах за допомогою кримінальних структур, сепаратистів, так як це робилося в усі часи.

Зокрема в Грузії були радянські військові бази, вони передавалися як опозиції, яка на той момент вже сформувалася навколо колишнього міністра оборони Грузії Тенгіза Кітовані, так і сепаратистам. Ті бази, які дислокувалися на території Абхазії передавалися сепаратистам абхазам, на території Південної Осетії, осетинцям. Таким чином готувалася платформа для громадянської війни. І в листопаді 1991 року ця громадянська війна розпочалася, зокрема в Абхазії та на півдні Осетії. Тоді навіть Звіад Гамсахурдія, президент Грузії, був змушений залишити країну, адже  протягом грудня 1991 року та січня 1992 року будівлі, де розмішувався президентський апарат Грузії, були взяті в кільце, їх обстрілювали з усіх видів важкої техніки, в тому числі з артилерії. І в цьому розстрілі та поваленні парламенту Грузії безпосередню участь приймали і російські війська.

Всі ці події завершилися тим, що Звіад Гамсахурдія, народом обраний, а не призначений Росією, перший президент Грузії 1991-1992 рр був звергнутий. Врятувати в цій ситуації Грузію було практично не можливо, бо вона була обезкровлена Росією. Подальша окупація Абхазії, Південної Осетії і поставила  Грузію в повну залежність від Росії. Жодне призначення, особливо керівників силових структур, керівників ключових міністерств не відбувалося без погодження з Росією. І це тривала до тих пір поки до влади в Грузії не прийшов Саакашвілі, який це все зупинив.

В Азербайджані теж розвивалися події подібні до грузинських. Обраний народом президент країни Абульфаз Ельчибей в період керування (1992-1993 рр.) впроваджував національну внутрішню та зовнішню політику і був категорично проти присутності військових російських баз на території Азербайджана. Безумовно така політика президента врешті-решт призвела б до втрати над нею контролю Росією, тому і тут вона використала сценарій як в Грузії  й почала озброювати кримінальні структури, сепаратистів, агентів КГБ, які були свого часу розміщені в різних структурах влади Азербайджана. І в 1993 році Росія досягла бажаного – народна влада скинута і встановлено контроль.

Таким чином за безпосередньої участі Росії було окуповано території Грузії (Осетія, Південна Абхазія), Азербайджану (Нагорний Карабах). Росія зберегла під своїм впливом ці республіки і, виступивши в цих конфліктах в ролі «миротворця», запропонувала створенні нею ж збройні конфлікти за території вирішувати дипломатичним шляхом.

– Власне і куди привів цей дипломатичний шлях?

– Дипломатичний шлях вирішення проблеми – це будь-які рішення, пропозиції запропоновані Росією, які зводяться до того, що республіки врешті-решт будуть в повній залежності від неї. В інтересах цих республік питання вирішуватися не будуть ніколи. У 1992-1993 роках були підписані мирні угоди про режим припинення вогню як в Грузії, так і в Азербайджані. На протязі цих 30 років Росія контролювала ситуація в цих республіках.

– Яким чином?

– Росія протягом цих 30 років постійно зіштовхувала ці два народи – азербайджанців та вірмен. Росія провокувала між ними трьохденні, чотирьохденні війни в результаті яких ми втрачали сотні наших військовослужбовців та мирного населення.

Згадаймо Грузію, коли до влади прийшов  народом обраний президент Міхеіл Саакашвілі і почав впроваджувати свій курс розвитку країни. Росія відразу ж зреагувала – розпочалися провокації.  Грузія була втягнута в ці провокації та вимушена була  хоч якось припинити обстріли прикордонних  регіонів зі сторони російських миротворців. Ці події були у серпні 2008, а в грудні на Саміті НАТО повинні були розглядати питання партнерства Грузія – НАТО і Україна – НАТО. І щоб якось зупинити  участь Грузії в цьому саміті, зупинити процес зближення Грузії з НАТО вони спровокували цю війну і таким чином поставили країну в повну залежність від Росії. Осетини та абхази повірили обіцянкам Росії, що вони будуть жити краще, росіяни будуть їздити до них  на відпочинок, будуть робочі місця, інвестиції тощо. За ці 30 років нічого не змінилося. Коли дивишся на той стан в якому перебувають ці республіки, то складається враження, що війна закінчилася там зовсім нещодавно.

Те ж саме було і в Нагірному Карабасі, 30 років дипломатичним шляхом вирішується цей карабаський конфлікт.  Так само як дипломатичним шляхом 30 років вирішується конфлікт Південної Осетії та Абхазії.

Те ж саме було в 90-ті роки в Молдові, коли була спровокована громадянська війна і вже 32 роки поспіль вирішується питання Придністров’я так само дипломатичним шляхом.

Тепер, що стосується подій 2014 року в Україні. Росія пішла тим же сценарієм 90-тих років, який був використаний на території Криму. Як вони мотивували окупацію Криму, у зв’язку з тим, що націоналісти прийшли до влади  і є загроза російськомовному населенню. Хоча цієї загрози, тим більше в Україні, ніколи не було. Якщо взяти Росію, ми знаємо в яких умовах там живуть народи Росії, і як живуть народи, а особливо національні меншини в Україні. Ніколи люди, народи не переслідувалися в Україні за національною чи релігійною приналежністю – це виключено. Вже після окупації, коли західні країни почали запроваджувати санкції проти Росії,  тоді відбулися перемовини Сергія Лаврова і Джона Керрі, під час яких Лавров висловив думку, що Росія готова повернути Крим Україні, але за умови, що Україна не вступить в НАТО, ЄС і не підпишіть договір про співробітництво. Як бачите, тут не має жодного слова про загрози російськомовному населенню.

Виходячи з кавказького, молдавського досвіду, восьмирічного досвіду вирішення дипломатичним шляхом питання Донбасу, яке так і не розв’язане, можу відверто сказати, що дипломатичним шляхом з Росією питання Криму вирішити неможливо – це виключено.

Тому якщо в офіційному документі вказується дипломатичний шлях вирішення конфлікту, то дуже важливо зауважити в ньому, що у випадку необхідності Україна може і повинна, і зобов’язана  застосувати силу, провести антитерористичну операцію та відновити територіальну цілісність України. Повірте, без воєнного, силового втручання лише дипломатичним шляхом  проблему Криму не можливо вирішити ніяк.

Можливо когось лякає силове втручання або антитерористична операція по відновленню  територіальної цілісності, але цього боятися не треба. Ви бачите, що сьогодні Україна вже протягом року  воює з другою армією світу, ми бачимо її можливості.

– І якими є наразі можливості Росії?

– По-перше, Росія не може вести довготривалу війну. По-друге, якщо взяти чеченську війну, то в середині 90-тих Росія практично ніде не воювала,  і вона всією своєю потужністю пішла на Чечню і програла першу війну. І ви врахуйте, що на той момент у Джохара Дудаєва в підпорядкуванні було лише близько 15 тисяч особового складу, які були легко озброєні, і Росія програла.

Сьогодні всі можливості Росії, а саме: сили, засоби, озброєння – є неефективним проти того озброєння, яке надходить в Україну. Кардинально змінити хід цієї війни для Росії практично не можливо. Це говорить про те, що в України є величезні шанси  разом із звільненням східних територій звільнити і Крим.

Якщо навіть Україна сьогодні звільняє східні території і зупиняє бойові дії  з тим, щоб вирішити питання Криму дипломатичним шляхом, або на якомусь етапі заморозить хід цієї війни, – це буде означати, що рано чи пізно ми програємо цю війну. Цього допустити ні в якому разі не можна. Росії не можна давати жодної передишки, якщо ми не хочемо повторити долю Чечні.

Вирішення кримського питання повинно бути здійснено в комплексі щодо повного відновлення територіальної цілісності України. Ніяких поступок зі сторони України в цьому питання не повинно бути.

– А чи завершиться війна для України, коли вона вийде на державний кордон і відновить повністю свою територіальну цілісність?

– Я говорю однозначно, що якщо Росію залишити в тому складі, в якому вона зараз є, то ця війна через 5, 10 років розпочнеться знову. Сьогодні я особисто маю сумніви, що Росію можна буде зберегти в цьому складів.

– Чому?

– Ми знаємо якими є сьогодні події на Кавказі, в Чечні – вони 400 років воюють за незалежність, і у них зараз є ідеальний шанс відвоювати цю незалежність. Інші народи, які сьогодні в складі Росії, також повинні зробити відповідні висновки: чи є для них сенс залишатися в складі Росії, тоді коли за остання 30 років Росія де тільки не проливала кров.

І знову повертаюся в 90-ті роки. Тоді вихідці з Середньої Азії перед розвалом Радянського Союзу дослужували в радянській армії, а потім вже після розвалу – в російській. Пригадайте, що відбулося в м. Ходжали  (Азербайджан) у лютому 1992 року. Це місто було оточено 366 російським полком, з місцем дислокації в Степанакерті (Ханкенді). Російський полк в повному складі, з технікою, озброєнням приймали безпосередню участь в Ходжалинському геноциді, де було вирізано близько тисячі мирних мешканців. Якщо участь у якихось діях приймає техніка та озброєння, а також командування полку, то про це знає командування дивізії, штаб армії, округа і, звісно, Москва.  Це означає, що ця операція із залякування Азербайджана відбувалася з відома Москви. Хочу звернути вашу увагу, що на той період механіками, водіями військової техніки в основному були вихідці з Середньої Азії. Тобто, тюрки були на боці Росії і вбивали тих же тюрків. Сьогодні Росія використовує кавказців, зокрема чеченців, які піддавалися сотні років гонінню, геноциду, депортаціям, проти України, яка в 90-ті роки підтримала Чечню у її боротьбі за незалежність. Тому і виходить, що зберігши сьогоднішню агресивну, варварську Росію в цьому ж складі, завтра ця війна після України вже буде з іншими республіками. Тобто, кавказці будуть воювати проти кавказців, тюрки, татари, башкіри, якути та інші, ті які сьогодні воюють в Україні, завтра будуть воювати в Казахстані. Ця варварська імперія використовує ці народи проти братських народів.

І знову хочу навести приклад Чечні. Близько 400 років чеченський народ, кавказці виборюють свою незалежність і протягом цього часу вони піддаються гонінням, винищенню, депортаціям, кожні 50-60 років на Кавказі відбуваються війни. Батько Рамзана Кадирова воював за незалежність Чечні, я знаю, що якщо б він був живий сьогодні, то засудив би дії свого сина. Деякі чеченці ображаються, коли я говорю. Коли розпочалася друга Чеченська війна, це була війна на повне знищення  чеченського народу, і тоді проектуючи хід тієї війни я молив Бога, щоб знайшовся хтось серед чеченців, який би зупинив цю війну, цей геноцид, це знищення цілого народу. Якщо сьогодні хтось із чеченців сумнівається в тому, що можна було продовжувати цю війну в тих умовах, то я категорично проти. Називаючи цю війну антитерористичною операцією, так само як і в Україні сьогодні, Росія використовувала, ракети, авіацію, реактивну артилерію, а весь світ в цей час мовчав, закриви очі на цей злочин. Тоді Ахмад Кадиров практично зупинив  це вбивство і врятував чеченський народ від повного знищення. Якщо сьогодні хтось з Чеченців сумнівається в тому, що це так, то це означає, що вони погано знають Росію. Сьогодні Рамзан Кадиров за роки свого правління здійснив дуже багато злочинів проти свого народу, деякі з них можна порівняти зі злочинами російських військ в Чечні – історія всьому цьому дасть оцінку. У нього сьогодні є шанс об’єднати чеченський народ  як у середині Чечні, так і за її межами та нарешті повести цей народ до незалежності, врятувати його.

Залишитися в складі Росії – означає передректи себе на війни, геноцид, депортації, адже вони будуть мати місце.  Сьогодні є шанс.  Сьогодні в Росії не має армії, яка б могла воювати на Кавказі, і враховуючи, що чеченці сьогодні не одні, сьогодні піднімається ще і черкеське питання, адже мільйони представників цього народу розкидані по всьому світу. Зверніть увагу, Росія ніби то рятує абхазів, осетин, бореться там за ніби то збереження національної ідентичності цих народів, тоді є питання, а де ж черкеси? Поверніть народ на їх споконвічні території – Ставропольський, Краснодарський край. Поверніть їх туди, якщо вам так дорогі національні інтереси народів.

Росія може все, бо їй все дозволено. Вона вирішує долі всіх цих народів. Але я скажу одне, що знаючи думку тих народів, особливо представників тих народів, які є суб’єктами Росії, залишитися  і зберегти Росію в теперішньому складі практично буде не можливо, і це реально та необхідно. Вона в цьому складі залишатися просто не можу. Я ще раз поясню чому. Одна справа, коли Росія нам нав’язувала брехливу історію, яку вона написали сама, і практично ми не знали своєї історії, забули її, але зовсім інша справа, коли ми є живими свідками злочинів Росії починаючи з 90-тих років.

Я звертаюся до мусульман Росії, особливо тих, які сьогодні воюють на чужій території, за чужі інтереси: «Ви воюєте за «руській мір», за Росію для руських!».

У 80-ті роки, коли почалася війна в Афганістані, тоді коли Радянський Союз ввів свій контингент на територію іншої країни, ми теж ніби то виконували «интернациональный долг», мусульмани воювали там, вбиваючи невинних людей, понад мільйон афганців було знищено. І в цих злочинах приймали участь мусульмани Радянського Союзу, ті які ніби то відстоювали інтереси Батьківщини. Де ця Батьківщина? Немає її. Так постає питання: за що ми воювали в Афганістані, за що вбивали афганський народ? Лише із-за амбіцій Кремля, із-за амбіцій політичного керівництва країни. І те ж сама зараз відбувається на Кавказі протягом останніх 30-ти років, ми воювали, ми вмирали і сьогодні в Україні вмирають і кавказці, дагестанці, буряти, башкири, татари та інші народи, за «руській мір» за Росію для руських.

Нещодавно я побачив офіційну статистику з російських джерел, відповідно до якої 80% мешканців країни –  це руські. Якщо взяти від загальної чисельності населення Росії, то 120 млн. населення – це руські, залишається якихось 10-20 млн. населення, які представляють інші народності. Так навіщо тоді знищувати ці народи, якщо у вас 120 млн.  руських, відправляйте своїх воювати.

Зверніть увагу, що з центральних, а особливо з західних регіонів Росії не призивають, а відправляють тих, хто є представниками малих народів, які знищуються. За що?

Я думаю, що ці народи і представники цих народів, особливо керівники, активісти, інтелігенція зроблять відповідні висновки і врешті-решт положать кінець цим війнам, положать кінець тому, що їх використовують у цих війнах.

Я звертаюсь до військових, до генералів, з якими нам колись доводилося служити, разом вчитися у військових училищах, в академії. Я не знаю, кого ви там, яких нацистів, яких фашистів ви шукаєте в Україні? В Україні від малого до старого всі люблять свою Батьківщину, вони всі готові воювати за Україну, а для вас вони всі бандерівці та фашисти бо вирішили вибрати свій  шлях розвитку.

– В Азербайджансько-армянській війні, сучасній війні, ми бачимо  що Азербайджан підтримала Туреччина, ми бачимо її роль. Мені здається, що Росія допустила це зробити, що зайшли турки і підтримали Азербайджан. Якась була домовленість між Туреччиною та Росією щодо сучасного збройного конфлікту між Азербайджаном та Арменією?

– Після того як у 2020 році з 9 на 10 листопада Росія ввела своїх так званих миротворців ці провокації продовжуються і сьогодні, продовжуються обстріли наших районів, наших постів зі сторони російських миротворців. Іде процес повного озброєння, завозяться терористи зі сторони Ірану, і зі сторони Росії, вони працюють разом, щоб витіснити вплив Туреччини із цих регіонів.

– А як все таки Росія допустила присутність Туреччини в цьому збройному конфлікті? Чи не було домовленості Алієва з Росією?

– Я б не сказав, що була якась домовленість з Туреччиною. Я виключаю якісь домовленість між Ердоганом і Путіним по збройному конфлікту між Азербайджаном та Арменією. Також я виключаю якусь домовленість між ними по Україні. Туреччина ніколи не піде на поступки своїм інтересам, тим більше з Росією. Враховуючи, що протягом сотень років Росія використовувала тюркські народи проти тої ж Туреччини. Якщо взяти регіон Закавказзя  у радянський період Радянський Союз вздовж кордонів Туреччини зосередив 11 дивізій. На протязі багатьох десятиліть оці терористичні організації озброювалися і підтримувалися спочатку Радянським Союзом, а потім вже Росією. Туреччина про все це знає.

До 2020 року в основному весь наш керівний склад, зокрема командири армії Азербайджану навчався в Росії, в російських військових вишах. Начальником Генерального штаба був агент Кремля і всі ці війни, які мали місце в цей період, вони були погодженні. І в результаті цих погоджених кількаденних війн ми втрачали десятки, сотні наших солдат. І тоді вже Туреччина вимушена була втрутитися в цей конфлікт і врешті-решт положити цьому край. Зараз Туреччина практично витісняє Росію з регіону. Росія не може відкрито виступити проти Єрдогана, проти Туреччини, бо вона в повній залежності від неї.

Ми також знаємо, якою є позиція Туреччини по відношенню до України , вона підтримувала і буде підтримувати.

– У нас в Криму проживає корінний народ України – це кримські татари, Туреччина до сьогоднішнього дня підтримує їх. Чи буде Туреччина підтримувати?

– Тут в деякій мірі можна положити частину провини на саму Україну. Ви недостатньо використовуєте цей фактор. Мустафа Джемілєв дуже відома людина в тюркському світі, його дуже поважають і, зокрема, в Туреччині. Там є деякі фактори, які вам треба враховувати та використовувати максимально в своїх цілях. Туреччина однозначно підтримує територіальну цілісність України. Ще за рік до початку повномасштабної війни Туреччина вже постачала байрактари Україні, які себе виправдали не лише в Карабасі. Те що ми не могли зробити за 30 років, те зробили цими байрактарами за 44 дні. Колони, які рушили на Київ та інші регіони з усіх напрямків в перші дні війни, вони були практично зупинені цими байрактарами. Ще до того як НАТО і США не наважувалися передавати летальну зброю Україні, Туреччина вже поставляла.

Сьогодні з Туреччини постачаються до України не лише байрактари. Україні треба використовувати максимум можливостей тюркського світу, бо не лише Туреччина підтримує Україну, але і весь тюркський світ.

Тому цей фактор треба використовувати по максимуму, я не можу сказати більше, бо це не для преси.

***

У цей час екс-командувач військами США в Європі Бен Ходжес: “Крим не має бути предметом переговорів. Захід має погодитись, що Крим – вирішальний фактор для перемоги України”. Про це він зазначив в інтерв’ю Андрію Цаплієнку, що опубліковано на УНІАН.

Україна переможе до кінця року і поверне Крим. Таку думку висловив в інтерв’ю DW екс-командувач військ США в Європі Бен Ходжес.

Генерал-лейтенант США Бен Ходжес. ФОТО: DR

«Контрнаступ розпочнеться вже за кілька тижнів і переслідуватиме мету ізолювати Крим.За допомогою установок HIMARS та іншої високоточної далекобійної зброї ЗСУ будуть завдавати ударів Севастополю та іншим об’єктам на півострові.Це початок кінця для росіян у Криму», зазначив генерал-лейтенант збройних сил США у відставці.

У цьому матеріалі викладено чіткий аналіз подій минулого, що пов’язані з воєнними діями російської федерації щодо колишніх країн радянського союзу, а також до Ічкерії. Країна-агресор має стратегічне бачення щодо захоплення нових територій суверенних держав. Непокаране зло продовжує нести горе. Маємо сьогодні унікальний шанс знищити ворога завдяки світової єдності країн Європейського Союзу та НАТО, інших країн членів ООН.

Місія України – зупинити просування російської федерації на захід. І це вже зроблено. Надалі найважливіше в нашому обговоренні – яким шляхом звільнятимуть Кримський півострів. І, звісно геополітична складова майбутнього російської федерації – збереження чи ліквідація цього агресора. Всі відповіді ми отримаємо в найближчому майбутньму.

Слава Україні!

Максима ВЕРШИГОРИ

 

Захист культурних цінностей: від боротьби до тривалої реалізації

Фото: АрміяІНФОРМ

30 квітня 2020 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приєднання України до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року». (переглянути закон) Це стало історичним кроком, що створив можливості для ефективної протидії та запобіганню знищенню культурної спадщини України в окупованому Криму, а від початку повномасштабної війни, на тимчасово окупованих територіях Херсонської, Запорізької, Харківської, Донецькою та Луганської.

Після прийняття зазначеного законодавчого акту Україна пройшла низку процедур: передача документа про приєднання до Секретаріату ООН, перевірка дотримання необхідних процедур та повідомлення всіх країн-підписантів про приєднання до Протоколу нової держави. 30 червня 2020 року на сайті ЮНЕСКО з’явилося повідомлення, що Україна офіційно приєдналася до країн-підписантів Протоколу.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року – перша міжнародна угода, в якій об’єднано правові норми щодо охорони культурної спадщини у світовому масштабі. Другий протокол Конвенції був підписаний 26 березня 1999 року для актуалізації викладених положень та запровадження додаткових механізмів їх реалізації.

Що Україні дало це приєднання? Як зазначає у своєму матеріалі “Культурна спадщина України  в окупованому Криму”, що опублікована на сайті «Голос Криму. Культура» Микола Яковина, почесний президент Українського національного комітету ІКОМОС, експерт з питань культурної спадщини України, по-перше, слід враховувати, що з 1954 р. відбулися зміни, зокрема, вдосконалення міжнародного права. Тому після низки відчутних для людства втрат культурних цінностей наприкінці ХХ століття, міжнародне співтовариство доповнило Гаазьку конвенцію від 1954 року новими положеннями, які склали так званий Другий протокол до неї, що був підписаний 26 березня 1999 року з метою актуалізації викладених положень та запровадження додаткових механізмів захисту культурних цінностей, а саме:

  • Персональна кримінальна відповідальність та покарання порушень цього Протоколу – цілеспрямоване і свідоме пошкодження культурних цінностей трактується як військовий злочин.
  • Уточнено поняття «воєнної необхідності» та інших формулювань, використаних у тексті Конвенції.
  • Введено новий вид «посиленого захисту», що для України дуже важливо.
  • Призначено інституційний орган Конвенції – Комітет захисту культурних цінностей та розширено перелік заходів, пов’язаних із захистом культурних цінностей, які здійснюються у часі миру, так звані підготовчі заходи під час миру, що, зокрема, створює можливості для залучення експертів та активістів з числа неурядових організацій.

Шлях боротьби за захист культурних цінностей

Активіст громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» Андрій Щекун розповів інтернет виданню «Голос Крима. Культура» про боротьбу за приєднання України до Другого  протоколу Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, яка була б не неможливим без активності кримчан та науковців України.

29 травня 2019 року відбувся перший круглий стіл на тему«Пам`ятки Криму – сучасний стан культурної спадщини України». Під час роботи круглого столу представники влади і експерти обговорили гострі проблеми захисту культурної спадщини окупованого півдня країни та пошуків механізмів її захисту, зокрема необхідність ратифікації другого протоколу Гаазької конвенції про захист культурних цінностей під час збройного конфлікту, конвенції UNIDRUA про незаконне переміщення культурних цінностей і Нікосійської конвенції, що переводить склад злочину і відповідальність у сферу кримінального законодавства.

30 вересня 2019 року в рамках круглого столу відбулася презентація спеціального номеру журналу «Пам’ятки України: національна спадщина» на тему: «Пам’ятки Криму – сучасний стан культурної спадщини України». Як зазначив під час круглого столу кандидат історичних наук Андрій Іванець, презентований журнал повинен привернути увагу міжнародної спільноти до наслідків окупації Росією українського Криму і розповісти громадськості про сьогоднішній стан пам’яток культури на окупованому півострові. «Крим – це місце зустрічі для десятків культур, для багатьох цивілізацій, і за тисячоліття вони залишили свій слід на цій землі. Але фактично ця культурна спадщина людства, України і Криму як частини України руйнується після того, що сталося в 2014 році, коли вперше в Європі була порушена територіальна цілісність європейської держави», – підкреслив вчений.

Потім була ціла низка запитів від редакції газети «Кримська світлиця» та звернення громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» до Міністерства культури України, які відіграли вирішальну роль в цій битві за захист культурної спадщини України від окупантів.

І нарешті 04 лютого 2020 року за № 0036  у Верховній Раді України був зареєстрований проект Закону «Про приєднання України до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року». Довгоочікуване голосування за законопроект у стінах парламенту відбулося 30 квітня того ж року: «За» проголосував 321 депутат, «Проти» – 0, «Утрималися» – 10, «Не голосували» – 38 народних обранці.

 Що дає ратифікація?

 Гаазька конвенція 1954 р. зобов’язує окупаційні сили сприяти національній владі у забезпеченні охорони та збереженні її культурних цінностей (ст. 5.1). Таким чином, Росія як держава-окупант зобов’язана не просто утримуватися від будь-яких протиправних дій щодо культурних об’єктів, а й допомагати представникам держави, якій вони належать (тобто Україні), забезпечувати їхню безпеку.

Важливим є обумовлений у статті 18 Конвенції порядок застосування цього акту:
«1. Крім постанов, які повинні вступити в силу ще в мирний час, ця Конвенція буде застосовуватися в разі оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, який може виникнути між двома або кількома Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не було визнано однією або декількома з них.
2. Конвенція також буде застосовуватися в усіх випадках окупації всієї або частини території Високої Договірної Сторони, навіть якщо ця окупація не зустрічає жодного військового опору».

Конвенція містить низку положень, що регулюють міжнародні і внутрішні процедури стосовно дій з культурними цінностями, а саме: визначення переліку (переліків) культурних цінностей, локалізація їх перебування (в т.ч. топографічна), організація постійного моніторингу ситуації, звернення до Міжнародного реєстру культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом (ЮНЕСКО), окреслення певних тимчасових укриттів і шляхів можливого транспортування, уповноваження спеціального персоналу, призначення Генерального комісара з культурних цінностей, звернення до Держав-покровительок тощо. Останні два положення мають становити для України найбільший інтерес, оскільки дають змогу апелювати не тільки до ЮНЕСКО, а й передбачають право звернення до однієї з країн, яка є учасником Гаазької конвенції 1954 р. із зверненням взяти на себе місію так званої «Держави-покровительки», до функцій якої і належить широкий спектр дій як на окупованій території (призначення вищезгаданих спеціального персоналу та Генерального комісара, складання переліків, локалізація цінностей тощо), так і посередницькі дипломатичні дії.

Для України також одним з найважливіших положень Другого протоколу є стаття 9, що стосується захисту культурних цінностей на окупованій території. Згідно з цією статтею, Сторона, яка окупувала цілком або частково територію іншої Сторони не повинна здійснювати:

– будь-який незаконний експорт, інше незаконне переміщення або незаконну передачу права власності на культурну цінність;

– будь-які археологічні розкопки, якщо тільки це не вимагається виключно для охорони, обліку чи збереження культурної цінності;

– будь-які модифікації або зміну виду використання культурної цінності, що мають на меті приховання або знищення доказу культурного, історичного чи наукового характеру.

Надважливим є те, що Протоколом визначається кримінальна відповідальність за порушення положень щодо посиленого захисту культурних цінностей. Таким чином злочином визначається, зокрема:

– знищення або присвоєння у великих масштабах культурної власності, що перебуває під посиленим захистом;

– вчинення актів крадіжки, грабунку або незаконного присвоєння чи актів вандалізму, спрямованих проти культурних цінностей, які перебувають під посиленим захистом.

Важливо також і те, що Протоколом встановлена можливість екстрадиції осіб, які підозрюються у знищенні або присвоєнні у великих масштабах культурної власності, якщо надійде запит від правоохоронних органів. Це значно сприятиме притягненню до відповідальності осіб, які порушували українське законодавство.

Окрім вищезазначеного, приєднання України до Протоколу є запобіжником від участі громадян інших країн, які є підписантами Протоколу, в археологічних розкопках на окупованих територіях.

Перші результати ратифікації

У 2021 році Україною до Міжнародного кримінального суду (далі – МКС) були спрямовані інформаційні повідомлення, які стосується воєнних злочинів проти об’єктів культурної спадщини на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя. Як зазначили в Офісі Генерального Прокурора, зокрема в одному з повідомленнь міститься інформація стосовно широкомасштабного привласнення і руйнування об’єктів культурної спадщини, не виправданих воєнною необхідністю і здійснюваних незаконним чином і безцільно. “У документі наведені докази широкомасштабного руйнування і привласнення об’єктів культурної спадщини: Стародавнє місто Херсонес Таврійський і його хора; Історичне середовище столиці кримських ханів у Бахчисараї – Ханський палац, Чуфут-Кале; Кримська астрофізична обсерваторія; Вежа Костянтина та Докова Башта у м. Феодосія; Церква Івана Предтечі у м. Керч. Детально описані в інформповідомленні також численні випадки незаконних археологічних розкопок та модифікацій культурних цінностей на тимчасово окупованій території півострова Крим, зокрема поселень Кермен-Бурун та Сиваг-Кермен”, – зазначала Ірина Венедіктова, генеральна прокурорка  Офіс Генерального Прокурора.

Також у документі детально описано окремі форми скоєння злочинів з боку офіційної влади РФ та окупаційної влади півострова Крим. Серед них: незаконний обіг предметів культури, злочинна недбалість у процесі так званої «реставрації» об’єктів культури, проведення незаконних археологічних розкопок, зокрема, розкопок місць поховань та курганів, їх руйнування та пограбування, а також переміщення культурних цінностей з тимчасово окупованої території.

«Знищення унікальних об’єктів культурної спадщини людства є таким же незворотним злочином як і позбавлення людини життя. Адже один із способів припинити існування народу – це знищити його культуру і історію. Це тонкі матерії, але дуже вагомі для самоідентичності нашої держави», – наголосила Ірина Венедиктова, Генеральний прокурор України 2020-2022 рр.

 Санкції – метод протидії

Перші санкції в сфері культурної спадщини були застосовані Україною 19 березня 2019 року. Саме в цей день Президент України Петро Порошенко підписав Указ  №82/2019 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 березня 2019 року «Про застосування, скасування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)», яким застосовано санкції, зокрема щодо 23 фізичних осіб, що були залучені до проведення незаконних пошукових робіт на об’єктах археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини України в Криму.

14 травня 2020 року вже наступний Президент України Володимир Зеленський підписав Указ, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 14 травня 2020 року “Про застосування, скасування і внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)”, яким було застосовано санкції до 24 юридичних осіб Російської Федерації. Зокрема до Державної наукової бюджетної установи “Академія наук Республіки Татарстан”, Всеросійської громадської організації “Російське географічне товариство”, Федеральної державної бюджетної установи культури “Державний Ермітаж”, Федеральної державної бюджетної установи науки “Інститут археології Російської академії наук” тощо.

Керівник аналітичного  напрямку ГО “Регіонального центру прав людини” Сергій Мокренюк тоді зазначив, що  рішення про застосування санкцій щодо фізичних та юридичних осіб означає блокування їх активів в Україні, припинення культурних обмінів, наукової співпраці, освітніх та спортивних контактів, розважальних програм з іноземними державами та іноземними юридичними особами, анулювання офіційних візитів, засідань, переговорів з питань укладення договорів або угод.

«Застосування Україною санкцій щодо конкретних юридичних осіб Російської Федерації всьому цивілізованому світу продемонструвало нечистоплотність цих закладів та їх співробітників, зробило їх токсичними. Наше рішення про застосування санкцій висвітлило всьому світові, що ці заклади науки є не зовсім цими закладами. Не по формі, а по своїй суті то є пірати, шахраї, але не заклади науки, бо вони є порушниками основних норм, сталих практик та традицій світової наукової спільноти. Відповідно співробітники цих закладів не науковці. Вони поза законом. Принаймні Українська держава висловилася, що ці особи як юридичні так і їх співробітники – фізичні особи – поза законом»,- констатував С. Мокренюк.

Боротьба за спадщину триває

 12 жовтня 2020 року в Києві відбувся круглий стіл “Окупований Крим і археологічна спадщина”, що був організований та проведений громадською організація «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» спільно з ГО «Євромайдан-Крим», «Регіональний центр прав людини», Науково-дослідним Інститутом українознавства Міністерства освіти і науки України та Інститутом археології Національної Академії наук України.

На заході були обговорені питання імплементації ІІ протоколу Гаазької конвенції про захист культурних цінностей в разі збройного конфлікту 1954 р., діяльності в цьому напрямку органів державної влади України, протидії агресору в гібридній війні ті ін. Підсумком роботи круглого столу стало прийняття спільної резолюції  із рекомендаціями органам державної влади. Зокрема в тексті резолюцій зазначалося:

«На жаль органи державної влади України не розробили системи протидії агресору у даній сфері. Ефективна державна політика у сфері захисту культурних цінностей, що розташовані на тимчасово окупованих територіях АР Крим та м.Севастополя, досі не сформована.

На нашу думку, однією з причин цього є відсутність спеціального органу або посади, до компетенцій якого б входили такі питання як: створення стратегії роботи держави у сфері захисту культурних цінностей, розташованих на території окупованого Криму, акумулювання всієї інформації у питаннях порушень українського та міжнародного законодавства з охорони культурних цінностей на території Криму, підготовка необхідних документів, координація роботи органів державної влади, наукових та громадських організацій. У зв’язку з ратифікацією Верховною Радою України 30 квітня 2020 р. ІІ протоколу до Гаазької конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту та необхідністю імплементації її положень до українського законодавства, питання створення такої інституції стає дедалі актуальнішим.

Українська держава має вжити весь спектр заходів з питань протидії знищенню та привласненню Російською Федерацією культурних цінностей України у Криму, передбачених міжнародним правом, зокрема Гаазькою конвенцією: від моніторингу до інформування, від розслідування до притягнення до відповідальності, від висвітлення подій до переслідування винних осіб».

20 жовтня  2020 року суспільству презентували результати проєкту «Голос Криму. Культура спадщина для нас з тобою і не тільки!», який мав на меті  збереження культурної спадщини Криму, що зазнає руйнування з боку країни-агресора. Відео Укрінформу з перезантації результатів проєкту: «Голос Криму. Культурна спадщина для нас з тобою, – і не тільки!»

Під час реалізації проекту було створено 100 статей про пам’ятники культурної спадщини та історико-архітектурні об’єкти в Криму, які входять до каталогів ЮНЕСКО та внесені до державного реєстру нерухомих пам’яток України. Також їх розміщення на сайті Вікіпедія.

«Цим проектом ми показуємо окупанту – Російській Федерації, що ми не даємо знищувати наші пам’ятник, бо ми все фіксуємо, здійснюємо моніторинг над станом культурної спадщини  в Криму. Також, всі наші напрацювання ми передаємо до центральних органів влади в Україні та до правоохоронних органів України, з приводу фактів вчинення злочинів»,  – зазначив керівник проекту Андрій Щекун.

30 червня 2021 року Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики (надалі Комітет) розглянув на засіданні питання про ситуацію із захистом культурної спадщини Україні на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим, міста Севастополя. Народні депутати, що входять до складу Комітету, одноголосно ухвалили рішення «Про захист культурної спадщини та культурних цінностей України на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та м. Севастополя».

Цим рішенням було рекомендовано:

1.1 M3C, MKIП сформувати офіційну позицію держави щодо елементів «політики нeвизнaння» в зв’язку з пошкодженням та знищенням пам’яток культурної спадщини України в Криму, незаконним вивезенням культурних цінностей України за межі тимчасово окупованої території.

1.2 MKIП прискорити роботу над законопроектом про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав i свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» (щодо охорони культурної спадщини), що був розглянутий i схвалений Науково-методичною радою Міністерства культури України.

1.3 MKIП, Мінреінтеграції забезпечити постійний моніторинг дотримання Російською Федерацією норм міжнародного права щодо захисту культурної спадщини та культурних цінностей, які розташовані на тимчасово окупованій території Кримського півострова та періодичне оприлюднення його результатів.

1.4 MKIП забезпечити необхідну фіксацію та фаховий аналіз виявлених Міністерством культури та інформаційної політики фактів пошкодження та/або знищення об’єктів культурної спадщини України в Криму та їхніх порушень норм національного та міжнародного права, в т.ч. норм міжнародного гуманітарного права, які стосуються обов’язків держави-окупанта щодо поводження з культурними цінностями та надати (а в подальшому періодично надавати) відповідну інформацію про порушення та матеріали  Прокуратурі     Автономної     Республіки     Крим    та м. Севастополя, M3C, іншим заінтересованим органам влади України.

1.5 M3C, МКІП провести серію публічних заходів на різних міжнародних майданчиках (ПAPЄ, ОБСЄ, тощо) та під час установчого саміту Кримської платформи, направлених на інформування міжнародної спільноти про факти пошкодження та знищення Російською Федерацією об’єктів культурної спадщини України в Криму та необхідність протидії такій політиці окупанта.

1.6 Постійній делегації Верховної Ради України у ПAPЄ, M3C, MKIП, Мінреінтеграції опрацювати питання стосовно просування резолюції ПАРЄ про охорону культурної спадщини та культурних цінностей на тимчасово окупованих територіях.

1.7 M3C до 30 липня повідомити Комітет Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики про заплановані заходи, направлені на захист культурної спадщини та культурних цінностей України в Криму, що заплановані до реалізації під час установчого саміту Кримської платформи;

1.8 M3C, MKIП презентувати в рамках установчого саміту Кримської платформи як окрему проблему тему знищення та пошкодження Російською Федерацією об’єктів культурної спадщини України в Криму.

1.9 M3C, MKIП сформулювати офіційну позицію держави щодо порушення Російською Федерацією міжнародного гуманітарного права в зв’язку з пошкодженням та знищенням пам’яток культурної спадщини України в Криму, незаконним вивезенням культурних цінностей України для представлення цієї позиції перед міжнародною спільнотою.

1.10 M3C, MKIП забезпечити належне інформування закордонних дипломатичних установ України з питань, направлених на захист культурної спадщини та культурних цінностей України в Криму.

1.11 MKIП, Мінюст, M3C продовжити  роботу над створенням електронного реєстру рухомих i нерухомих пам’яток та об’єктів культури України, що знаходяться в музейних фондах на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим i м. Севастополя та на сході України (на виконання пункту 3 Рішення XVI засідання Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (MKIП), зокрема, опрацювати питання щодо включення до згаданого реєстру документальних пам’яток — старовинних рукописів, старовинних книг, рідкісних друкованих видань та цінних видань, що становлять історичну, художню, наукову та  літературну цінність, архівних матеріалів, кіно-, фото-  i фонодокументів, інших об’єктів національного архівного фонду.

1.12 MKIП створити окремий реєстр об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей України, що зруйновані, пошкоджені a6o незаконно переміщені в зв’язку з окупацією Кримського півострову Російською Федерацією.

1.13 МКІП, Міноборони створити окремий список об’єктів культурної спадщини та культурних цінностей i установ із функцією зберігання культурних цінностей, що знаходяться в місцях розташування військових баз (як на землі, так i в акваторії Чорного i Азовського морів), полігонів, злітно-посадкових смуг, законсервованих Україною пускових установок та інших об’єктів військової інфраструктури на тимчасово окупованій території Кримського півострова;

1.14 Мінюст, MKIП вжити всіх необхідних заходів для завершення процесу приєднання України до Конвенції Ради Європи про правопорушення, пов’язані з культурними цінностями (Нікосія, 2017).

1.15 MKIП, M3C, Постійне представництво України при ЮНЕСКО внести до Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО подання про занесення об’єкту культурної спадщини «Стародавнс місто Херсонес Таврійський i його xopa», у Список всесвітньої спадщини, що перебуває під загрозою, у зв’язку із окупацією Криму Російською Федерацією i відсутністю можливості проводить постійний моніторинг стану об’єкту.

1.16 MKIП запровадити профільний розділ на офіційному веб-сайті міністерства, присвячений діяльності щодо реалізації політики, направленої на захист культурної спадщини України в Криму.

2.Кабінету Міністрів України забезпечити виконання рекомендацій, зазначених у пункті 1 цього рішення, та поінформувати Комітет про результати ïx виконання до 30 жовтня 2021 року.

Захід відбувся за ініціативою народних депутатів України Богдана Яременка та Тетяни Циби,  а також громадських організацій, зокрема представників Крайової Ради Українців Криму (КРУК) Андрія Іванця, Андрія Щекуна, Сергія Мокренюка, Регіонального центру прав людини (РЦПЛ), виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ) Олександра Павліченка.

Нові виклики постали перед державою, коли в лютому 2022 році Росія окупувала нові території України.

«Злочинна діяльність Російської Федерації на окупованих територіях щодо культурної спадщини України після повномасштабного вторгнення набула рис організованої злочинності. Якщо до лютого 2023 року РФ намагалася хоч би косметично прикривати свої наміри заволодіти рухомими культурними цінностями, що перебували на окупованих територіях, евакуацією, проведенням виставок, реставраціями, так званими заходами із збереження культурної спадщини, то події 2023 року спонукали виконавців цього дійства скинути маски і діяти відкрито», – про це йдеться у статті кандидата історичних наук Евеліни Кравченко  «Доля культурної спадщини України, поцупленої окупантом або навіщо держдума рф прийняла закон «Об особенностях правового регулирования отношений в области культуры». 

___________________________________________

 Джерела, що використані в матеріалі:

  1. ЗУ “Про приєднання України до Другого протоколу до Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 року”
  2. “Культурна спадщина України  в окупованому Криму”, ІА “Голос Криму”
  3. Круглий стіл на тему «Пам`ятки Криму – сучасний стан культурної спадщини України». Організатор: ГО «Кримський центр ділового і культурного співробітництва «Український дім» за підтримки Українського культурного фонду.
  4.  Презентація спеціального номеру журналу «Пам’ятки Криму – сучасний стан культурної спадщини України», що випущений у межах проєкту ГО «Кримський центр ділового і культурного співробітництва «Український дім» за підтримки Українського культурного фонду.
  5.  Стаття “Перемога у царині захисту культурної спадщини Криму” , що опублікована інформаційною агенцією “Голос Криму”.
  6.  Стаття “До International Criminal Court – ICC спрямовані справи щодо культурних цінностей в Криму”, що опублікована інформаційною агенцією “Голос Криму”.
  7.  Аналітичний матеріал “Культурна садщина: санкційні механізми та їх роль у боротьбі з російською агресією”, що опублікований на сайті інформаційної агенції “Голос Криму”.
  8.  Круглий стіл “Окупований Крим і археологічна спадщина”.
  9.  Презентація результатів проєкту: «Голос Криму. Культурна спадщина для нас з тобою, – і не тільки!».
  10.  Рішення Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики “Про захист культурної спадщини та культурних цінностей України на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим, міста Севастополя.

 Олеся ЧОРНОМОРСЬКА  

 оглядачка ІА “Голос Криму”

 

Сім причин звільнити Крим

Фотоколаж. ТСН

Деокупація і реінтеграція АР Крим і Севастополя є категоричним імперативом для української нації та має ним стати для цивілізованої частини людства загалом.

 «Крим – це Україна!» – цей слоган набув популярності серед українців з початком російської агресії та захопленням державою-агресором всупереч її двостороннім та багатостороннім зобов’язанням, вимогам міжнародного права найпівденнішого українського регіону.  За цими вже крилатими словами стоїть глибоке усвідомлення його важливості з боку значної частини представників українського державного апарату та громадянського суспільства.

Напис на прапорі: «Крим – це Україна». Сімферополь, День пам’яті Тараса Шевченка, 2015 р. Учасники акції за використання української символіки зазнали адміністративних переслідувань. Фото з сайту «Крим.Реалії»

Більшість українців, як свідчать багаторічні соціологічні опитування, стабільно демонструє переконання, що Крим має бути у складі України. Навіть у найкритичніший момент російсько-української війни – у березні 2022 року, за даними соціологічної групи «Рейтинг», 80 % громадян України виступали за повернення окупованого Росією півострова. Причому українці доволі реалістично оцінюють шляхи досягнення цієї мети та готовність до перенесення тягаря, пов’язаного з нею. Так, наприклад, у березні 2023 року, згідно із опитуванням КМІС, 68 % підтримали визволення Криму військовим шляхом і лише 24 % більше схиляються до варіанту, що в обмін на визволення та захист усіх територій з Донбасом (але без Криму) Україна може утриматися від військових дій на півострові. Загалом 87 % опитаних українців назвали неприйнятними будь-які територіальні поступки для досягнення миру.

Цивілізований світ теж не міг не реагувати на брутальне порушення Росією норм міжнародного права та підрив світового правопорядку, коли росіяни захопили в 2014 році частину території іншої суверенної держави. На жаль, ця реакція не була ані ефективною, ані достатньою, що дозволило державі-агресору розширити театр бойових дій, затягнути війну та багатократно збільшити її масштаби. Разом з тим, в цілому цивілізований світ негативно розцінив дії Росії із загарбання півдня України у цинічному форматі операцій російських військових у формі без знаків розрізнення та інсценізацією «волевиявлення кримчан» під дулами російських автоматників, проголошенням «незалежності» Криму та його незаконним включенням до складу РФ. Вже 27 березня 2014 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію «Територіальна цілісність України», яка містила рішучий протест у зв’язку із зухвалим порушенням Росією основоположних норм міжнародного права, визнання псевдореферендуму про статус Криму незаконним, і яка чітко підтвердила незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Української держави. Документ закликав всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати ніяких змін статусу АР Крим та міста Севастополя на підставі вищезазначеного референдуму і утримуватися від будь-яких дій або поведінки, які можуть бути інтерпретовані як визнання будь-якої зміни статусу цих регіонів.  У подальшому резолюції із невизнанням спроби анексувати Крим Росією неодноразово ухвалювали як ООН, так і інші міжнародні організації та цивілізовані країни.

Декларативне визнання територіальної цілісності України з боку більшості міжнародного співтовариства довгий час підкріплювалося певними струмуючими агресора діями, насамперед, у вигляді запровадження санкцій до Росії, фізичних та юридичних осіб, причетних до захоплення Криму або до незаконної діяльності на його території. Ця політика створювала помітні труднощі державі-окупанту у процесі мілітаризації та економічного використання тимчасово окупованого півдня України, але не могла змінити кардинально ситуацію. З ініціативи України політика деокупації Криму отримала помітний імпульс із утворенням Кримської платформи у 2021 році. Установчий її саміт зібрав рекордну для Києва кількість іноземних делегацій. У наступні роки кількість учасників платформи зросла. Вона прагне стати координаційним механізмом для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова, зміцнення європейської та глобальної безпеки. Декларується насамперед політико-дипломатичний шлях досягнення цих цілей.

Все вищенаписане може підвести до думки ніби з розумінням потреби деокупації Криму все гаразд як в Україні, так і у світі. Реальна ситуація складніша. Навіть в українському суспільстві час від часу можна почути голоси, що про Крим варто чи можна забути для якихось цілей. На щастя, вони у меншості. Втім серед них трапляються і заяви так званих лідерів думок, причому серед них не лише відверто проросійські діячі. Наприклад, письменник Василь Шкляр у 2017 р. зробив скандальну заяву, що не потрібно боротися за  повернення Донбасу і Криму, більше того від півострова треба назавжди відмовитися, щоб позбутися впливу з боку Росії. Подібні одіозні тези він проголошував до того і пізніше. Щоправда письменник міг одночасно стверджувати й протилежне. Наприклад, у 2018 р. він заявив: «Я ніколи не мав ні наміру, ні права закликати відмовитися від Донбасу чи Криму. Я письменник і моє завдання порушувати питання, а не відповідати на них».

Скандальні заяви щодо належності Кримського півострова робили і окремі ієрархи та клірики УПЦ Московського патріархату, попри те, що до складу їхньої організації входять три кримські єпархії (у червні 2022 р. їх формально перепідпорядкувала собі РПЦ). Наприклад, настоятель Києво-Печерської Лаври Павло (Лебідь), який нині перебуває під домашнім арештом у зв’язку з підозрою в розпалюванні міжрелігійної ворожнечі та виправданні збройної агресії рф, заявив у 2018 р. під час словесної перепалки із громадськими активістами, що нібито «Крим ніколи не був українським». Не зміг він дати чітку відповідь бійцям тероборони на запитання «Чий Крим?» і у 2022 р., а відбувся фразою: «Крим тих людей, які в ньому живуть».

У цілому голоси незначної частини інтелігенції, політиків та кліриків щодо потреби відмовитися від Криму є маловпливовими і губляться на фоні загальних настроїв українського суспільства та позиції українських державних органів. Більшим викликом є провокативні заклики іноземних державних діячів-псевдомиротворців обміняти мир на Крим. І тут неважливо це політики, які перебувають на гачку у Кремля, чи «корисні ідіоти» Путіна. Як приклад можна згадати хоча б виголошену публічно у серпні 2022 р. тезу екс-президента США і ймовірного кандидата на наступних президентських виборах Дональда Трампа, що Україна нібито уникнула б повномасштабного вторгнення Росії, якби визнала Крим російським і відмовилася від вступу до НАТО (нагадаємо, що РФ у 2014 р. почала війну в момент, коли Україна на законодавчому рівні відмовилася від вступу у Альянс). Дозволяють собі висловлювати подібні безвідповідальні та скандальні ідеї й окремі діючі глави держав. У квітні 2023 р. президент Бразилії Луїс Інасіо Лула да Сільва заявив, що Україна «має відмовитися від Криму» для того аби «покласти край війні».

Україна у короткостроковій перспективі, ймовірно, почне більш активно звільняти свої території і завдасть відчутних поразок Росії, проте у найближчі місяці може ще не вийти на міжнародно визнані українські кордони держави 1991 р.  Після цього Москва, її східноазіатський патрон, союзники і сателіти, а також окремі дезорієнтовані міжнародні актори можуть посилити спроби нав’язати українцям сценарій «Крим в обмін на мир».

З точки зору національних інтересів України та майбутнього світу подібні ідеї є категорично неприйнятними. Вони ґрунтуються на нерозумінні природи агресії Росії, яка прагне знищити українську націю та державу, зруйнувати євроатлантичну єдність та поділити світ на сфери впливу. Крим для російського істеблішменту – це плацдарм для наступних військових дій у Чорноморсько-Середземноморському регіоні. Його деокупація може зіграти роль «кощеєвої голки» для путінського режиму і рашизму (російської форми неофашизму) загалом.

Більшість українців усвідомлює потребу звільнити Крим, але не всі можуть чітко сформулювати причини цього. Їх багато, але я пропоную зупинитися на семи головних, щоб не перетворювати статтю на книжку. Вважаю, що лише цих причин досить для розуміння, що для України повернення контролю над своїм півднем є важливим національним завданням. Відзначимо, що номери причин виставлені довільно, а не за пріоритетністю.

  Причина 1. «Крим – необхідний елемент воєнної безпеки України та Європи»

Флагман ВМС України фрегат «Гетьман Сагайдачний» у Севастополі. Фото з сайту Militarnyi 

Крим географічно займає дуже важливу позицію з точки зору можливостей контролю за Азово-Чорноморським і навіть Середземноморським басейном, впливу на значні території Східної Європи, Кавказу і Передньої Азії, а з врахуванням можливостей сучасної зброї потенційно і на деякі інші регіони Євразії та Африки. На його території найзручніша на Чорному морі гавань для кораблів у Севастополі. У зв’язку з цим віддавна велася боротьба за контроль над стратегічно розташованим півостровом. Те, що Крим після розпаду СРСР залишався частиною України знижувало загрозу його використання для агресивних дій, адже Українська держава не плекала імперських чи інших експансіоністьких планів. Втім їх розробляла Росія, яка домоглася в ході розподілу Чорноморського флоту СРСР не лише передачі їй більшої частини кораблів (всупереч тому, що внесок України у розбудову флотів СРСР перевищував чисельність всіх кораблів та суден ЧФ разом узятих), а й права орендувати військово-морську базу у Севастополі та деякі інші військові об’єкти в Україні. До того ж російська сторона незаконно використовувала й інші об’єкти в Криму та інших південних регіонах України, насамперед –  навігаційного та гідрографічного призначення.

Тривожні дзвоники у зв’язку з перебуванням в українському Криму російської військової бази пролунали одразу після розпаду СРСР. Контрольований Кремлем Чорноморський флот став однієї з опор проросійського сепаратизму в Криму у першій половині 1990-х рр. Українській державі вдалося тоді ліквідувати небезпечні форми сепаратизму і уникнути зіткнення з Росією, завершити у середині 1990-х рр. розподіл флоту і підписати з РФ договір про дружбу і співробітництво, у якому підтверджувалося взаємне визнання кордонів обох сторін-підписантів.

Фото с сайту «Флот2017» 

У 2003 р. Росія вчинила чергову провокацію, пов’язану з Кримом. Український острів Тузла у Керченській протоці вона оголосила російською косою і почала будувати дамбу до нього з боку Краснодарського краю. Демонстрація рішучості Україною у справі захисту своєї території (зокрема, військовим був даний наказ стріляти по росіянам в разі порушення ними міждержавного кордону) зірвала тоді російські плани захоплення острову, втім Києву довелося піти на невигідний договір з РФ щодо використання Азовського моря і Керченської протоки. У 2008 р. Росія використала базовані у Севастополі кораблі та судна ЧФ для агресії проти Грузії, чим створила загрозу втягнення України у російсько-грузинську війну формально на боці держави-агресора.

Не випадково Росія почала агресивну і геноцидну війну проти України 20 лютого 2014 р. саме на Кримському півострові. Одним з ключових факторів для цього стала наявність на його території ЧФ. Перевдягненні у цивільне військовослужбовці цього флоту, зокрема, брали участь 23 лютого 2014 р. у мітингу, який незаконно проголосив громадянина РФ Алєксєя Чалого так званим «народним мером» Севастополя, чим було покладено початок захопленню Росією органів влади на території України. Пізніше російські військові окупували всю територію Криму і у березні 2014 р. Росія після квазіреферендуму, який мав приховати початок захоплення частини України,  незаконно оголосила про включення до свого складу АР Крим і Севастополя.

Всупереч вимогам міжнародного права Росія мілітаризувала процес освіти в Криму та незаконно здійснює призов кримської молоді до лав російської окупаційної армії. Сотні кримчан засуджені за небажання у ній служити.

Держава-окупант перетворила Крим не лише на «півострів страху», оскільки масово і систематично порушує права і свободи громадян України, а й на плацдарм для агресивних воєнних дій. Росії саме для цього і був потрібен український півострів, тому вона проводила його інтенсивну мілітаризацію з 2014 р. Кремль використав тимчасово окупований Криму для підтримки кривавого диктаторського режиму Башара Асада в Сирії, як плацдарм для перекидання військ, які вчиняли потім воєнні злочини на сирійській землі.

Але особливу роль Крим відіграє у планах Росії із знищення Української держави і української нації. Роками на тимчасово окупованій території держава-агресор розташовувала окупаційні війська, додаткове озброєння, створювала інфраструктуру для розгортання загарбницької неоколоніальної війни, відпрацьовувала на навчаннях подальші агресивні військові дії проти України. Під час повномасштабного вторгнення у лютому–навесні 2022 р.  РФ використала Крим для атаки на українські Причорномор’я та Приазов’я, що дозволило захопити значні території Херсонської та Запорізької областей. До того ж Росія постійно вчиняє з окупованого півострова ракетні обстріли материкової України. Лише з кінця лютого по початок вересня 2022 р. держава-агресор здійснила з його території запуски 750 ракет.

Про те, що гарантувати воєнну безпеку на півдні Україна може лише контролюючи Крим було відомо ще з початку ХХ ст. До цього висновку прийшли після початку першої російсько-української війни у лютому 1918 р. ще в уряді УНР. А гетьман України Павло Скоропадський, який очолював Українську державу у квітні–грудні 1918 р., одразу взяв курс на приєднання Криму. Як військовий він чітко розумів стратегічне значення півострова для гарантування безпеки України. У спогадах, які він написав по гарячих слідах у 1919 р., П. Скоропадський недвозначно писав: «Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим має належати Україні, на яких умовах, це без різниці, чи буде це повне злиття чи широка автономія, останнє має залежати від бажання самих кримців, але нам потрібно бути цілком забезпеченими від ворожих дій з боку Криму».

Новітня агресія Росії лише підтвердила цю максиму з Абетки безпеки України.

Причина № 2.  «Україна своїх не кидає» або відновлення прав громадян України

За дев’ять років окупації Росія перетворила Крим на «територію страху та сваволі». Замість українських традицій суспільного плюралізму та демократії, які за роки незалежності України поступово набирали ваги, кримчанам була нав’язана російська авторитарна політична система, яка стрімко деградує до тоталітаризму.

Окупаційна адміністрація системно грубо порушує права і свободи громадян України в Криму, зокрема, права на свободу зібрань, слова, совісті, нехтує нормами міжнародного гуманітарного права.  Вже в 2014 р. почалися насильницькі викрадення і вбивства за політичними мотивами громадян України, переслідування за політичні та релігійні переконання, застосування тортур до незаконно позбавлених свободи громадян України, були заборонені українські політичні та громадські організації. В Криму були знищені українська система освіти, заборонені українські ЗМІ, кримчан штучно ізолювали від українського інформаційного та освітньо-культурного простору. Натомість на окупованій територій почали незаконно почали працювати російські мовники та інші пропагандистські змі, з допомогою російської системи освіти відбувається індоктринація рашизмом та мілітаризація кримської молоді. Через незаконне застосування обмежувального російського законодавства у сфері свободи совісті та інші форми тиску з боку окупантів в Криму значно зменшилася кількість релігійних організацій та конфесій (до його окупації на Кримському півострові діяли щонайменше 2220 релігійних організацій 43-ох деномінація, а станом на кінець 2020 р. рф повідомила лише про 907 релігійних організацій 20 деномінацій).

Дитина дошкільного віку тримає автомат на заході “Гонка героїв”, Крим, Ангарський перевал, 18 червня 2016 року. Фото з сайту «Зміна»

Окрему групу проблем становлять порушення прав громадян України та українських юридичних осіб, у яких окупанти незаконно відібрали власність, а також насильницькі видворення українців окупантами за межі Криму, незаконне нав’язування кримчанам російського громадянства.

У 2014 р. так званий «глава республіки Крим» С. Аксьонов публічно обіцяв прибрати паркани з кримських пляжів. Реальність очікувано вийшла протилежною. Все нові і нові огорожі навколо автовокзалів, пляжів, доріг та в багатьох інших місцях стали для кримчан наочною демонстрацією сутності «русского міра».

За інформацією Кримськотатарського ресурсного центру, лише у 2017–2022 рр. в окупованому Криму було зафіксовано 7911 порушень основних прав людини. Станом на березень 2023 р. 180 політв’язнів кримчан або затриманих на його території Росія незаконно утримує у місцях несвободи. Стали рутинною практикою фабрикація звинувачень проти них, катування політв’язнів та в’язнів сумління. В результаті ненадання допомоги у лютому 2023 р. в тюрмах Росії загинули політв’язні Костанятин Ширінг та Джеміль Гафаров, захоплені російськими силовиками в Криму.

Цивілізовані країни проводять рятувальні операції навіть заради одного свого громадянина. У України набагато більше причин для таких дій, адже, як мінімум, сотні тисяч кримчан очікують на повернення Криму в український простір. Нові масові тяжкі злочини – геноциду, агресії, воєнні злочини, злочини проти людяності, які вчиняє Росія на українських землях з 24 лютого 2022 р. викликали прояви стихійних протестів проти них. Через це держава-окупант запровадила репресивні новели у законодавства, від яких вже постраждали сотні кримчан. У 2023 р. влада РФ  так звану дискредитацію збройних сил РФ, а по суті за правдиве висвітлення війни чи антивоєнні виступи, стала розглядати вже як карний злочин. Розгортається в Криму, попри надзвичайну концентрацію на його території російських силових структур, і організований рух спротиву («Атеш», «Жовта стрічка», «Кримські бойові чайки» тощо).

Понад дев’ятирічний досвід органів влади України, структур громадянського суспільства та міжнародних організацій боротьби за права людини і громадянина в тимчасово окупованому Криму наочно демонструють, що стабільно негативну тенденцію у цій сфері в умовах окупації подолати неможливо. Єдиний вихід – звільнення Криму.

Причина № 3. “Обов’язок відновити права корінного кримськотатарського народу”

Окрім брутального порушення прав і свобод громадян України в окупованому Криму держава-окупант так само системно порушує колективні права етнічних спільнот України. Причому Росія найбільше дискримінує ті з них, стан яких особливо має турбувати державу-суверен Кримського півострова. Найзагрозливішу ситуацію держава-окупант створила для найбільшого корінного народу України – кримських татар і для громади етнічних українців Криму.

Кримськотатарський народ сформувався в Криму, у середньовіччі та ранньомодерний час мав свою державність на його території, є носієм самобутньої мови і культури, має органи національного самоврядування, зазнав у ХХ ст. геноциду з боку комуністичного тоталітарного режиму з центром у Москві, відчуває особливий зв’язок з Кримським півостровом. Станом на поч. 2014 р. в Криму проживало орієнтовно 280 тис. кримських татар, у АР Крим їхня частка доходила до 14% серед кримського населення. У 2014 р. Верховна Рада Україна у спеціальній заяві гарантувала збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу. Український парламент також заявив про підтримку Декларації ООН про права корінних народів і про визнання Меджлісу кримськотатарського народу, виконавчого органу Курултаю кримськотатарського народу, та Курултаю вищим представницьким органом кримськотатарського народу. У 2021 р. Україна ухвалила закон про корінні народи, в якому віднесла до цієї категорії етнічних спільнот – кримських татар, караїмів і кримчаків.

Значна частина кримських татар була налаштована проукраїнські, тому зразу потрапила під удар або підозру окупаційної влади. Першим відомим вбитим окупантами громадянином України став Решат Аметов, якого у березні 2014 р. викрали з одиночного антивоєнного протесту у Сімферополі і закатували. Традиції самоорганізації кримських татар, які вони плекали десятиліттями, не вписувалися у російські авторитарні порядки, а неприйняття багатьма кримськими татарами окупації додавало напруження у відносини з окупантами. Росія з 2014 року веде дискримінаційну політику стосовно кримськотатарського народу. Його активісти стають жертвами переслідувань, фігурантами політично вмотивованих адміністративних та кримінальних справ, жертвами насильницьких зникнень. Непропорційно багато кримських татар серед кримчан-політв’язнів або в’язнів сумління, вони становлять їхню більшість. Росія, зокрема, незаконно переслідує на тимчасово окупованій території деякі релігійні організації мусульман, які дозволені в Україні. Одним з проявів крайнього цинізму Росії стала заборона жити в Криму деяким кримськотатарським активістам і лідерам, які відносно недавно змогли повернутися на свою історичну Батьківщину з місць депортації.

У 2016 р. Росія оголосила Меджліс кримськотатарського народу екстремістською організацією і заборонила його діяльність. Держава-окупант й досі цинічно відмовляється виконувати рішення Міжнародного суду ООН від квітня 2017 р., яке зобов’язало її відновити діяльність цього органу національного самоврядування. Більше того із 33 членів Меджлісу за останні дев’ять років близько 30 зазнали утисків з боку Росії, а перший заступник голови Меджлісу Наріман Джелял і нині перебуває за гратами за сфабрикованим звинуваченням.

Причина № 4.  “Обов’язок захистити права громади українців Криму”

Етнічні українці є другою за чисельністю етнічною спільнотою в Криму. За результатами Всеукраїнського перепису 2001 р., на Кримському півострові проживало близько 577 тис. етнічних українців або майже чверть населення регіону (у АР Крим – 492,4 тис. осіб або 24,4% жителів автономії, у Севастополі – 84,4 тис. осіб або 22,4% жителів міста). Вони робили значний внесок у економіку, культуру та суспільно-політичне життя Криму.

Окупація Криму Росією кардинально погіршила становище української громади. Вже у березні 2014 р. почалися викрадення, катування, вбивства та виселення за межі Криму її лідерів і активістів, невдовзі до них додалися незаконні судові переслідування. Росія на окупованому півдні України веде агресивну антиукраїнську пропагандистську кампанію, яка значно посилилася з лютого 2022 р., закрила українські політичні та громадські організації, знищила україномовну та українську загалом систему освіти, незаконно відрізала кримчан від українського інформаційно-культурного простору, переслідує конфесії, більшість прихожан яких є етнічними українцями, вживає інші дискримінаційні дії.

Українець із Сакського району Криму, політв’язень Олег Приходько на незаконному суді у Ростові-на-Дону (РФ). Червень 2020 р. За демонстрацію проукраїнської позиції був засуджений за сфабрикованим звинуваченням. Фото з сайту «Крим.Реалії» 

У 2016 р. Україна подала до Міжнародного суду ООН позов на дискримінацію кримських татар і українців. В результаті цей суд 19.04.2017  зобов’язав Росію відновити в Криму доступ до україномовної освіти. Держава-окупант досі не виконала рішення Міжнародного суду ООН.

Дискримінаційна політика Росії щодо української громади Криму у 2014–2023 рр. носить системний характер. Вона складається, насамперед, із таких елементів:

  • переслідування, репресії або «витискання» з Криму лідерів та активістів громади українців Криму;
  • антиукраїнський інформаційно-пропагандистський тиск на кримське населення і створення українофобського морально-психологічного клімату на тимчасово окупованій території загалом (зокрема, Україна та українці є головним об’єктом хейт-спічів у ЗМІ та політиків в окупованому Криму, у 2022 р. українофобська пропаганда посилилася);
  • незаконна штучна ізоляція Криму від інформаційно-гуманітарного простору України, створення «інформаційного гетто» для кримчан (незаконне припинення мовлення українських теле- і радіокампаній, блокування низки українських сайтів та кабельного телебачення, обмеження доступу кримчан до українських друкованих медіа, відмова у перереєстрації більшості кримських періодичних видань тощо);
  • заборона діяльності українських політичних і більшості громадських структур;
  • обмеження права на свободу слова і зібрань (зокрема, окупаційна влада неодноразово забороняла українцям проводити публічні заходи біля пам’ятника Т. Шевченку у Сімферополі);
  • де-факто обмеження права на використання української національної символіки. Наприклад, у 2015 р. чотири активісти у Сімферополі були незаконно притягнені нелегітимним судом до адміністративної відповідальності за використання українського прапору; у 2022 р. у Севастополі переслідували молоду людину, у якої виявили в його кімнаті синьо-жовтий стяг. Іноді переслідування доходять до абсурду – навесні 2022 р. після доносу російська поліція примусила жительку Ялти стерти синьо-жовтий і червоно-чорний манікюр, а пізніше її викликали до ФСБ;
  • ліквідація інституцій української/україномовної освіти й культури (із 7 україномовних шкіл, які функціонували в АРК у 2014 р., наразі де факто не лишилося жодної; чисельність учнів, які в АРК навчалася українською мовою скоротилася з понад 13 тис. осіб (7% школярів автономії) до 0,2 тис. осіб (0,1%), тобто на понад 99%).
  • «топографічна дискримінація» (зміна назв частини об’єктів, пов’язаних із українською культурою та історією) і демонтаж окремих пам’ятників, пов’язаних з історією України (наприклад, у Севастополі демонтували пам’ятники гетьману Сагайдачному, пам’ятний знак ВМС України, бюст Т. Шевченка);
  • дискримінація і переслідування тих конфесій, переважну більшість парафіян яких становлять українці (кількість структур УПЦ Київського патріархату, які тепер є частиною Православної Церкви України, скоротилася у 2014–2023 рр. з 49 до 7, причому у 2022 р. з початком повномасштабної фази агресії митрополит Сімферопольський і Кримський Климент, який у той момент був на материковій Україні, не зміг повернутися в Крим, а у 2023 р. поновилися силові захоплення храмів – у травні окупанти захопили Собор святих і рівноапостольних князів Володимира і Ольги у Сімферополі. У 2008 р., за даними соцопитування Центру Разумкова, 11% кримчан декларували свою належність до УПЦ КП. Громади Української греко-католицької церкви під тиском були змушені перереєструватися як окремий екзархат Католицької церкви східного обряду, який підлягає Ватикану, а їх кількість скоротилася у понад 2 рази – з 11 до 5);
  • лінгвоцид – різке обмеження сфер і можливостей використання української мови у публічному житті, зокрема, у документообігу, судочинстві, освіті та мас-медіа;
  • колонізація – зміна етнодемографічного складу кримського населення через «вичавлювання» державою-агресором активних громадян України і масове переселення колоністів-громадян РФ у Крим (за експертними оцінками, орієнтовно 500 тис. осіб), всупереч вимогам IVЖеневської конвенції 1949 р. не змінювати склад населення на окупованій території. Минулого року у зв’язку із розгортанням бойових дій спостерігалася нова хвиля виїздів чоловіків українського і кримськотатарського походження з Криму за межі контрольованих Росією кордонів.

В цілому політика Росії щодо української громади в окупованому Криму спрямована на її дискримінацію і асиміляцію. За даними російської окупаційної адміністрації, частка етнічних українців серед кримського населення з 2014 р. до 2021 р. нібито зменшилася у два рази – з 15,7% (16 %  у «Республіці Крим» і 14,2% у Севастополі) до 8,2 %, а в абсолютних числах з 344,5 тис. осіб до 145 тис. осіб.  Сприймати ці цифри, отримані під час незаконних переписів, як цілком достовірні немає підстав, адже держава-окупант зацікавлена у маніпуляції статистикою і, зокрема, у зменшенні чисельності кримчан, які ідентифікують себе як українців. Разом з тим, ми можемо говорити про негативні тенденції у сфері збереження української ідентичності у тимчасово окупованому Криму через послідовну політику дискримінації української громади в цілому та переслідування її активістів на тимчасово окупованій території.

Для маскування цієї політики держава-окупант створює підконтрольні їй квазіукраїнські організації, яким дозволяється займатися деякими культурницькими заходами і завданням яких є участь в антиукраїнських політичних та інформаційних кампаніях.

Українська держава згідно із ст. 11 Конституції України зобов’язана сприяти консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. У зв’язку із загроженим станом української громади Криму в результаті дій держави-окупанта Українська держава має подбати про захист інтересів цієї спільноти, розробити комплекс заходів з метою відновлення її прав у період реінтеграції АР Крим і Севастополя. Дієве піклування про консолідацію і розвиток громади кримських українців має стати одним із ключових елементів етнополітики України в Криму поруч із завданнями захисту прав та інтересів корінних народів.

Причина 5. “Захист культурної спадщини України в Криму. “Крим – скарбниця культурних цінностей і коріння європейськості України”

Люди залишали сліди свого життя на території сучасного Криму з палеоліту. Носії десятків культур жили на його просторах. Лише в історичний час формували його обличчя загадкові таври, іраномовні кіммерійці, скіфи, сармати і алани, грекомовні елліни і латиномовні римляни, німецькомовні готи, грекомовні ромеї/візантійці, тюркомовні гунни, хазари, печеніги, половці, турки-сельджуки і турки-османи, а також вірмени, італійці, пізніше росіяни та українці. На благословенній кримській землі виникали цілі народи, три з яких і сьогодні формують обличчя півострова – кримські татари, караїми і кримчаки. На невеличкій території Криму століттями перетиналися традиції Великого Степу, Середземномор’я, Східної Європи, християнської, мусульманської та інших цивілізацій. Не випадково Крим називають «музеєєм під відкритим небом», адже представники різноманітних культур і цивілізацій формували історико-культурний краєвид і залишили на кримській землі чимало великих та малих слідів свого існування.

У момент нападу Росії на Україну в 2014 р. на державному обліку в АР Крим перебувало 7227 пам’яток археології, 3861 пам’ятки історії,  742 пам’ятки архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва, 520 пам’яток монументального мистецтва, з них – 227 національного значення. Тоді ж у Севастополі  державою було зареєстровано 246 пам’яток археології, 1479 –історії,  719 – архітектури, містобудування і садово-паркового мистецтва, 262 – монументального мистецтва, з них – 42 національного значення. Тобто всього в Криму перебувало 14364 пам’ятки. Багато це чи мало? Це понад десята частина всіх зареєстрованих в Україні таких об’єктів! Нагадаємо, що площа Кримського півострова лише 4% від всієї площі держави. Подібною концентрацією об’єктів культурної спадщини може похвалитися хіба що Київ та Львів.

До того ж в АР Крим і Севастополі до війни було розташовано 54 музеї, 6 історико-культурних заповідників, один з яких – Херсонес Таврійський і його хора – був занесений до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. У 2013 р. Україна внесла Ханський палац у Бахчисараї у перелік пам’яток-номінантів до списку всесвітньої спадщини. Окрім багатьох сотень тисяч об’єктів музейного фонду України в Криму зберігалися значна частина архівного і бібліотечного фондів України.

Херсонес, Севастополь (Україна). Фото з сайту «Голос Криму. Культура»

Держава-окупант створила загрозу культурній спадщині України в Криму з моменту окупації. Згідно з договірним і звичаєвим міжнародним правом всі культурні цінності на тимчасово окупованій території АР Крим та Севастополя лишаються українськими.  Натомість Росія вже у 2014 р. зробила незаконні кроки для їх юридичного привласнення – ухвалила законодавство про їх включення до спадку народів РФ. Держава-окупант за період свого порядкування на тимчасово окупованій території АР Крим і Севастополя встигла завдати великої шкоди матеріальній культурній спадщині України – відомі численні факти грабування і знищення пам’яток, руйнівні за наслідками «реставрації» знакових об’єктів (найбільш кричущий, але далеко не єдиний приклад – це варварська реконструкція єдиної в світі збереженої пам’ятки кримськотатарської палацової архітектури – Хан-Сараю у Бахчисараї), незаконного переміщення об’єктів музейного фонду України в Росію й у треті держави. Щороку міністерство культури РФ незаконно видає десятки дозволів на археологічні розкопки в окупованому Криму. Лише під час будівництва Керченського мосту було викопано понад мільйон артефактів, значна частина з яких має наукову цінність.

З минулого року музеї та архіви окупованого Криму та їхні працівники використовуються окупантами також для пограбування музейних колекцій та архівних фондів материкової України та зберігання викрадених експонатів. Є факт протиправного підпорядкування музею у Мелітополі одному з контрольованих окупантами музеїв у Севастополі. У зв’язку з ймовірним наближенням моменту звільнення Криму критично зросла загроза незаконного масового вивезення окупантами колекцій кримських установ культури, як мінімум їхніх найцінніших частин. Вже наприкінці 2022 р. надходила інформація про завезення пакувального матеріалу до частини кримських музеїв для «евакуації» колекцій.

Окрім незаконного використання і прямого пограбування окупантами в Криму українських музейного, архівного і бібліотечного фондів Росія прагне експлуатувати символічний капітал культурної спадщини України для приховування або виправдання агресії. Цілковита відсутність правових підстав для захоплення українських Криму і Севастополя й агресії проти України загалом призвела до спроб Кремля замаскувати свої дії квазіісторичними аргументами. Вже 18 березня 2014 р. у своїй «кримсько-судетській» промові (чимало її елементів нагадували виступ Гітлер щодо Судет) президент РФ В. Путін висунув квазіісторичні обґрунтування для захоплення двох південних регіонів України. У цьому контексті чи не найбільш абсурдною була згадка В. Путіним про «древній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир». Виходить, що Крим потрібно було відірвати від держави із столицею в Києві, тому що великий київський князь понад тисячу років тому хрестився в Херсонесі, а після того ще й охрестив киян? Попри всю очевидну абсурдність ситуації із Херсонесом, Кремль перетворив це питання на один із наріжних каменів ідеології «кримнашизму». Сакралізація Херсонесу Кремлем мала вивести з-під стріл критики його протиправні дії.

 Це дуже суттєва причина. Проте геокультурна війна Росії проти України має глибші корені. Для Кремля та загалом табору російських реваншистів країна із центром у Києві є не просто важливим плацдармом для подальшої експансії, бажаним джерелом людських, фінансових і матеріальних ресурсів. Свідомість носіїв російської імперської матриці сприймає українське питання як порогове, оскільки саме існування України змушує задаватись питанням про російську ідентичність, адже ядром Київської Русі були саме сучасні українські землі. Отже, Україна закономірно відчуває свою спадкоємність щодо києворуської спадщини. Та країна, яку ми сьогодні називаємо Росією, остаточно сформувалась як окрема цілісність у міжріччі Оки і Волги у золотоординський період. Втім, її владний та інтелектуальний істеблішмент хоче представити свою країну не просто причетною до спадщини Київської Русі і Новгородщини, де до захоплення Москвою формувався четвертий східнослов’янський етнос, а головним або навіть єдиним спадкоємцем. Традиційна відповідь російських імперців на «український виклик» була спрямована на знищення або хоча б позбавлення суб’єктності української ідентичності. Нав’язлива пропаганда очільником Кремля, світськими та духовними представниками путінського режиму тези «росіяни та українці – один народ» є одним з ключових елементів ідеології та практики рашизму, оскільки вона містить програмне заперечення українських державності та ідентичності.

Для України, яка обрала дорогу повернення в Європу і Західний світ загалом, Крим має особливе значення. В його багатій історико-культурній спадщині є різні компоненти. З одного боку півострів є внутрішнім українським Сходом, адже на його територію сформувався і проживає найбільший корінний народ держави – кримські татари, які сповідують іслам (хоч тут варто зазначити, що представники цього народу мають значною мірою європейську політичну культуру). З іншого боку, європейська цивілізація формувалася на трьох основах – еллінській культурі та філософії, римському праві та християнстві. Крим у античності і середньовіччі був тими воротами, через які ці цінності проникали на землі сучасної України-Руси. Зокрема, перша «євроінтеграція» Київської Русі відбулася у Херсонесі, куди до князя Володимира прибула рідна сестра ромейських басилевсів Анна. Одруження із «порфірородною» принцесою стало символічним входженням київського правителя в коло визнаних християнських монархів Європи. До того ж традиція київського християнства пов’язує саме хрещення князя із Херсоном (середньовічна назва Херсонеса) у 988 р. Історики сперечаються чи там це сталося, чи у Василькові, чи в Києві. Чи може він охрестився двічі – на Дніпрі та в Криму? Є різні погляди у науковців і щодо дати звершення таїнства. Втім поза сумнівами лишається особлива роль реліквій і священника із Херсона, вивезених князем Володимиром, для утвердження християнства в Києві. Так, зокрема, кілька століть однією з головних реліквій вважалися мощі папи Римського Климента, учня апостола Петра, який був висланий до Херсонеса.

Крим став регіоном, де виникали перші міські поселення на території сучасної України, і де розташоване найдавніше на українській землі місто – Керч. Його історія нараховує вже 27 століть. До речі, Росія після захоплення Кримського півострова робила спробу оголосити Керч найдавнішим російським містом.

Причина 6. “ Крим – ключ до економічної безпеки України”

Крим володіє помітним економічним потенціалом, насамперед, у галузях харчової, хімічної промисловості, суднобудування,  курортів і туризму, транспорту, видобутку корисних копалин, електроенергетики, аграрному секторі. Протягом всієї історії він був тісно пов’язаний економічно з материком. Включення Криму до складу УРСР у 1954 р. дало поштовх для його розвитку. Зокрема, у складі України був прокладений Північно-Кримський канал, який дозволив ширше освоювати засушливу північ півострова, побудована найдовша в Європі гірська тролейбусна траса із Сімферополя до південного узбережжя. Загалом Крим до 2014 р. завдяки Північно-Кримському каналу, залізничним і автошляхам, Запорізькій АЕС та іншим факторам був включений до Причорноморського соціально-економічного району і мав тісні зв’язки з Придніпровським.

Крим не приносив значних доходів у державний бюджет України, а, як правило, був дотаційним. Разом з тим його значення для економічної безпеки держави важко переоцінити. Захоплення його Росією підкреслює значення Криму як морських воріт України та одного з ключів до енергетичної незалежності держави.

Через кримські порти йшла частина вантажів з України та на її територію, але головна роль у забезпеченні транспортних потоків полягала не в тому. Контроль над Кримом дозволяв Українській державі та українському бізнесу вільно використовувати азово-чорноморські морські шляхи. Українська економіка була і значною мірою залишається експортно орієнтованою. Україна є одним із світових гарантів продовольчої безпеки в світі, адже годує зерном 400 млн людей, була провідним виробником олії в світі. Продукція українського аграрного сектору, як і значної частини промисловості йшла на експорт переважно через морські порти. Загарбання Криму дозволило Росії взяти під контроль спочатку морський шлях із українського Приазов’я через Керченську протоку і згодом його перекрити, а минулого року держава-агресор зробила спробу цілком закрити для українського бізнесу і чорноморський морський шлях. Через звільнення ЗСУ о. Зміїний, домовленості з ООН і Туреччиною останній вдалося привідкрити для вивезення аграрної продукції. Втім, очевидно, що без використання морських шляхів українська економіка буде «задихатися». А їх повноцінна експлуатація поновиться лише після звільнення Криму.

 Тимчасова окупація Криму призвела і до неможливості використовувати абсолютну більшість ресурсів українського шельфу у Чорному та Азовському морі. Держава-окупант незаконно захопила та роками використовувала майно ДАТ «Чорноморнафтогаз», зокрема, і так звані «вишки Бойко» – бурові газовидобувні платформи, за які з українського державного бюджету було сплачено 800 млн доларів. З їхньою допомогою Росія вкрала з родовищ на українському шельфі орієнтовно 10 млрд кубометрів газу («Чорноморнафтогаз» щорічно видобував близько 2 млрд кубометрів газу, минулого року окупанти активно використовували «вишки Бойка» для військових цілей, тому їх довелося знищити українським військовим).

Втім станом на кінець 2013 р. Україна розробила лише 4 % загальної потужності родовищ газу на своїй частині шельфу.  Ресурси в північно-західній частині Чорноморського шельфу оцінюються в 495,7 млрд м3 природного газу і 50,4 млн т нафти і конденсату, Прикерченської зони – 321,2 млрд м3 газу і 126,8 млн т нафти і конденсату, континентального схилу – 766,6 млрд м3 природного газу і 232,6 млн т нафти і конденсату. У перспективі чорноморський шельф зможе давати до половини українського видобутку вуглеводнів, що, ймовірно, дозволить Україні відмовитися від закупівлі газу закордоном.

Причина 7. “Деокупація Криму – важливий внесок у відновлення дії міжнародного права”

Бурова газовидобувна платформа у Чорному морі. Фото з сайту «Сила віри»

Насильницьке захоплення Росією Криму та її спроба анексувати територію іншої суверенної держави підривають міжнародний правопорядок. Європа, де почалися два світових конфлікти, не бачила подібного з часів Другої світової війни. Такими діями РФ порушила базові норми права і міжнародний правопорядок загалом, які міжнародні актори створювали з середини ХХ ст. з метою недопущення нових збройних конфліктів. Держава-агресор, яка у 1991 р. без належних правових підстав опинилися у Раді Безпеки ООН, загарбанням українського Криму брутально порушила Статут ООН. Нагадаємо, що ця організація створювалася для запобігання війнам, але ані попередити, ані зупинити російсько-українську війну не змогла. Членство у Раді Безпеки держави-агресора дає їй можливість блокувати рішення вищого органу ООН щодо війни проти України. Загалом, за оцінкою українського МЗС, Росія захопленням і спробою анексувати Крим порушила 407 двосторонніх і 80 міжнародних договорів з Україною!

З початку окупації Криму у лютому 2014 р. Росія вчинила в Україні найтяжчі міжнародні злочини – агресії, геноциду, воєнні злочини, злочини проти людяності. Обтяжуючою вину держави-агресора обставиною є те, що вона скоїла їх проти держави, якій дала у Будапештському меморандумі гарантії поважати її суверенітет та територіальну цілісність, не застосовувати проти неї силу чи погрозу силою. Нагадаємо, що Україна відмовилася у 1990-х рр. від третього в світі ядерного арсеналу! Масштабні злочини Росії вкотре демонструють не лише відому з ХІХ ст. максиму, що договори з цією країною не варті паперу, на якому написані. Вони також наочно показали, що письмові гарантії безпеки ядерної держави не гарантують навіть від її нападу та катастрофічних його наслідків. Дії Росії ставлять під сумнів політику нерозповсюдження ядерної зброї в світі.

Російські військові блокують українську військову частину в Криму. Весна 2014 р. Фото з сайту ВВС 

Росія почала війну із захоплення Криму, а потім й інших українських територій. Україна попри менший, ніж у держави-агресора демографічний, економічний та військовий потенціал, зуміла завдяки рішучості українського народу, діям державного керівництва та дипломатії, воєнному мистецтву військового командування організувати доволі ефективну оборону від переважаючих сил ворога. Успіх держави-агресора у російсько-українській війні міг би спровокувати бажання повторити силовий сценарій вирішення територіальних суперечок в інших частинах світу. Між тим, станом на 2021 р. між державами-членами ООН існувало лише визнаних близько 140 територіальних претензій. При чому значна їх частина пов’язана з великими, густозаселеними і навіть ядерними державами. Через ці фактори російсько-українська війна має глобальне значення.

Тому невипадково міжнародні організації і більшість країн переважно визнали спробу анексії Криму незаконною та засудили дії Росії, державу-агресора одразу після початку війни проти України виключили з великої вісімки, а держави Заходу ще й запровадили проти неї санкції. Більше того після того як всупереч очікуванням багатьох політиків та аналітиків Україна у 2022 р. продемонструвала під час повномасштабного вторгнення здатність ефективно протистояти «другій у світі» російській армії, а російські військовослужбовці вчинили чергові масові тяжкі злочини на українській землі, то була сформована проукраїнська коаліція із понад 50 цивілізованих держав.

У поєднанні зусиль українських командування, державного керівництва та народу із підтримкою цивілізованого світу є запорука перемоги над державою-агресором. Необхідним її елементом є відновлення території Української держави у міжнародно визнаних кордонах 1991 року, звісно, включно з Кримом.  Всі інші розв’язання російсько-українського збройного конфлікту, який є найбільшим в світі після Корейської війни 1950–1953 рр. і в Європі після 1945 р., потенційно здатні спровокувати значно масштабніші глобальні протистояння. Отже сила права має бути підкріплена силою зброї цивілізованої частини людства, щоб знову запанував міжнародний правопорядок.

Післямова

Українські збройні сили та військово-політичне керівництво готуються до звільнення півдня України. Мета цієї статті не підстьогувати цей процес (віримо, що українські військові знають краще за інших про слушний час для звільнення Криму). Разом з тим і українці, і світ мають розуміти важливість відновлення Україною контролю за своїми кордонами станом на 1991 рік, вміти аргументовано довести потребу цього тим, хто сумнівається в такій потребі,  та дати відсіч тим, хто на догоду Кремлю чи у власних цілях спекулює на цій важливій і складній темі. В питанні потреби звільнити Крим реальні глибинні інтереси України та світу збігаються. Тільки після відновлення суверенітету України у міжнародно визнаних кордонах 1991 року та покарання винних у підготовці та проведенні агресивної і геноцидної війни можна буде говорити про відновлення міжнародного правопорядку

Андрій ІВАНЕЦЬ

українознавець Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, учасник групи з гуманітарної політики Міжнародної експертної мережі «Кримської платформи»

 

______________________________________________

1.Загородній М. Більшість українців зовсім не готові віддавати Крим і Донбас. Опитування. Українська правда. Життя. 15.03.2022. URL: life.pravda.com.ua/society/2022/03/15/247818/

2.Коломієць А. Більшість українців виступають за військове звільнення Криму. DW. 13.03.2023. URL: https://www.dw.com/uk/bilsist-ukrainciv-vistupaut-za-zvilnenna-krimu-vijskovim-slahom/a-64971877

 3.Письменник Шкляр закликав українців відмовитися від Криму і Донбасу: «Візьміть тоді всю Росію і…». Неоднозначна заява. Politeka. 15.06.2017. URL: https://politeka.net/uk/society/270445-pisatel-shklyar-prizval-ukraincev-otkazatsya-ot-kryma-i-donbassa-vozmite-togda-vsyu-rossiyu-i

4.Василь Шкляр: Людина, яка розмовляє російською у нашій державі, завжди буде російським підданим.  Інтерв’ю з України. 14.03.2018. URL: https://rozmova.wordpress.com/2018/03/21/vasyl-shklyar-18/

5.Скандальний владика Павло заявив, що Крим ніколи не був українським. ТСН. 09.01.2018. URL:

6. «Чий Крим?». Митрополит Павло повернувся в Україну та потрапив у скандал. Главком. 21.10.2022. URL: https://glavcom.ua/country/society/skandalnij-mitropolit-pavlo-dav-shokujuchu-vidpovid-na-pitannja-chij-krim-883755.html

7.Трамп: Україна мала відмовитися від Криму і вступу до НАТО, щоб уникнути війни. Європейська правда. 01.09.2022. URL: https://www.eurointegration.com.ua/news/2022/08/1/7144261/

8.Президент Бразилії запропонував Україні «відмовитися від Криму». Радіо «Свобода». URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news-brazyliya-silva-ukrayina-rosiya-krym/32353578.html

9.З початку повномасштабного вторгнення окупанти здійснили запуски 750 ракет із території окупованого Криму – Ташева. Укрінформ. 07.09.2022. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3566394-z-pocatku-povnomasstabnogo-vtorgnenna-rosiani-zdijsnili-zapuski-750-raket-z-krimu-taseva.html 

10.Скоропадський П. Спогади.  Голов. ред. Я. Пеленський ; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського [та ін.].Київ-Філадельфія: [б.в.], 1995. С. 262.

11.З початку окупації в Криму релігійних організацій стало вдвічі менше, а парафій ПЦУ вшестеро. Укрінформ. 18.03.2022. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3433479-z-pocatku-okupacii-v-krimu-religijnih-organizacij-stalo-vdvici-mense-a-parafij-pcu-vsestero.html

 12.У Криму зафіксували майже 8 тисяч порушень основних прав людини – правозахисники. Укрінформ. 01.06.2023. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-crimea/3632725-u-krimu-zafiksuvali-majze-8-tisac-porusen-osnovnih-prav-ludini-pravozahisniki.html

13.Бойко О. Росія утримує 180 політв’язнів заарештованих у Криму чи дотичних до Криму — Ташева. Суспільне. Новини. 15.03.2023. URL: https://suspilne.media/415230-politicni-vazni-rosiani-zaarestuvali-na-teritorii-okupovanogo-krimu-180-gromadan-ukraini-tamila-taseva/

14.Постанова Верховної Ради України «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави. Відомості Верховної Ради. 2014. № 15. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1140-18#Text

15.За роки окупації Криму від утисків росіян постраждали вже близько 30 членів Меджлісу. Українська правда. 26.04.2023. URL: https://www.pravda.com.ua/news/2023/04/26/7399580/

16.Как изменился национальный состав Крыма с 2014 по 2021 год. РИА Новости. 11.02.2023. URL: https://crimea.ria.ru/20230211/kak-izmenilsya-natsionalnyy-sostav-kryma-s-2014-po-2021-god-1126923382.html

17.Достим Э. Перепись населения в Крыму: почему русских стало больше, а украинцев – меньше. Крым.Реалии. 23.03.2015. URL: https://ru.krymr.com/a/26916490.html

18.Кривошеев П. «Происходит геноцид украинцев Крыма путем ассимиляции». Эксперты о результатах российской «переписи населения». Крым.Реалии. 10.06.2023. URL: https://ru.krymr.com/a/genotsid-ukraintsev-assimilyatsiya-krym-perepis-naseleniya/32453177.html

19.Кушнерик Т. Пакують награбоване: окупанти збираються тікати з анексованого Криму. Главком. 05.12.2022. URL: https://glavcom.ua/country/culture/pakujut-nahrabovane-okupanti-zbirajutsja-tikati-z-aneksovanoho-krimu-893406.html

20.Юрченко К.Г., Жаліло Я.А. «Щодо системних наслідків тимчасової окупації Криму в економічній сфері». Аналітична записка. Сайт Національного інституту стратегічних досліджень. 19.05.2014. URL: https://niss.gov.ua/doslidzhennya/ekonomika/schodo-sistemnikh-naslidkiv-timchasovoi-okupacii-krimu-v-ekonomichniy-sferi

21.Росія порушила 487 договорів з Україною, анексувавши Крим – Мінінформполітики. Радіо Свобода. 06.04.2018. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/news/29150225.html

 

АВТОНОМІЇ: поняття, класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення на досвіді іноземних країн і ситуація в Україні (частина І)

Адміністративний устрій АР Крим. Фото Вікіпедія.

У статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», що опублікована на сайті інформаційної агенції “Голос Криму” досліджувалось питання самовизначення корінних народів, а саме: чи є вони суб’єктами права на самовизначення, форми такого самовизначення (створення органу самоуправління або автономії) та можливі його наслідки, закріплення прав корінних народів у законодавстві України.

В цій же статті буде проведено моніторинговий аналіз питань щодо створення та функціонування автономій, як одної із можливих форм реалізації права на самовизначення, їх класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення останніх на прикладі досвіду іноземних країн.

Спершу слід розглянути питання про визначення поняття «автономія». У правовому аспекті автономію слід віднести до категорії конституційного права як загального поняття, яке відображає особливий статус території чи організації в державі, що передбачає відносно самостійне розв’язання внутрішніх проблем поза межами прав і повноважень держави чи організації, до складу яких входить дана самоврядна одиниця [1].

Доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка Бориславська О.М. у науковій статті «Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі» вказала, що розглядаючи історію виникнення сучасних автономій, виокремлюють чотири передумови їх формування.

По-перше, коли сама держава зазнала загальної трансформації, як це відбулося в Іспанії після закінчення режиму Франко 1975 року, в Молдові та Україні після розпаду Радянського Союзу 1991 року, в Італії та Португалії, коли диктаторські та автократичні режими в 1948 та 1974 роках були замінені демократичними.

По-друге, надання автономії в процесі деколонізації, коли з тих чи інших причин колишні колонії не формували суверенної держави (Гренландія, Нідерландські Антильські острови до 2010 року, Нова Каледонія і Французька Полінезія).

По-третє, автономія була надана в результаті порозуміння між державою та відповідним регіоном у поєднанні з тиском з боку іншої держави (Південний Тіроль, Аландські острови, Автономна Республіка Крим).

По-четверте, внаслідок жорстких суперечок і конфліктів, що іноді переростали в насильницькі: Країна Басків (900 жертв протягом 1969–2003 років), Північна Ірландія (близько 3 тис. жертв з 1972 по 2005 роки), Корсика, де з 1970-х років продовжується насильство. [2]

Як відзначає професор кафедри конституційного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор юридичних наук, доцент Мяловицька H. А. серед багатьох теоретичних проблем сучасного державотворення, що потребують глибокого дослідження й узагальнення, важливе місце посідає комплексна проблема правового статусу автономних утворень. Підставою для такого висновку служить проведений порівняльний аналіз майже 100 держав світу, які мають у своєму складі автономні утворення. Його результати свідчать про принаймні дві характерні риси: по-перше, про надзвичайну багатоманітність форм автономій, яка особливо зросла в кінці XX століття; по-друге, про їх плинність і мінливість у процесі державотворення. [3]

Розрізняють три форми автономії (в залежності від того, компактно, чи розрізнено проживають національні меншини):

  1. Персональна автономія. Утворюється, головним чином, тоді, коли певні національні меншини, що не проживають компактно в даній державі, а розпорошені в різних її регіонах, об’єднуються у громадські спілки для реалізації своїх культурно-побутових запитів. В окремих випадках їм надається право брати участь у політичному житті шляхом представництва в деяких центральних органах держави (прикладом є Австрія, Угорщина, Естонія, Швеція, Фінляндія та деякі інші держави). [3]
  2. Корпоративна автономія. Пов’язується, головним чином, з існуванням етнічних груп, які мешкають упереміж з іншими етнічними групами, але загалом їх питома вага серед населення регіону є досить високою. У цьому разі для них нерідко резервується певна кількість місць у державному апараті, а їхня рідна мова визнається за офіційну. Цією мовою може здійснюватись навчальний процес у школах, вестися судочинство тощо. Державні службовці, що працюють у регіоні, які є вихідцями з інших етнічних груп, повинні знати мову та особливості побуту корінної етнічної групи і в своїй практичній діяльності враховувати їх (прикладом є деякі невеликі штати Індії, народність маруни на Ямайці). [3]
  3. Територіальна автономія. Застосовується тоді, коли через ті чи інші обставини одній чи кільком частинам держави надають ширші (у порівнянні з рештою території) повноваження для самостійного вирішення питань внутрішнього самоврядування. Форми такої автономії: національно-територіальна й культурно-національна. [3]

Національно-територіальна утворюється лише в разі компактного розселення національної меншини, яка утворює дану автономію. Але існують і такі територіальні автономії, підставою для утворення яких є не етнічні ознаки, а врахування особливостей історичних традицій, звичаїв, культури, побуту, релігійних вірувань населення, що проживає на території автономії. До таких автономних утворень можна віднести, наприклад, Корсику у Франції, Іракський Курдистан, Азорські острови в Португалії та ін. [3].

За обсягом повноважень територіальна автономія (етнотериторіальна) поділяється на: політичну та адміністративну.

При політичній автономії її органи мають право на видання місцевих законів з питань, які відносяться до компетенції автономії, яка буває досить широкою. Повноваження автономії визначаються конституцією держави або спеціальним законом. Своїх судів не мають, розташовані на їх території суди входять до єдиної судової системи всієї держави. Політична автономія існує на Корсиці у Франції, Аландських островах (Португалія), Північна Ірландія і Шотландія в Великобританії, Гренландія в Данії.

Досить широкі повноваження мають політичні автономії в деяких постсоціалістичних країнах, зокрема Республіка Нахічевань в Азербайджані, Республіка Каракалпакія в Узбекистані. За Конституцією Азербайджану Нахічеванська Республіка є автономною державою у складі Азербайджану зі своєю конституцією та правом приймати закони, що не суперечать конституції та законам Азербайджанської Республіки [3].

Рідко автономії мають свою конституцію (Автономна Республіка Крим) та громадянство (Аландські острови в Фінляндії).

У порівнянні з деякими перерахованими автономними утвореннями більш обмеженими виглядають повноваження Автономної Республіки Крим у складі України. Вона хоч і є державним утворенням – республікою і має свою конституцію, але права здійснювати законодавчі функції не має. Обмежує права автономії також наявність у республіці Постійного Представництва Президента України, що здійснює моніторинг та контроль дотримання українського законодавства [3].

При адміністративній автономії її органи не наділяються правом видавати закони. Нормативні акти, які приймаються похідні від законів держави. Порівняно із звичайними адміністративно-територіальними одиницями права адміністративних автономій є трохи ширшими з урахуванням етнічних і побутових особливостей місцевого населення [3]. Наприклад, адміністративну автономію мають – в Індії (штат Ассам), в Республіці Сербія (Воєводіна), в Республіці Тринідад та Тобаго (острів Тобаго), більше сотні в Китайській Народній Республіці.

Деякі науковці виділяють ще міждержавну «кочову автономію». Наприклад, в певних країнах Африки для туарегів визначені межі сезонних міграцій, що охоплюють різні держави.

Цікавий факт, що у Болгарії існує заборона автономій (конституція 1991), вважається, що для вирішення питань місцевого значення достатньо місцевого самоуправління.

Враховуючи, що Україна йде європейським шляхом розвитку держави, варто дослідити саме утворенні автономії Європи, оскільки її приклад демонструє гнучке різноманіття моделей автономного устрою, а також правові принципи, які забезпечують їхнє існування.

Український письменник, журналіст, перекладач Валерій Верховський, у вступі до циклу статей 2018 року української газети «Кримська світлиця» стосовно дослідження автономій зазначає, що досвід вирішення внутрішніх суперечностей і різноманітних конфліктів, який має Європа, повинен бути осмислений і втілений у нашому правовому полі, але він має виходити не з зовнішнього примусу, а з внутрішньої потреби нації держави в цілому та кожного окремого громадянина.

Детальніше зупинимось на автономіях декількох країн Європи.

Гібралтар (півострів, що є складовою частиною Сполученого Королівства) входить до Євросоюзу, його громадяни є водночас громадянами Великої Британії та ЄС, беруть участь у виборах до британського та європейського парламентів.

З 1969 року Гібралтар офіційно позбувся статусу колонії. Власну конституцію Гібралтар має з 1950 року. Нинішній, четвертий за рахунком основний закон, ухвалено голосуванням на референдумі у 2006 році. Місцевий парламент формує уряд на чолі з Головним міністром. Губернатор, котрого призначає королева, уповноважений у сферах оборони, зовнішньої політики та безпеки. 83% мешканців за переписом назвали себе гібралтарцями. Британці (англійці, шотландці, валлійці разом) складають всього лише 10%. Однак офіційною є тільки англійська мова, при тому, що яніто (місцевий іспано-англійський суржик) де-факто лишається розмовною мовою більшості; [4]

Острів Мен, розташований у Ірландському морі, має статус Коронного володіння (належить Британії, але юридично не входять до Сполученого королівства, і перебуває у безпосередньому володінні королеви (або короля). З 979 року острів має парламент, він складається з двох палат і має назву Тинвальд. Самоврядування на острові впроваджено з 1866 року, коли статус острова змінився з колонії Корони на Коронне володіння. Королева призначає Лейтенант-губернатора острова на термін 5 років. У його віданні виконавча влада і затвердження ухвалених Тинвальдом законів.

З 80 тисяч мешканців острова майже 50 тисяч складають менці – нащадки кельтів, споріднених з шотландцями та ірландцями; їхня рідна менська мова, що належить до кельтських мов, у XX сторіччі повністю вимерла, проте активно відроджується. Офіційними мовами проголошено як англійську, так і менську. [4]

Варто взяти до уваги досвід щодо відновлення мов корінних народів, оскільки мови, зокрема, караїмів та кримчаків в Україні, яких визнано корінними народами Законом України «Про корінні народи України», також знаходяться на межі зникнення. Разом з цим, обов’язково потрібен зворотній зв’язок і від самих корінних народів, що буде проявлятись у їх активній участі, яка передбачена зокрема і Порядком проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 № 1018. Ініціатива щодо формування своїх культурних, мовних, релігійних та інші потреб має виходити саме від них, бо хто як не вони краще знають свої потреби [5]. З аналізу нормативно-правових актів України та Декларації ООН про права корінних народів таке відновлення мов та культур може та має проходити і без статусу автономії;

Нормандські острови належать до володінь Корони і мають власні парламенти (Штати). Державний устрій подібний до острову Мен. Королівську владу представляють губернатори, призначені королевою, а адміністрацію очолюють обрані парламентами бейліфи.

Англійців на Нормандських островах трохи більше половини з 62 тисячі мешканців Гернсі та 100 тисяч джерсійців. Офіційними мовами островів, крім англійської, є французька (адже близько 40% населення островів – французи), а також відповідні місцеві говірки нормандської мови: джерсійська – на Джерсі, гернсійська – на Гернсі; [4]

1707 року королівство Шотландія добровільно вступило в унію з іншою частиною острова Британія – королівством Англія. З того часу офіційна назва держави – Велика Британія.

Всього шотландців у п’ятимільйонному населенні Шотландії майже 90%. На території Шотландії побутують три мови, дві з яких є автохтонними: гельська шотландська (це мова шотландських верховинців-хайландерів, яких лише 60 тисяч, тобто трохи більше 1%) та англо-шотландська, носіями якої є півтора мільйона або 30% з 5 мільйонів мешканців цього регіону, а третя мова – англійська, за якою більшість.

Британський парламент має право вето на будь-який закон парламенту Шотландії; на рішення британського парламенту Шотландія не може накладати вето. 129 шотландських депутатів законодавчо регулюють на території Шотландії охорону здоров’я, освіту, охорону довкілля, місцеве самоврядування, а також ставки оподаткування, лісове господарство, риборозведення, землеустрій та житлове будівництво, сферу туризму, транспорт, з певними застереженнями, – сферу юстиції.

Референдум з питання виходу зі складу Британії проводився у Шотландії в 2014 році, проте прихильники незалежності не набрали навіть 45%. На цьому можна було б ставити крапку, якби через два роки референдум щодо виходу Великої Британії з Євросоюзу все не перевернув – адже в Шотландії 54% проголосували за членство в об’єднаній Європі. Склалася парадоксальна ситуація, коли прихильники незалежності в Шотландії із умовно сепаратистів перетворилися на єврооптимістів; [4]

Північна Ірландія. У 1919 році, пішовши на визнання самостійності Ірландської республіки, британська влада відокремила шість провінцій, де приблизно 55% населення було протестантами, решта – ірландцями-католиками, перші в 1922 році проголосували на референдумі за те, щоб залишитися у складі Сполученого королівства.

Проте референдуми не завжди вирішують проблеми, іноді тільки поглиблюють. Напруга в стосунках «лоялистів» та «католиків» не зникала, а в 1960-1980-х роках переросла у запекле кровопролиття. Процес врегулювання стартував лише наприкінці ХХ сторіччя. У 1998 році було досягнуто домовленостей, названих Белфастською угодою, – написаним на 65 сторінках договором про мирне врегулювання в Північній Ірландії.

Референдум про затвердження цього документа відбувся одночасно в Північній Ірландії та Ірландській республіці. 81% північноірландців та 56% мешканців незалежної Ірландії висловилися на підтримку Белфастської угоди.

Офіційними мовами регіону визнані ірландська та ольстерсько-шотландська мови. У Британському парламенті Північну Ірландію представляє 12 делегатів. Законодавчий орган — Асамблея Північної Ірландії, Виконавчий орган — Виконавчий Комітет Північної Ірландії.

Якщо на референдумі про вихід з-під влади британської корони та возз’єднання з Ірландською республікою шансів на перемогу у плебісциті бути не могло, то процес «брекзита» сплутав усі карти, тому що більшість у Північній Ірландії не підтримала вихід з Європейського Союзу; [4]

Уельс. Дві третини населення країни розмовляють англійською, і лише третина послуговується (більшою чи меншою мірою) валлійською, тобто приблизно мільйон, що, між іншим, в десятки разів більше, ніж мовців ґельських мов у сусідніх Шотландії та Ірландії.

Після того, як Північна Ірландія та Шотландія домоглися права на широке самоврядування, автономного статусу почав вимагати й Уельс.

У 1997 році вперше в історії зібрався валлійський парламент – Національна асамблея Уельсу. Асамблея подає на затвердження королеві (або королю) кандидатуру Першого міністра, а той, своєю чергою, формує регіональний уряд.

Однак розширення прав автономій спричинило невдоволення у самій Англії, найбільшій країні Сполученого королівства: її мешканці почали бачити дискримінацію більшості, до Вестмінстера (британського парламенту) обираються депутати і від Шотландії, і від Північної Ірландії, і від Уельсу, але ухвалені за їхньої участі закони та рішення визначають життя англійців, у тому числі ті акти, що не поширюються на Шотландію, Уельс чи Північну Ірландію. Тож не виключено, що автономного статусу запрагне й Англія. [4]

Фінляндія: Аландські острови.  Аландські острови, населені етнічними шведами, історично належали Швеції, як, утім, і вся Фінляндія. Разом з фінськими землями цей архіпелаг понад двісті років тому ввійшов до складу Російської імперії, а коли в 1917 році Фінляндія проголосила незалежність, мешканці островів вирішили, що з новоствореною державою їм не по дорозі. Водночас, Ліга Націй виступила за збереження островів у складі унітарної Фінляндії, але на правах найширшої автономії.

Статтею 120 Конституції Фінляндії зафіксовано особливий статус Аландських островів. Населення регіону складається на 91% з етнічних шведів і 5% з фінів, єдиною офіційною мовою є шведська, а фінську тут до 1970 року навіть не вивчали в школах. Автономія випускає власні поштові марки, має місцевий парламент і свого представника в сеймі Фінляндії; [4]

Варте уваги те, що Аландські острови є одним із прецедентів, коли етнічне населення (шведи) маючи власну державу (Швеція) отримали автономію в іншій країні (Фінляндія).

Рідний Край Саамів.  Народ саами – корінні мешканці Скандинавського півострова. Саами мешкають також у Норвегії, Швеції та Російській Федерації, але автономію вони отримали лише у Фінляндській Республіці.

Прикінцевий абзац 121-ї статті Конституції Фінляндії («Комунальне та інше територіальне самоврядування») звучить так: «Саамське населення має відповідно до закону мовну та культурну автономію на території свого проживання».

Автономія саамів є мовно-культурною, а не національно-територіальною, права корінного народу – розглядаються, насамперед такі, як збереження рідної мови та традиційної культури. У державних органах на території автономії саами користуються правом спілкування своєю рідною мовою. У віданні двадцяти одного депутата парламенту саамів такі питання: мовні права корінного населення, освіта та культура; соціальні та охорони здоров’я; забезпечення прав саамів та проведення виборів. [4]

Цікавий факт, що під час всеукраїнського перепису населення 2001 року 10 тисяч закарпатців у графі «національність» написали «русин» (також вони проживають у Словаччині, Сербії, США, Угорщині, Хорватія, Чехія, Польща та не мають власної держави).

У статті «Закарпатська обласна Рада узаконює русинів» зазначається, що в деяких сусідніх з Україною державах русини визнані як національні меншини. До того ж, у дорадянський період, східні слов’яни в Закарпатті називали себе русинами. Голова асоціації «Сойм підкарпатських русинів» протоієрей Димитрій Сидор, вважає, що русинів варто визнати ще й через рекомендації різних міжнародних організацій:
«Оскільки є рішення ООН з рекомендаціями Україні визнати русинську національність, то ми й нагадуємо, що русини в Закарпатті – живий народ. Є граматика русинського язика, я, до речі, її автор, і ми маємо повні підстави бути визнаними, бо я стверджую: без визнання русинів Україну можуть і не прийняти до Європи». Голова Закарпатської обласної ради Михайло Кічковський погодився, що невизнання русинів є порушенням Конституції України, а Закарпатська обласна Рада визнала русинів на рівні області. Також русини, домагаючись офіційного статусу, звертались до різних державних інстанцій, Верховної Ради України, але поки що позитивної відповіді так і не отримали. [6]

Данське Сполучене королівство: Фарерські острови. 1 квітня 1948 року Фарери відмовилися від ідеї повної незалежності, а Данія надала островам максимальну самостійність. Зовнішня політика й оборона залишилися у повному віданні Копенгагена, на теренах островів присутня військово-морська база Данії. У данському парламенті Фарерські острови представляють два делегати, а на самому архіпелазі законодавчо закріплена назва «Самоврядна громада всередині держави Данія». На островах обирають власний парламент.

Фарерська мова, рідна для 50-тисячного населення Фарер, є офіційною на території архіпелагу, разом з данською; [4]

Гренландія. Корінний народ інуїти складає 90% населення острова, їхня гренландська мова є рідною для 85% мешканців, вона є єдиною офіційною мовою Гренландії, данська такого статусу позбавлена після 2008 року.

З 1979 року Данія надала Гренландії досить широку автономію, проте у 2008 році було проведено референдум стосовно розширення прав гренландського самоврядування. За це проголосувало 75% виборців. Зокрема, місцева адміністрація перебирає на себе повноваження поліції та судочинство, усі права на шельф і надра, багаті на золото, алмази, газ та нафту, – у повній власності автономії. Данія відповідає за оборону, зовнішню політику та грошову систему.

Цікавим є те, що Данія продовжує видавати дотації Гренландії – мільярдами крон щорічно. Водночас, якщо мешканці острова захочуть будувати власну державність і відокремитись, то данський уряд уже визнав, що Данія не буде утримувати Гренландію примусом. [4]

Франція. Корсика. Франція, на відміну від України, відмовилася ратифікувати підписану нею Європейську хартію регіональних мов і мов меншин, і відмовилася підписувати Європейську конвенцію про захист національних меншин – на підставі невідповідності французькій конституції.

При цьому, шість мов визнано конституцією «корінними етнічними» з 1982 року: басконська, окситанська (провансальська, лімузинська), бретонська, ельзаська, каталонська та корсиканська. Для 86% французів (мешканців Франції) французька мова є рідною, шістьма мовами корінних етносів разом розмовляє 5% населення.

Конституція Французької Республіки проголошує: «Статус Корсики регулюється спеціально ухваленим законом. Корсиканська мова проголошена другою офіційною на острові, її вивчення впроваджено у школах».

Однак, на острові, приєднаному до Франції ще 1768 року, досі жевріє рух за його незалежність, періодично нагадуючи про своє існування терористичними актами. Хоча сепаратистська організація «Фронт національного визволення Корсики» веде свою діяльність щонайменше вже сто років, помітних успіхів прибічники незалежної Корсики не здобули. Шляхом розумних компромісів без поступок зовнішньому тискові центральна влада Франції тримає ситуацію під контролем, не йдучи на визнання корсиканців окремою національністю, що могло б призвести до порушення питання про самовизначення острова. [4]

Греція. Автономна чернеча держава Святої Гори. У системі адміністративного поділу Греції має спеціальний статус автономної самоврядної території (закріплений Конституцією Греції 1975)

Відповідно до Статутної хартії (основного закону, ухваленого Афоном у 1924 році), вищим законодавчим та судовим органом монастирського правління є «Надзвичайні збори двадцятьох», що складаються з мешканців усіх 20 монастирів, розташованих на півострові, та скликаються двічі на рік. Кінот, виконавчий орган, також складається з 20 делегатів від кожного монастиря, а інтереси центральної влади Грецької республіки представляє губернатор, який є службовцем Міністерства закордонних справ. Грецька поліція на цій території перебуває в його підпорядкуванні. [4]

Італія: Фріулі-Венеція-Джулія. Ця територія на початку Середньовіччя була заселена слов’янами, а згодом упродовж тисячоліття входила до імперії, яка змінювала назви зі Священної Римської на Австрійську, а після – Австро-Угорську. З 1919 року весь регіон увійшов до Італії, проте після поразки у Другій світовій війні Італія змушена була його південну частину – Венецію-Джулію – віддати під міжнародний контроль. У 1954 році територію поділили між Югославією, якій дістався майже весь півострів Істрія, та Італією, яка повернула собі місто Трієст. Тепер у цій італійській області майже 100 тисяч словенців та хорватів, і в деяких місцевостях області їхні мови є офіційними, поряд з італійською; [4]

Трентіно-Альто-Адідже. Цікавість досвіду цієї області у тому, що тут є автономії всередині автономії. Власне, вся область складається з двох провінцій: Тренто і Больцано-Боцен – Південний Тироль. Якщо населення в провінції Тренто було італомовним, то з Південним Тиролем було навпаки.

Землі ці здавна були населені німцями, проте з 1919 року, коли за підсумками Першої світової війни Італія отримала два шматки австро-угорської території, одним з них став Південний Тироль. Населення регіону італомовне лише на третину (головним чином це мешканці найбільшого в провінції міста Больцано), а решта спілкуються німецькою. В області запроваджено другою офіційною німецьку мову. [4]

Румунія. Секейська автономія. Автономія угорців існувала в румунській Трансильванії з 1952 до 1968 року. Вона називалася Муреш-Угорська автономна область. Проте, вона була скасована в ході реформи адміністративного устрою Румунії.

Про відокремлення від Румунії чи приєднання до Угорщини не йдеться – територія, де компактно мешкають угорці, розташована у самому географічному центрі Румунії.

У 2009 році представники місцевої влади трьох трансильванських жудеців (повітів), у яких етнічні угорці-секеї складають абсолютну більшість, – Ковасна, Харгіта і Муреш – проголосили автономію під назвою “Секейський край”. Центральна влада Румунії це рішення законним не визнає.

З травня 2011 року існує і «уряд» неіснуючої автономії – адміністративна рада Секейської автономії, що складається з тих представників місцевої влади трьох зазначених повітів, котрі підтримують ідею автономії.

10 січня 2018 р. у місті Тиргу-Муреш мітинг з вимогою проголошення Секейської автономії зібрав три тисячі громадян – етнічних угорців. Однак у Бухаресті на ці протести не зважають. [4]

У 2020 році в парламенті Румунії намагалися розглянути статут проєкту можливої угорської автономії Секейського краю, який був ініційований Демократичним союзом угорців Румунії. При цьому, Уряд Румунії категорично виступив проти можливої угорської автономії у складі держави. А Сенат країни більшістю голосів відхилив поданий законопроєкт.

Подібні наративи щодо необхідності створення угорської національно-культурної автономії влада Угорщини просуває і на території України, а саме в Закарпатській області.

Рекомендую до прочитання аналітичну статтю щодо моделей просування Угорщиною ідеї створення на території Закарпатської області угорської автономії (Від Притисянського округу до автономії: як і чому Угорщина просуває свої ідеї на Закарпатті. Частина І та частина ІІ).

Молдова: Придністровська Молдавська Республіка. Державними мовами в ПМР є молдавська (з кириличною абеткою), російська та українська. Українці складають третину населення ПМР. Ця мікродержава дефакто є однією з невизнаних незалежних країн. Але з точки зору молдавського законодавства це лише автономія, хоч і наділена широкими повноваженнями: «Населеним пунктам лівобережжя Дністра можуть бути надані особливі форми та умови відповідно до особливого статусу, встановленого органічним законом», – проголошує конституція Республіки Молдова.

Втім, наміру відокремлення від правобережної Молдови у Тирасполі не приховували з самого початку, але ізольованість від Росії, що підбурює сепаратизм на пострадянському просторі, та принципово протилежна українська позиція зробили ситуацію патовою; [4]

Гагаузія. Автономне територіальне об’єднання Гагаузія (за конституцією Республіки Молдова). Гагаузи – тюркський народ, що здавна живе на території південної Бессарабії, сповідуючи християнство. Офіційними мовами Гагаузької автономії є гагаузька, молдавська та російська, але фактично – для 95% дітей навчання в школах тут ведеться російською, так само російська є мовою діловодства. Гагаузів у автономії 82%.

Очолює автономію башкан (президент). Парламент називається Халк Топлуш і він наділений повноваженнями ухвалювати закони у сферах: науки, культури, освіти, житлово-комунального господарства, благоустрою, охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, місцевої бюджетно-фінансової та податкової діяльності, економіки й екології, трудових відносин і соціального забезпечення.

Автономія утворена з населених пунктів, в яких не менше половини мешканців становили етнічні гагаузи, там, де гагаузів було менше половини, – проводився місцевий референдум, і якщо більшість погоджувалася з тим, щоб їхнє село чи містечко увійшло до Гагаузії, цей населений пункт приєднувався до автономії. Згідно з конституцією автономії останні мають право, провівши референдум, вийти зі складу Гагаузії.

Цікавим прикладом є також те, що територія автономного утворення не є монолітною: крім основного «шматка», де проживає 80% мешканців і розташовано адміністративний центр місто Комрат.

Це цілком нормальна практика, якщо тільки автономія створена з метою збереження етнічної тотожності, а не задля втілення сепаратистських планів. [4]

Сербія: Автономний Край Воєводина. 1918 року, коли розпадалася Австро-Угорська імперія, народне зібрання (скупщина) проголосило рішення приєднатися до сербської держави. Сербів у Воєводині дві третини, угорців – 14%, русинів тут близько 16 тисяч. Русинську мову (бачвано-русинський діалект) визнано однією з шести офіційних мов автономії, разом з сербською, угорською, словацькою, румунською та хорватською; [4]

Автономний край Косово і Метохія. У 1948 році югославська комуністична влада створила Автономний край Косово і Метохія. Ця автономія досі записана в Конституції Республіки Сербія, але у 2008 році Косово проголосило незалежність, і центральна влада в Белграді не може нічого вдіяти з цим.

Здавна у Косові жили не лише серби, а й албанська меншина, що усвідомлювала себе корінним дослов’янським населенням Балкан. Внаслідок високого природного приросту населення та за рахунок мігрантів з Албанії у Косово албанців стало 90%.

У 1989 році було суттєво обмежено повноваження автономії, а під кінець 1990-х у краї палала вже справжня війна між албанцями-сепаратистами та урядовими військами. У 1999 році загострення ситуації дійшло до депортації албанців з Косово та повітряних

ударів НАТО у відповідь. Введення миротворчих сил ООН припинило насильство, водночас процес відокремлення краю від Сербії став незворотнім. [4]

Іспанія. Каталонія, Країна Басків. Як зазначає доктор юридичних наук Бориславська О.М. у науковій статті «Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі» триваюче століттями сприйняття каталонцями іспанської влади як чужої, яке не встигло змінитися протягом 1931–1939 років (після утворення Іспанської республіки у 1931 році Каталонія отримала автономію, яку зберігала до встановлення диктатури генерала Франко), не зазнало змін і після 1975 року, коли Іспанія була перетворена на конституційну монархію, а Конституція 1978 року знову передбачила для неї досить широку автономію. Стрімкий економічний розвиток, відродження каталонської мови, зміцнення позицій Каталонського регіону у Євросоюзі створили передумови для порушення питання про ширшу автономію, яке лідер соціалістичної партії Хосе Луїс Родрігес Сапатеро запропонував вирішити шляхом ухвалення Статуту автономії.

У 2006 році законодавчий орган Каталонії прийняв Статут автономії, який був схвалений парламентом Іспанії, а згодом затверджений на референдумі каталонськими виборцями. Чи не відразу Статут був оскаржений до Конституційного Суду представниками Народної партії (у парламенті на час його прийняття більшість мали соціалісти). Після чотирьох років розгляду справи Конституційний Суд вказав, що посилання у преамбулі Статуту на Каталонію “як націю” та на “національну реальність” Каталонії не мають юридичної сили. Конституційний Суд визнав деякі положення закону неконституційними (зокрема щодо пріоритетного становища каталонської мови над іспанською, надання повноважень каталонському парламенту у сфері судової влади та правосуддя тощо), залишивши при цьому документ у силі.

Рішення Суду було негативно сприйнято населенням Каталонії, що спричинило до масових протестів, які періодично повторювалися з вимогами перегляду меж автономії або визнання за Каталонією державного суверенітету.

У 2014 році відбувся референдум, на який було винесено два питання: “1) Чи бажаєте ви, щоб Каталонія стала державою?; 2) Якщо так, чи хочете ви, щоб Каталонія стала незалежною державою?”. Близько 40% каталонців з 80%, що взяли участь у голосуванні, проголосували ствердно щодо згаданих питань. Рішенням Конституційного Суду Іспанії згаданий референдум було визнано консультативним, проте це продемонструвало подальше назрівання конфлікту на фоні невирішеної проблеми.

1 жовтня 2017 року в Каталонії був проведений референдум, у якому взяли участь 43% виборців, 92% із яких проголосували за утворення суверенної держави з республіканською формою правління. Іспанія не визнала цього референдуму та прийняла рішення про “призупинення автономії” для Каталонії.

Досвід Каталонського референдуму та спроби проголосити державний суверенітет засвідчив, що регіоналізація здатна відтермінувати дезінтеграційні процеси, проте не в змозі цілком вирішити проблеми співіснування кількох етнічних спільнот, одна з яких реалізувала своє право на самовизначення та утворення суверенної держави, а інша робить спроби його реалізувати. У такому разі право нації на самовизначення вступає у конфронтацію з принципом територіальної цілісності суверенної держави, на території якої така етнічна спільнота фактично проживає, що є серйозною доктринальною проблемою. [2]

Еней ТЕСЛЯ
оглядач інформаційної агенції “Голос Криму”

Продовження статті читати ТУТ

__________________________

У написанні статті були використані такі джерела:

  1. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка]. — К.: ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2007. — 992 с.
  2. Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі / Бориславська ОленаМарківна // Наукова стаття – 2017;
  3. Теоретичні проблеми правового статусу автономних утворень у сучасних державах світу / Н. А. Мяловицька // Наукові записки НаУКМА. – 2003;
  4. Загальнодержавна українська газета «Кримська світлиця» випуски 2018 року № 13, 14, 15, 16, 17, 19, 20, 21, 22, 23, 30;
  5. Стаття «Український Крим після звільнення»;
  6. Стаття «Закарпатська обласна Рада узаконює русинів»;
  7. Декларація про принципи міжнародного права. Резолюція № 2625, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970;
  8. Короткий Т.Р., Мережко О.О., Плешко Е.А. Проголошення «ДНР» і «ЛНР» і право народів на самовизначення: ілюзорний суверенітет чи суверенітет ілюзій. Українська Революція гідності, агресія РФ і міжнародне право. Київ, 2014. С. 673-705;
  9. Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів. Резолюція № 61/295, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13 вересня 2007;
  10. Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2014 від 20.03.2014;
  11. Краткое изложение решений, консультативных заключений и постановлений Международного Суда, 1948–1991 / ООН, Междунар. суд. Нью-Йорк : ООН, 1993. VIII. 286 с.;
  12. Reference re Secession of Quebec : Judgment of the Supreme Court of Canada of08.1998 in case No. 25506;
  13. Сафонов В.Е., Миряшева Е.В. Регулирование государственного единства в зарубежной судебной практике. Научно-практический журнал “Наука и образование: хозяйство и экономика; предпринимательство; право и управление”. 2011. № 10 (16). С. 34-38;
  14. Шинкарецкая Г. Г. Положение фактически существующих режимов (непризнанные государства). Новые вызовы и международное право, 2010. С. 158-175;
  15. Бабін Б. В. Конституційно-правовий статус корінних народів України : дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 «Конституційне право» / Бабін Борис Володимирович. – Донецьк, 2004. – с. 140-160 арк.
  16. Стаття «Ліквідація автономії Криму: провокація чи розмова, яка на часі?»;
  17. Резолюції Європейського парламентущодо імплементації Угоди ЄС про асоціацію з Україною (2019/2202(INI)) від 11 лютого 2021 року;
  18. Keating M. Rethinking the region: culture, institutions and economic development in Catalonia and Galicia / M. Keating // European Urban and Regional Studies. – 2001. – № 8. – Р. 217–234;
  19. Стаття «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України»;
  20. Закон України від 01.07.2021 № 1616-IX «Про корінні народи України».
  21. Порядок проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 р. № 1018

___________________

Дізнайтеся більше у фільмі “Корінні народи” . 

АВТОНОМІЇ: поняття, класифікація, позитивні та негативні наслідки утворення на досвіді іноземних країн (частина ІІ)

Адміністративний устрій АР Крим. Фото Вікіпедія.

Як зазначалося у статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», зміст принципу самовизначення народів більш докладно розкривається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970. Зокрема, в абз. 7, 8 відповідного розділу Декларації наголошується, що: «Ніщо в наведених вище пунктах не повинно тлумачитися, як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування або до часткового або пов­ного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що дотримуються у своїх діях принципу рівноправності й самовизначення народів, як цей принцип викладений вище, і, унаслідок цього, мають уряди, що представляють незалежно від раси, віроспові­дання чи кольору шкіри весь народ, що проживає на цій території. Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове або повне по­рушення національної єдності й територіальної цілісності будь-якої іншої держави або країни» [7].

Таким чином, міжнародне право чітко й однозначно визначає, що принцип рівноправності й самовизна­чення народів не спрямований проти територіальної цілісності держав і жодним чином не заохочує сепаратизм.

Ці положення Декларації про принципи міжнародного права додатково роз’яснює суддя Міжнародного Суду ООН Едуардо Хіменес де Ареча­га: «Очевидно, що нічим не обмежене тлумачення принципу самовизначення сприяло б виникненню сепаратистських рухів і виступам меншин за досягнення самостійності в різних державах світу й могло б призвести до розчленування існуючих держав. Подібна можливість не могла бути допущена ООН, за винятком зовсім особливих випадків. Відповідно, два останніх параграфи цього розділу Де­кларації передбачають певні обмеження, мета яких – захистити держави від сепаратистських рухів і які проголошують принцип національної єдності й територіальної цілісності держав і країн» [8].

Також, у статті 4 Декларації ООН про права корінних народів від 13 вересня 2007
№ 61/295 зазначається, що корінні народи при здійсненні своїх прав на самовизначення мають право на автономію або самоуправління у питаннях, які належать до їхніх внутрішніх та місцевих справ, а також і шляхів фінансування їхніх автономних функцій [9].

Право на самовизначення корінних народів не передбачає обов’язковість надання автономії, водночас, надає можливість обмежитись створенням певного органу самоуправління, через який, за підтримки держави та міжнародної спільноти, надавати ресурси для сприяння розвитку корінних народів.

У свою чергу, у частині першій статті 46 Декларації ООН про права корінних народів вказується, що ніщо в цій Декларації не може бути витлумачено як таке, що санкціонує або заохочує до будь-якої дії, яка вела б до роз’єднання або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності та політичної єдності суверенних і незалежних держав [9].

Разом з тим, доктор юридичних наук Бориславська О.М. зазначає, що зростання політичної ролі регіонів (автономій) у деяких країнах у часі збіглося зі зростанням активності сепаратистських рухів, що дає підстави для роздумів про можливий зв’язок між цими процесами. В тих територіальних одиницях, де компактно проживають етнічні групи чи корінні народи, що зберегли свою ідентичність, – посилилися вимоги щодо визнання за ними права на самовизначення та утворення суверенних держав (Каталонія, Країна Басків). [2]

Варто зауважити, що Каталонія – далеко не єдина спільнота у Європі, яка оголошує про наміри створити суверенну державу. Окрім згаданої вище Країни Басків, Корсики у Франції, Гагаузії в Молдові та Аландські острови у Фінляндії періодично постають питання про самостійність таких територій, як Північний Епір в Албанії, Моравія та Чеська Сілезія в Чехії, Борнгольм та Фарерські острови у Данії, Бретань, Північна Каталонія, Савойя у Франції, т. ін. [2]

Отже, територіальна автономія створює передумови для кращого представництва інтересів територіальних спільнот та їх врахування при формуванні державної політики. За певних умов, вона також здатна задовольнити базові національно-культурні потреби етнічної спільноти. Проте у разі сильного почуття національної ідентичності такої спільноти та її активності, запобігти спробам проголошення власної суверенної держави, вочевидь, вона не здатна. [2]

Відтак, принцип права на рівноправність і самовизначення народів не передбачає відокремлення як обов’язкову форму самовизначення, а навпаки, право на сецесію прямо обмежено особливими випадка­ми, до яких належать деколонізація, боротьба з окупацією й расистським режимом. Пріоритет же під час реалізації права на самовизначення віддається територіальній цілісності держави.

Правова позиція Конституційного Суду України щодо права народів на самовизначення анало­гічна й повністю відповідає змісту основних принципів міжнародного права та його доктрині. Як зазначено в абзацах 1 пп. 3.3 п. 3 рішення по справі за конституційним поданням виконуючого обов’язки Президента України, Голови Верховної Ради України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про Декларацію про незалежність Авто­номної Республіки Крим і міста Севастополя»: «згідно із загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права народи мають право на самовизна­чення, яке не повинне тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які порушують чи підривають (повністю або частково) територіальну цілісність або політичну єдність суверенних незалежних держав, які дотримуються принципу рівноправ’я і самовизначення народів і внаслідок цього мають уряди, які представляють інтереси всього народу на їх території без будь-яких відмін­ностей (Статут Організації Об’єднаних Націй, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, від 24 жовтня 1970 року, Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року)».[10]

Конституційний Суд України наголошує, що право на самовизначення на території Автономної Республіки Крим та в місті Севастополі було реалізовано їх жителями як невід’ємною частиною всього Українського народу під час всенародного голосування на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Враховуючи результати цього референдуму, Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей – 28 червня 1996 року прийняла Конституцію України, в якій, зокрема, проголосила Україну суверенною і незалежною державою (стаття 1) та закріпила принцип її територіальної цілісності (стаття 2). Конституція України не передбачає права окремої частини громадян України (в тому числі і національних меншин) на одностороннє самовизначення, в результаті якого відбудеться зміна території України як унітарної держави. Питання зміни кордонів України повинне вирішуватися на всеукраїнському референдумі, призначеному Верховною Радою України відповідно до статті 73, пункту 2 частини першої статті 85 Основного Закону України. [10]

Разом з тим, у консультативному висновку щодо Західної Сахари Міжнародний Суд ООН підтвердив, що, крім виняткових обставин, будь-яка зміна правового статусу вимагає вільного волевиявлення на­роду. Але за межами колоніалізму, один лише референдум не є достатньою умовою для зміни право­вого статусу території [11]. Так само й у справі про відділення Квебеку, Верховний суд Канади постановив, що рішення на користь відділення, у кращому випадку, створює зобов’язання обох сторін для переговорів про майбутній правовий статус території [12].

Крім того, Верховний суд Канади роз’яснив, що право на відділення відповідно до принципу самовизначення народів у міжнародному праві виникає лише тоді, коли «народом» управ­ляють як частиною колоніальної імперії, коли «народ» піддають іноземному поневоленню, пануван­ню або експлуатації, і, можливо, коли за «народом» заперечується яке-небудь реальне здійснення його права на самовизначення всередині держави, частиною якої він є. В інших обставинах народи повинні досягати самовизначення в рамках своєї існуючої держави. Держава, влада якої представляє весь народ чи народи, які проживають на її території в умовах рівності й без дискримінації, і яка поважає прин­ципи самовизначення у своєму внутрішньому праві, має право на збереження своєї територіальної цілісності за міжнародним правом і на визнання цієї територіальної цілісності іншими державами [13].

Доктор юридичних наук Шинкарецька Г. Г. зазначає, що принцип самовизначення не може служити противагою принципу територіальної цілісності, у жодному міжнародному документі не зафіксовано його пріоритет і не закріплено право народу, що самовизначається, на політичне відокремлення, суб’єктом титулу на територію є весь народ, що населяє відповідну державу, а тому рішення про розділення території має прийматися не частиною, що самовизначається, а всім народом держави [14].

Також, необхідно не забувати положення Основного Закону в яких закріплено те, що суверенітет України поширюється на всю її територію (стаття 2), носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (стаття 5), право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5).

Таким чином, право корінних народів на самовизначення – це право народу, а не обов’язок. Самовизначення не повинно реалізовуватися на шкоду територіальній цілісності, національній безпеці і політичній єдності суверенних незалежних держав та у цілому єдності всіх громадян держави.

Очевидним є те, що все населення АР Крим (під час знаходження його у контролі держави України) не відповідає критеріям колоніальних, пригноблених або репресованих народів. Також, з врахуванням прийнятих законодавчих актів щодо прав корінних народів про які йдеться у статті «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України», не можна стверджувати, що їм відмовлено в реальному доступі до органів влади України для здійснення свого політичного, еко­номічного, культурного й соціального розвитку та є дійсна необхідність у створенні відповідної автономії.

Наразі в суспільстві існують дискусії щодо статусу Автономної Республіки Крим після деокупації, виділяють чотири варіанти: залишити без змін, створити національно-територіальну автономію кримськотатарського народу або автономію корінних народів, скасувати статус автономії та створення Кримської області.

Якщо брати за основу Закон України «Про права корінних народів», в якому визначено три корінні народи (кримські татари, караїми, кримчаки), та Декларацію ООН про права корінних народів, то логічним кроком є створення саме автономії корінних народів, без виокремлення котрогось із них, фактично надаючи одному явні переваги над іншими, але зараз активну позицію займають тільки кримські татари, які висловлюються за статус кримськотатарської національної автономії.

Разом з тим, все ж не варто забувати про невід’ємне право на самовизначення караїмів, кримчаків, яке необхідне їм для збереження власної культури та мови.

До речі, вимоги кримських татар та кримських караїмів (караїв) щодо визнання себе корінними народами у міжнародно-правовому форматі, детально відображені та документовані у дослідженнях Б. В. Бабіна [15].  Зокрема у 1994 на 11-й сесії Робочої групи з питань корінного населення в засіданнях групи брали участь представники кримських татар, караїмів і кримчаків.

На ряду з цим існує думка, що у разі не виконання Україною вимог пункту 60 Резолюції Європейського парламенту щодо імплементації Угоди ЄС про асоціацію з Україною (2019/2202(INI)) від 11 лютого 2021 року, в якій Європарламент закликає Україну ухвалити закони про корінні народи України, про статус корінного кримськотатарського народу, а також внести зміни до Конституції щодо визнання національно-територіальної автономії кримськотатарського народу у складі України, і зокрема Криму, що пов’язано з невід’ємним правом корінного кримськотатарського народу на самовизначення, ми не зможемо стати повноцінними членами Європейського Союзу та НАТО.

Проте, Резолюції Європейського парламенту має виключно рекомендаційний характер, відтак виконання цих вимог у такому форматі, що запропонований Європарламентом є необов’язковим. Крім того, такі зобов’язання в певній мірі суперечили б принципам Європейського Союзу та відповідно не можуть ставитись як вимога вступу до ЄС, а тим більше – НАТО, оскільки нівелюють вищенаведені положення Декларацій ООН та їх розуміння, а також порушують суверенітет країни.

Разом з тим, з аналізу першої частині цієї статті можна дійти висновку, що у самих країнах Європи насправді не все настільки досконало у природі автономних утворень, щоб вони могли надавати дійсно якісні рекомендації, оскільки одного типового підходу не існує.

Також не може бути ця вимога обов’язковою, оскільки, як вже досліджувалось вище, це рішення має прийняти саме держава в особі всіх громадян України, а також, тому що створення автономії не визначається у міжнародно-правових документах обов’язковою умовою самовизначення. “Досвід вирішення внутрішніх суперечностей і різноманітних конфліктів, який має Європа, повинен бути осмислений і втілений у нашому правовому полі, але він має виходити не з зовнішнього примусу, а з внутрішньої потреби нації держави в цілому та кожного окремого громадянина”, – як зазначив журналіст Валерій Верховський.

У свою чергу, нормативна база України містить законодавство стосовно захисту прав корінних народів, шляхом створення самоврядних представницьких органів для кожного корінного народу, через які держава та міжнародна спільнота, зокрема, буде надавати допомогу для розвитку останніх, що є необхідним та достатнім кроком у розумінні Декларації ООН про права корінних народів та не суперечить нормам Конституції України. Так, наша держава навіть розвинула положення цієї Декларації та розробила додаткові механізми захисту прав корінних народів України, визначила їх на національному рівні.

Додатково, варто звернути увагу на цікаві думки, які висловив директор Інституту розвитку територій, автор та співавтор ряду законопроектів з питань реформування місцевого самоврядування, бюджету та державних закупівель Юрій Ганущак у статті «Ліквідація автономії Криму: провокація чи розмова, яка на часі?» (Дзеркало тижня» від 23 травня 2023 року), а саме, що надання Кримській області статусу Автономної Республіки у складі України зіграло свою деструктивну роль спочатку в консервації радянського світу, згодом — на початку 2000-х — в укріпленні «руского міра». Спроби патріотично налаштованих сил відстоювати інтереси держави наштовхувалися на незмінне — в нас автономія, ми особливі. Є Україна, а є Крим [16].

Закон «Про корінні народи України» забезпечуватиме інтереси корінних народів набагато краще, ніж збереження адміністративно-територіальної автономії у Криму. По-перше, тому, що його дія є екстериторіальною, тобто переваги в культурному та освітньому розвитку надаватимуться представникам корінних народів не тільки в самому Криму, а й у місцях їх компактного проживання, наприклад у Херсонській області. По-друге, гарантії дотримання таких прав надаються не політично орієнтованим регіональним органом влади, а безпосередньо державним органом України, який до того ж повинен дотримуватися міжнародних домовленостей в царині захисту прав малих народів [16].

Питання ліквідації Автономної Республіки Крим як адміністративно-територіальної одиниці потрібно порушувати вже зараз, до закінчення війни, навіть до деокупації півострова. Насамперед тому, що підготовка конституційних змін потребуватиме серйозного опрацювання. Адже йдеться не тільки про вилучення 10 розділу Основного Закону. Потрібно вносити зміни до статті 133, яка стосується адміністративно-територіального устрою України, вилучати перелік областей, вмонтований у Конституцію, як противагу особливому статусу публічної влади в Криму [16].

У статті «Чи треба звільненому Криму автономія?», що опублікована в «Главком» від 26 травня 2023 року авторкою Юлією Тищенко якраз піднімається питання актуальності цієї теми, зокрема зазначається: «Навколо кримської автономії із моменту її створення в 1991 році тривали  різноманітні дискусії про зміст та перспективи. Суперечки супроводжували не тільки періоди врегулювання «кримського сепаратизму» початку 90-х, конституційний процес у республіці в 1996–1999 роках, а й навіть у 2013 році окремі політичні сили, приміром партія «Свобода», виступали за проведення референдуму про скасування автономного статусу Криму. У мотиваційній частині таких пропозицій йшлося про неприпустимість існування територіальної автономії як такої в унітарній державі, про потребу перетворення автономної республіки на область. У свою чергу в представницьких національних інститутах кримських татар постійно йшлося про відсутність у кримській автономії будь-яких чітко артикульованих гарантій стосовно збереження та розвитку кримськотатарського народу як корінного, а також гарантованого права на внутрішнє самовизначення».

Дискусія в публічному суспільному просторі триває. На жаль, це здебільшого розмови про назву та статус, про необхідність чи непотребу, але меншою мірою про змістовність, про реальний захист прав корінних народів та безпекову  складову держави…

P/S: На момент написання цієї статті жодний із корінних народів України поки не скористався наданою можливістю отримання статусу представницького органу у відповідності до Закону України «Про корінні народи України» та Постанови КМУ «Про затвердження Порядку закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу».

Еней ТЕСЛЯ
оглядач інформаційної агенції “Голос Криму”

Початок сатті читати ТУТ

____________________________________________

У написанні статті були використані такі джерела:

  1. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка]. — К.: ТОВ «Вид-во «Юридична думка», 2007. — 992 с.
  2. Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі / Бориславська ОленаМарківна // Наукова стаття – 2017;
  3. Теоретичні проблеми правового статусу автономних утворень у сучасних державах світу / Н. А. Мяловицька // Наукові записки НаУКМА. – 2003;
  4. Загальнодержавна українська газета «Кримська світлиця» випуски 2018 року № 13, 14, 15, 16, 17, 19, 20, 21, 22, 23, 30;
  5. Стаття «Український Крим після звільнення»;
  6. Стаття «Закарпатська обласна Рада узаконює русинів»;
  7. Декларація про принципи міжнародного права. Резолюція № 2625, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970;
  8. Короткий Т.Р., Мережко О.О., Плешко Е.А. Проголошення «ДНР» і «ЛНР» і право народів на самовизначення: ілюзорний суверенітет чи суверенітет ілюзій. Українська Революція гідності, агресія РФ і міжнародне право. Київ, 2014. С. 673-705;
  9. Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів. Резолюція № 61/295, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13 вересня 2007;
  10. Рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2014 від 20.03.2014;
  11. Краткое изложение решений, консультативных заключений и постановлений Международного Суда, 1948–1991 / ООН, Междунар. суд. Нью-Йорк : ООН, 1993. VIII. 286 с.;
  12. Reference re Secession of Quebec : Judgment of the Supreme Court of Canada of08.1998 in case No. 25506;
  13. Сафонов В.Е., Миряшева Е.В. Регулирование государственного единства в зарубежной судебной практике. Научно-практический журнал “Наука и образование: хозяйство и экономика; предпринимательство; право и управление”. 2011. № 10 (16). С. 34-38;
  14. Шинкарецкая Г. Г. Положение фактически существующих режимов (непризнанные государства). Новые вызовы и международное право, 2010. С. 158-175;
  15. Бабін Б. В. Конституційно-правовий статус корінних народів України : дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 «Конституційне право» / Бабін Борис Володимирович. – Донецьк, 2004. – с. 140-160 арк.
  16. Стаття «Ліквідація автономії Криму: провокація чи розмова, яка на часі?»;
  17. Резолюції Європейського парламентущодо імплементації Угоди ЄС про асоціацію з Україною (2019/2202(INI)) від 11 лютого 2021 року;
  18. Keating M. Rethinking the region: culture, institutions and economic development in Catalonia and Galicia / M. Keating // European Urban and Regional Studies. – 2001. – № 8. – Р. 217–234;
  19. Стаття «Про права корінних народів та імплементація їх у законодавство України»;
  20. Закон України від 01.07.2021 № 1616-IX «Про корінні народи України».

Порядок проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 р. № 1018.

____________________________________

Дізнайтеся більше у фільмі “Корінні народи” . 

Перезавантаження національно-культурної ідентичності: виклики для кримчан, проблеми для держави та суспільства

Під час підготовки весняно-літнього наступу ЗСУ, який, як передбачається, у разі успішного розвитку спричинить активні заходи щодо деокупації Криму, все частіше в широких верствах української громадськості звучить питання: «А що робити потім, коли ми відновимо в Криму державну владу України?». Навіть тільки, так би мовити, в первинній фазі це питання має чимало часом взаємовиключних відповідей або радше спроб відповідей.

Річ у тому, що наше суспільство ще не вирішувало цього комплексу проблем: деокупаційні протоколи для територій, які провели під окупацією тривалий час. Якесь уявлення про постокупаційні проблеми може дати досвід Херсона та звільнених територій Херсонської області, але окупація там тривала 8 місяців, а в Криму – 9 років. Не можна порівнювати і масштаби, і характер окупації, – якщо у Херсоні ми мали справу скоріше з прифронтовою територією, то в Криму протікають досі процеси тривалої, багаторівневої та різноспрямованої окупації під виглядом «входження до складу» РФ. Не виключено, що Крим чи його деякі райони переживуть період і «активної війни», коли його звільнення протікатиме з боями на його території. Подібний сценарій, звичайно ж, ускладнить подальший перехід до мирного розвитку.

Серед інших негативних сценаріїв згадують і навмисне масштабне руйнування об’єктів інфраструктури (ТЕЦ, електромереж, дамб водосховищ та ін.), а також військових об’єктів, що може бути здійснено російськими військами. Про це говорить Олексій Клименко в одному з останніх інтерв’ю, загалом такий розвиток подій припускають багато спостерігачів. Так, Сергій Данилов вважає, що масштабних руйнувань на об’єктах інфраструктури Херсона вдалося уникнути через нескоординованість сил, що відходили, – але тільки через це. Найбільшу тривогу викликає можливість завдання масштабного екологічного лиха, згадаємо хоча б хімічний комплекс в Армянську, мінімальне отруєння навколишнього середовища біля якого зараз є можливим лише завдяки суворому дотриманню застосовуваних там технологій.

І тому слід уважніше прислухатися до тих чиновників та експертів, які говорять не лише про військове, а й військово-дипломатичне вирішення кримського питання. Акцент слід робити на тому, що дипломатичні позиції мають бути сильними та, по суті, ультимативними. Тобто торг має відбуватися про обсяг втрат і збитків російської сторони, які можуть бути скорочені у разі відмови Москви від безглуздих руйнувань у Криму.

Важливо й те, що без деокупації Криму сталий розвиток прилеглих до нього територій буде складним, а в деяких аспектах і неможливим. Так, Сергій Данилов зазначає, що наявність у Криму російських військ створить напруженість у Херсонській області. У найпростішому варіанті це буде як критично низька привабливість півдня Херсонської області для будь-яких вагомих інвестицій – ризик втратити вкладення перевищує всі можливі переваги. Це правило можна поширити на весь причорноморський регіон, зрештою навіть робота Одеського порту завжди буде під загрозою, поки він перебуватиме у сфері можливих атак Чорноморського флоту Росії.

Повернення та подальша реінтеграція регіонів, які тривалий час перебували під окупацією, буде серйозним викликом як для Української держави, так і для українського суспільства. Йдеться, звичайно, про ОРДЛО та Крим. У першому разі ми матимемо багатомільйонний промисловий регіон, економічний потенціал якого буде на момент звільнення надзвичайно підірваний (зараз важко навіть уявити приблизні цифри втрат), і з населенням, масово і глибоко залученим у війну на боці ворога. У разі з Кримом ситуація бачиться більш оптимістично, але, з іншого боку, і складніше та багатошарово – причому складність зумовлена ​​своєрідною культурно-політичною ситуацією, великою кримськотатарською громадою та російсько-культурним населенням.

Ми не торкаємося тут проблем, пов’язаних з колабораціонізмом, правозастосуванням на звільнених територіях, але звернемо увагу на близько пов’язану з цим тему, яку можна включити і в широке поле «постокупаційної культури». Йдеться про «запит на справедливість» – вельми важливе явище, що проявляється вже й зараз у Херсоні та Херсонській області. Люди, які постраждали від окупаційної влади, вимагають покарання для тих своїх сусідів і земляків, які брали участь в окупації, – і нерідко відчувають розчарування, коли юридичних наслідків не настає для тих, хто в їхніх очах був «зрадником». Досвід показує, що а) впевненість у зраді того чи іншого односельця не завжди збігається з таким самим формулюванням у законодавстві і б) конфлікти в громаді, що має досвід окупації і має групу, в очах громади названу «зрадниками», надзвичайно стійкі, вони у прямому розумінні передаються з поколіннями.

Яким буде «запит на справедливість» у Криму? Що домінуватиме: вимога численних покарань для знов-таки численних «співучасників окупації» або ж доводи на користь пом’якшення покарань, пораження у правах та ін., і, що важливо, які з цих вимог та аргументів будуть почуті українським суспільством та державою? Багато з цих питань потрібно вирішувати хоча б частково вже зараз: так одним із джерел страхів і, отже, небажання виходити з-під влади Росії є неясність того, як поведеться українська влада стосовно «колаборантів»? Кого саме вона так розумітиме? А чи зможе вона утримати пересічних солдатів від насильства? Можна бути впевненим, що всі ці страхи будуть підігріватися у міру наближення українських військ, але це вже використовувалося в 2014-му, коли ширилася впевненість, що незабаром до Криму прибудуть «поїзди націоналістів з Майдану».

То ж які основні комплекси проблем, викликів і цілеспрямованих зусиль, з якими доведеться працювати державі та суспільству в Криму? Розглянемо кілька основних:

 

Державне управління – кадрова політика

Що буде каркасом цього оновленого кримського суспільства? Звісно, ​​держапарат. Але з кого його буде складено?

Поставимо собі найпростіше запитання: з кого складатиметься кримська поліція, прокуратура, суди, кримські управління СБУ, НАБУ, ДБР, пенітенціарної служби? Тут не можна буде обійтися відрядженими співробітниками, як, наприклад, у частинах НГУ. Усі ці люди мають жити за місцем роботи. Де їх узяти, після того, як усі силовики Криму, що діють зараз, від постового до генералів чи втечуть, чи ховатимуться?

Після того, як період управління військово-цивільної адміністрації закінчиться, всі ці структури потрібно буде повністю укомплектувати, запустити як робочий механізм, причому в таких умовах, які будуть набагато відповідальнішими і складнішими, ніж умови, наприклад, в Одеській або Рівненській областях. Чи є зараз хоча б загальні цифри та штатні розписи на всі ці сили? Ну і, звісно, де їх рекрутувати? Очікується (як це було останніми роками), що чимало ветеранів підуть у силові структури, але, по-перше, їх буде не так вже й багато, по-друге, вони навряд чи матимуть досвід, достатній хоча б для середньої ланки в цих структурах.

Проблема кадрів стає масштабнішою, коли ми замислюємося про держапарат у Криму загалом. Від сільради до кабінету міністрів (чи як він називатиметься?) усі чинні чиновники мають бути звільнені без права обіймання посад у держструктурах. Як заповнити ці десятки тисяч місць співробітниками з досвідом роботи в держслужбі та відповідною освітою?

Нещодавно заступник міністра Міністерства з реінтеграції тимчасово окупованих територій Анатолій Стельмах заявив, що відновлення органів державної влади є одним із перших питань після звільнення Криму. Причому формуватиметься держапарат, насамперед, з представників корінних народів (тобто маються на увазі кримські татари), ветеранів та «патріотично налаштованих професіоналів». Це відповідь? Надто вже невизначена. Чи є вже документи, які саме так розставляють акценти при прийомі на роботу в Криму? А як визначатимуть «представника корінного народу», який документ він має додати до анкети? Чи це приватна думка заступника міністра?

 

Школи та освіта

На цей момент через школи та університети Криму пройшли тисячі молодих людей, вони отримали дипломи. І одним із перших питань стане: чи визнає Україна ці дипломи?

Якщо щодо гуманітарних дисциплін вишів (а також вишів, які готують поліцейських), ймовірно, сумнівів немає, то що можна сказати про технічні спеціальності або, скажімо, лікарів (у Сімферополі працював і продовжує працювати один із провідних вишів, який готував медиків). Якщо освіта «економіка» або «політологія», отримана у кримському університеті, «обнуляється», то чи варто «обнуляти» стоматолога чи інженера-будівельника? Питання не безглузде хоча б тому, що Крим (та й Україна загалом, особливо постраждалі від війни області) матиме, ймовірно, дефіцит кваліфікованих і стоматологів, і інженерів.

А школи? Якою буде цінність атестата про середню освіту, з урахуванням того, що його зміст багато в чому критично розходиться зі змістом українських шкіл, насамперед, стерильність цих випускників щодо володіння українською мовою? І вже зараз маємо 8 випусків таких школярів. Що може запропонувати Україна? Можливо, особливий протокол складання ЗНО? А в чому він має відрізнятись?

Крім того, хто будуть ці «кримські вчителі та викладачі»? За чинним законодавством вони мають бути щонайменше позбавлені права на продовження своєї роботи в освіті. Але це тисячі вчителів, насамперед шкільного рівня, а багато хто з них викладав математику та фізику, ухилявся від «виховної роботи». Ким їх замінити, з огляду на те, що нове покоління кримських вчителів має на руках дипломи російських вишів?

Проблема освіти стане, можливо, однією з ключових у гуманітарній політиці – не лише через серйозні проблеми з її вирішенням, а й тому, що цим новим кримським вчителям доведеться працювати в середовищі, багато в чому ворожому. Уявімо цілком російськомовну сім’ю, яка сприймає українську мову нехай і нейтрально, але як мову «іншу». І їхня дитина, теж російськомовна та ще й без мінімального досвіду навіть чути українську, буде в школі опановувати українську мову як робочу. Скільки років знадобиться, щоб ця ситуація стала приблизно такою, як у багато в чому українськомовному в побуті Запоріжжі? І це питання безпосередньо зачіпає майже всі родини кримчан, – якщо не їхні діти, то онуки чи племінники навчатимуться в українській школі.

 

Засоби масової інформації

Зараз у Криму працюють кілька телекомпаній з передавальними потужностями та виробничими приміщеннями, а також чимало радіо та газет. Вони виконують пропагандистську функцію і мають бути закриті.

Але що робити з інформуванням кримчан – про події в їхньому місті чи селищі? І як бути з правом на отримання достовірної інформації?

Можна припустити, що скоро ця потреба буде заповнена, хоч і не без труднощів, тому що той чималий обсяг контенту, що виробляють зараз кримські мас-медіа, виробляється тими журналістами, які будуть піддані щонайменше звільненню і забороні на професію. Але згідно із законодавством увесь інформаційний продукт має у Криму бути україномовним. І він, таким чином, буде недоступний значній кількості споживачів.

Питання не пусте у зв’язку з тим, що вільний доступ до інформації, зокрема і про хід деокупації, – одна з відчутних переваг, яку має Україна порівняно з РФ. Ми відмовимося від цієї переваги?

Крім того, потреба в російськомовних новинах та їхньому трактуванні не зникне, але буде заповнюватися, можливо, і з ворожими цілями. Якщо через півроку деокупації ми матимемо єдиний російськомовний канал про новини Криму, але який виробляється в Ростові, то програми від державних каналів матимуть чималу і багато в чому деструктивну альтернативу.

 

Об’єкти культурної спадщини та політика у сфері культури

Крим має дуже значний музейний фонд, крім того, у розпорядженні держструктур там є чимало майна – різного роду концертні та виставкові будівлі тощо. Є й навчальні заклади «культурної спрямованості» – музичні, художні училища та інше. Але, крім суто адміністративних функцій, ці інститути матимуть і важливу роль у формуванні української ідентичності в Криму, а ще – репрезентації цієї «української ідентичності кримчан».

Коли, відвідуючи якийсь кримський музей, ми будемо чути не про «потужність російської держави», а про ціну колонізаційної політики в Криму, коли книги про історію Криму оперуватимуть сучасними концепціями та інтерпретаціями, тоді підстави для сталого розвитку адекватної кримської культурної політики будуть можливими. «Крим як частина Європи» і «Крим як частина Росії» – боротьба цих концепцій, ба більше, цих світоглядів, має фундаментальний та широкий контекст – і сліди як європейського, так і російського впливу на Крим мають бути коректно сформульовані. З точки зору сучасного українця, який сприймає себе європейцем.

 

Політика у сфері релігій

Нині у кримському полі функціонування релігійних організацій склалася ситуація, яка вимагатиме корінної перебудови. Насамперед, потрібно відновити права тих громад, які Москвою попросту заборонені і переслідуються в карному порядку, – йдеться про членів ісламської мережі «Хізб ут-Тахрір» і християнської «Свідки Єгови». Зрозуміло, що найбільшої уваги потребує все ж таки Православна Церква України в Криму, яка фактично залишається єдиним символом та форпостом української державності на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим та м. Севастополь.

У ширшому контексті ми бачимо всеосяжну підтримку окупаційним режимом Російської православної церкви Московського патріархату і структур муфтія Еміралі Аблаєва – за рахунок прав інших громад і організацій. Яким чином буде встановлено нормальне, справедливе релігійне життя в Криму, з урахуванням того, що з боку СБУ проти Аблаєва вже висунуто обвинувачення в колабораціонізмі, і структури УПЦ і на материковій частині постійно обвинувачуються як організація, що працює на користь ворога, на користь Москви? Мабуть, нормалізація релігійного життя в Криму – одне з найскладніших питань, з яким нам доводиться стикатися, коли ми думаємо про планування державного управління під час деокупації.

Можна припустити, що наймасовіша, але й найкорумпованіша церква Криму – три єпархії УПЦ, що перейшли в підпорядкування Російської православної церкви – пройде шлях (у прискореному варіанті) церковної структури УПЦ (МП). Тобто її парафії перейдуть у структури ПЦУ, можливо, в інші деномінації, значна частина священиків залишить Україну.

 

Етнополітика. Корінні народи України

Етнополітичні питання у Криму є дуже непростими протягом усього часу входження півострова до складу України. Проблема складається з низки взаємопов’язаних комплексів: розвиток кримськотатарської нації та суттєве – до 60% – переважання людей із самоідентифікацією «росіяни». Окрім того, – збереження корінних народів – караїмів і кримчаків.

Наразі висловлюються думки, що лише функціонування у Криму в тій чи іншій формі кримськотатарської автономії дасть гарантії для гармонійного розвитку кримських татар. У такому разі з низки причин кримські татари можуть претендувати на другий державотворчий етнос України і, таким чином, їх не слід поєднувати з «корінними народами» або тим більше з національними меншинами. Ймовірно, 15 або 10 років тому перетворення Кримської автономії з територіальної на національну змогло б у комплексі з іншими державними заходами гармонізувати відносини в Криму, вивести кримських татар зі становища дискримінованої громади та уникнути окупації. Такі думки висловлюють як представники корінного народу, так й інші експерти та політологи. Хоча реалії повномасштабної війни з огляду вторгнення на Донбас, Київ та інші регіони України цю аргументацію спростовують.

Створення Кримськотатарської національно-територіальної автономії в найближчому майбутньому може бути пов’язано з цілою низкою ускладнень та обґрунтованих заперечень. Насамперед, після завершення цієї війни в українців переважатиме стійке неприйняття різного роду «автономій», особливо на території Криму. Оцінка настроїв у найближчих до Криму областях говорить про те, що «автономність», взагалі особливість державного устрою в Криму, нехай і без вагомих доказів, сприймається як загроза, як можливість зародження там нового вогнища нестабільності, як це відбувалося у 2014-му.

Альтернативно висловлюються ґрунтовні думки, що розвиток кримськотатарської мови та культури, забезпечення прав корінного народу можливий і без надання Криму статусу національної автономії. Прийняття Закону України «Про корінні народи України» є достатньо для того, щоб забезпечувати права всіх трьох корінних народів. Вже передбачена цим законом державна реєстрація та фінансування представницьких органів корінних народів України – це дієва реалізація права на самовизначення. Саме кримськотатарський народ добивався визнання їх представницьких органів Курултаю та Меджлісу, – і це право держава Україна вже визнала і надала можливість реалізувати. Фактично це ухвалене рішення державної ваги стимулюватиме розвиток кримських татар на загальнонаціональному рівні, з`являється можливість передачі значних повноважень представницьким органам, зокрема у сфері освіти та культури, на рівень громад. Хай там що, а розвиток кримських татар і збереження їхньої ідентичності вже є одним із пріоритетних напрямів державної політики України. Є інша проблема, – це те, що поза увагою залишаються до сих пір інші корінні народи – караїми і кримчаки, які фактично потребують більш значної уваги щодо збереження їхньої етносу.

Водночас наївно очікувати, що російськокультурна більшість Криму навіть за свого бажання (що теж можна тільки припускати) легко стане українокультурною. Які форми російської культури будуть можливі в Криму? Що робити з численними пам’ятками історії, безпосередньо пов’язаними з російською культурою? Закривати їх? Але чим тоді такий підхід відрізнятиметься від наявного російського?  Питання, що потребують виважених рішень.

 

Українська ідентичність. Громада українців Криму

Власне кажучи, формування української ідентичності в Криму і мала б мати на меті українська влада в питанні реінтеграції Криму. Це не в останню чергу важливо і через необхідність сталого розвитку Криму, і для забезпечення безпеки на півострові. Нестабільний, малокерований або керований ззовні стан кримського суспільства вже став причиною або однією з основних причин конфлікту, що все ще не припиняється. Як створити своєрідну кримську українську ідентичність, що містить і кримськотатарську ідентичність також? А саме це є важливим й потрібним питанням, що має бути в порядку денному в політиці реінтеграції звільненого Криму.

Ті кримчани, які й зараз зберігають свою українську ідентичність усупереч окупаційному терору, звісно, ​​матимуть усі можливості для її розвитку та зміцнення. Ба більше, саме з них і формуватиметься як державний апарат у Криму, так і культурна політика майбутнього. Окремою темою, зокрема й державної політики, буде подолання стереотипного ставлення до всіх кримчан, як до майже сепаратистів, майже зрадників, а з цим ми зіткнемося.

Вагомо зазначити, що вирішення проблеми формування української державної ідентичності в Криму дуже важлива для України ще й тому, що безпосередньо пов’язана з тією ж повоєнною, травмованою українською громадою. Підозри в нелояльності, «зрадливій природі» кримчан дестабілізуватимуть і болісно дратуватимуть українців. Кримчани, особливо з числа внутрішньо переміщених осіб, які доклали чимало зусиль у боротьбі за Український Крим, мають бути впевнені, що їхні зусилля у звільненні Криму не виявилися безглуздими, що у вільному розвитку саме європейські, українські цінності. Створити таку ситуацію з послідовним вирішенням проблем української громади в Криму – пріоритетне завдання держави, що гарантуватиме в майбутньому безпеку та збереження територіальної цілісності України.

_______________________________________________________

Ян СІНІЦИН,

кримський експерт, аналітик інформаційної агенції  “Голос Криму” на замовлення редакції газети “Кримська світлиця”

Про права корінних народів та імплементацію їх у законодавство України

Базовий зміст поняття права на самовизначення народів визначено у Декларації ООН про принципи міжнародного права від 24 жовтня 1970 р., в якій вказується, що в силу принципу рівноправ’я і самовизначення народів, закріплених у Статуті ООН, усі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус, а також здійснювати свій економічний, соціальний та культурний розвиток, а кожна держава має поважати це право відповідно до Статуту ООН [1].

Водночас у вказаній Декларації наголошується, що територіальна цілісність і політична незалежність держави недоторканні та ніщо в наведених у цьому документі пунктах не має тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які вели б до розчленування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, що дотримуються у своїх діях принципу рівноправності й самовизначення народів, як цей принцип викладений вище, і внаслідок цього мають уряди, що представляють незалежно від раси, віросповідання чи кольору шкіри весь народ, який проживає на цій території [1].

При цьому як під час розгляду теоретичного конструкту, так і практичного втілення права народів на самовизначення виникає багато спірних питань.

Своєю чергою, основним у цьому аналітичному дослідженні буде відшукування відповідей на запитання: чи є корінні народи суб’єктами права на самовизначення, адже саме питання про суб’єктність цього права є одним із невизначених, та які можливі наслідки такого самовизначення.

Н. Беліцер у посібнику «Кримські татари як корінний народ. Історія питання і сучасні реалії» зазначає, що Міжнародна організація праці, визнаючи відсутність універсальної дефініції корінних і племінних народів, задекларувала «прагматичний підхід» до цієї проблеми – застосування як суб’єктивних, так і об’єктивних критеріїв. Основним суб’єктивним критерієм визнано самовизначення народу як корінного; основними об’єктивними вважаються походження від населення, яке мешкало у певній країні або географічному регіоні під час поневолення, колонізації або встановлення сучасних державних кордонів, а також зберігання, повне чи часткове, власних соціальних, економічних, культурних і політичних інституцій незалежно від офіційного правового статусу. Під зовнішнім самовизначенням мається на увазі право народу на політичне визначення свого міжнародного статусу, включно з відокремленням від держави і набуттям власного державного суверенітету. Легітимними причинами здійснення такого права вважаються брутальні, масові порушення прав членів такої спільноти з боку центрального уряду, як правило, із застосуванням насильства. Реалізація права на зовнішнє самовизначення відбувається лише в поодиноких випадках і зазвичай за згоди провідних гравців (Great Powers), зокрема членів Ради Безпеки ООН. Введення поняття «внутрішнє самовизначення» було спричинено хвилями сепаратизму і конфліктних ситуацій, переважно між панівними (титульними) націями та групами меншин. Це передбачає використання механізмів захисту прав меншин і гарантій збереження їхньої ідентичності в межах сучасної держави, тобто на території їхнього проживання і громадянства, але без права на відокремлення і створення власної незалежної держави. Такі механізми варіюють залежно від конкретної ситуації, в якій перебуває та чи інша меншина (корінний народ, мала «бездержавна» нація), історичної та правової традиції та низки інших чинників [2].

Права корінних народів зафіксовані, зокрема, у таких міжнародних актах, як Конвенція Міжнародної організації праці про корінні народи та народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах від 27 червня 1989 р. № 169 (далі – Конвенція МОП) та Декларація ООН про права корінних народів від 13 вересня 2007 р. № 61/295 (далі – Декларація ООН).

Доктор юридичних наук П. В. Гоголєв зазначає, що положення Конвенції МОП представляють неабиякий інтерес як найважливіший акт, адресно орієнтований на корінні народи, що закріплює на ідеологічному рівні поєднання державної турботи і відповідальності (патерналізму) з принципом партнерства держави і корінних народів. На думку цього автора, однією з наскрізних ідей у преамбулі Конвенції, яка конструює весь її зміст, є діяльність держави-учасника щодо максимального забезпечення поваги, збереження і розвитку самобутньої етнічної спільності через кореляцію обов’язків держави та прав даної групи населення, з одного боку, і стимулювання, а часом і примусу держав з допомогою тиску міжнародного співтовариства, до встановлення партнерських форм взаємодії з корінними народами з допомогою договорів, угод, інших конструктивних домовленостей [3].

З аналізу преамбули та статей 1, 13 Конвенції МОП можна виділити такі характеристики, які об’єднують корінні народи: ці групи є нащадками тих людей і народів, які населяли будь-яку територію до приходу населення з іншою культурою, іншого етнічного та расового походження; на загальнодержавному рівні вони посідають непанівне становище; вони володіють мовними, традиційними, часто расовими від’ємними рисами від іншої частини населення певної країни чи регіону; вони свідомо вважають себе корінними, а така самосвідомість є частиною їхньої культури, релігії, буття, існування; вони прив’язані до рідної землі, природи і навколишнього середовища [4].

У розділі «Загальна політика» Конвенції МОП зазначається, що уряди країн проводять із зацікавленими корінними народами консультації через їхні представницькі органи, коли розглядаються питання законодавчих чи адміністративних заходів, які їх безпосередньо стосуються, створюють процедури, завдяки яким вказані народи можуть вільно чи не меншою мірою, ніж інші верстви населення, брати участь в ухваленні рішень на всіх рівнях у виборних установах, в адміністративних та інших органах, які здійснюють політику і реалізують програми, що стосуються цих народів, створюють передмови для повного розвитку власних установ та ініціатив цих народів, і за потреби надають ресурси, необхідні для цих цілей [4].

Стаття 7 Конвенції МОП закріплює право корінних народів вирішувати питання вибору власних пріоритетів для процесу розвитку, оскільки воно торкається їхнього життя, переконань, території, і здійснювати контроль за власним економічним, соціальним і культурним розвитком, а також вони беруть участь у підготовці та здійсненні національного та регіонального розвитку, яке безпосередньо їх стосується [4].

Водночас важливо сприймати ці норми через призму преамбули Конвенції МОП, яка визначає, що причиною прийняття декларації є такі обставини:

  • необхідність зміни нормативного регулювання стану корінних народів і народів, що ведуть племінний спосіб життя;
  • необхідність ліквідації орієнтування на асиміляцію, що містилася в нормах раніше;
  • прагнення таких народів до контролю над власними інститутами, способом життя, економічним розвитком;
  • прагнення до збереження самобутності, мови, релігії в межах тих держав, де вони проживають;
  • відсутність у багатьох частинах земної кулі можливості таких народів користуватися основними правами людини такою мірою, що й інша частина населення держав, в яких такі народи проживають;
  • руйнування законів, цінностей, звичаїв і перспектив таких народів.

Тобто причиною розробки і прийняття Конвенції МОП є пригнічене становище корінних народів і народів, що ведуть племінний спосіб життя в світі, тиск з боку держав, в яких вони проживають, вилучення таких народів із суспільно-політичного життя держав, в яких вони проживають, у зв’язку з чим відбувається руйнування цінностей, звичаїв та перспектив таких народів через дії держав.

Отже, Конвенція МОП прийнята з метою збереження таких народів від зникнення та спрямована на те, щоб захистити ці народи від держав свого проживання.

Важливо під час оцінки норм Конвенції МОП враховувати, що ситуація зі станом корінних народів в інших країнах світу абсолютно нерелевантна до стану корінних народів в Україні.

Водночас Декларація ООН проголошує право корінних народів на самовизначення. З огляду на це вони вільно встановлюють свій політичний статус та вільно здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток.

Виконавчий директор Міжнародної індіанської ради А. Кармен вказує, що Декларація ООН є першим міжнародним стандартом, що фокусується насамперед на визнанні колективних прав, а не прав людини для індивідів, як відповідь на відповідні багаторічні прагнення та вимоги корінних народів [5].

Саамський юрист із Норвегії Дж. Б. Хенріксен зазначає, що Декларація ООН характеризує корінні народи як такі, що мають самовизначення, та підкреслює наявність у них загального права на самовизначення [5].

Доктор юридичних наук А. Ейде вважає, що вимір і контент права корінних народів на самовизначення, яке мало «величезну символічну значущість» під час обговорення тексту Декларації ООН, перетворився в ній у «пучок прав», включно з правом на збереження культурної ідентичності, на колективне вирішення питань земель та територій мешкання, на визначення шляхів розвитку цих територій тощо [5].

Отже, міжнародно-правові акти залежно від їхнього тлумачення надають корінним народам значні права як в територіальному, так і в економічному та соціально-культурному аспектах.

Своєю чергою, сенатор Австралії Маріс Пейн висловлювала у 2007 р. заперечення австралійського уряду проти Декларації ООН у промові в Сенаті Австралії, зокрема, вона зазначила, що:

– потенційне зловживання правом корінних народів відповідно до Декларації ООН на беззастережну згоду у питаннях, які їх стосуються, означає, що вони можуть потім скористатися правом вето на всі питання держави, що включатиме національні закони та інші адміністративні заходи.

– ексклюзивність прав корінних народів на інтелектуальну, нерухому та культурну власність, яка не визнає права третіх сторін – зокрема, їхнього права на доступ до землі та спадщини корінного населення та культурних об’єктів, якщо це необхідно згідно з національним законодавством.

– у Декларації ООН не враховуються різні види власності та користування, які можуть бути надані корінним народам, а також права третіх сторін на власність у цьому відношенні [6].

Так, у статті 4 Декларації ООН зазначається, що корінні народи при здійсненні своїх прав на самовизначення мають право на автономію або самоврядування у питаннях, які належать до їхніх внутрішніх та місцевих справ, а також і шляхів фінансування їхніх автономних функцій [7].

Відповідно до статті 18 Декларації ООН корінні народи мають право на участь в ухваленні рішень з питань, які зачіпали би їхні права, через представників, які обираються ними самостійно за своїми власними процедурами, а також на збереження та розвиток своїх власних установ, які ухвалюють рішення [7].

При цьому в частині першій статті 46 Декларації ООН вказується, що ніщо в цій Декларації не може бути витлумачено як таке, що санкціонує або заохочує до будь-якої дії, яка вела б до роз’єднання або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності та політичної єдності суверенних і незалежних держав [7].

З одного боку, право визначати себе як народ належить не державі (держава є вторинною, залежною від волі народу), а самій спільноті або співтовариству, то народом можуть виступати і національні або етнічні меншини чи сукупність етнічних груп [8].

Водночас є інші думки з приводу самовизначення, зокрема, відомий французький конституціоналіст Ф. Люшер вважає, що принцип вільного визначення народів не може слугувати виправдальним аргументом, оскільки доти, доки колектив залишається складовою частиною французького народу, він не може самовизначатися незалежно від думки всього французького народу [9].

Нині різні форми політичних автономій існують у багатьох унітарних державах світу. Це – Північна Ірландія у Великобританії, Аландські острови у Фінляндії, Гренландія у Данії, Корсика у Франції, архіпелаги Азорський і Мадейра в Португалії та інші. Доволі широкі повноваження мають політичні автономії в деяких постсоціалістичних країнах, зокрема, Республіка Нахічевань в Азербайджані, Республіка Каракалпакія в Узбекистані. За Конституцією Азербайджану Нахічеванська Республіка є автономною державою у складі Азербайджану зі своєю конституцією та правом ухвалювати закони, що не суперечать конституції та законам Азербайджанської Республіки [10].

Якщо аналізувати вищевикладений теоретичний конструкт, то «корінні народи» вказаних та інших країн використали своє право на самовизначення, тоді як «народи» таких держав у рамках здійснення свого народного суверенітету зазнали порушення своїх невід’ємних прав, і питання у даному контексті тільки в політичній доцільності.

Доктор юридичних наук Шинкарецька Г. Г. зазначає, що принцип самовизначення не може служити противагою принципу територіальної цілісності, у жодному міжнародному документі не зафіксовано його пріоритет і не закріплено право народу, що самовизначається, на політичне відокремлення, суб’єктом титулу на територію є весь народ, що населяє відповідну державу, а тому рішення про поділ території має прийматися не частиною, що самовизначається, а всім народом держави [11].

Доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри конституційного права Львівського національного університету імені Івана Франка Бориславська О. М. у науковій статті «Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі» вказала, що територіальна автономія створює передумови для кращого представництва інтересів територіальних спільнот та їх врахування при формуванні державної політики. За певних умов вона також здатна задовольнити базові національно-культурні потреби етнічної спільноти. Проте у разі сильного почуття національної ідентичності такої спільноти та її активності запобігти спробам проголошення власної суверенної держави, вочевидь, вона не здатна [12].

Водночас дослідження питань автономій, їхніх форм, позитивні та негативні наслідки створення останніх, не входить у рамки даного дослідження та потребують окремого аналізу, результати вивчення цих питань буде викладено в іншій статті.

Підсумовуючи варто зазначити, що право корінних народів на самовизначення – це право народу, а не обов’язок. Самовизначення не має реалізовуватися на шкоду територіальній цілісності, національній безпеці і політичній єдності суверенних незалежних держав та загалом єдності всіх громадян держави.

Право на самовизначення корінних народів не передбачає обов’язковість надання автономії, водночас надає можливість обмежитись створенням певного органу самоврядування, через який за підтримки держави та міжнародної спільноти надавати ресурси для сприяння розвитку корінних народів.

Для України питання самовизначення корінних народів не нове. Серед численних етнонаціональних груп в Україні тільки кримські татари та кримські караїми висували вимоги щодо визнання народів корінними.

Вимоги кримських татар і кримських караїмів (караїв) щодо визнання себе корінними народами у міжнародно-правовому форматі детально відображені та документовані у дослідженнях Б. В. Бабіна [13].

Цікавими є реалізації таких вимог у діяльності ООН, її установ та організацій під її егідою. На офіційному сайті Департаменту Секретаріату ООН у економічних та соціальних справах можна знайти відомості про чотири організації корінних народів з України, які реєструвалися для участі у заходах ООН та надсилали на них власних представників: Меджліс кримськотатарського народу [14], Фонд дослідження та підтримки корінних народів Криму [15], Організація кримськотатарських старійшин «Намус» («Згода») [16] та Всеукраїнська асоціація кримських караїмів («All Ukrainian Association of Crimean Karays») [17]. Цим органом ООН констатовано участь Меджлісу кримськотатарського народу, Фонду дослідження та підтримки корінних народів Криму, організації караїмів у Постійному форумі ООН з питань корінних народів [18]. За спогадами Н. Бекірова, члена Меджлісу кримськотатарського народу та голови Фонду дослідження та підтримки корінних народів Криму в ті роки, у 1994 р. він побував на 11-й сесії Робочої групи з питань корінного населення і, крім нього, в засіданнях групи «брали участь інші кримські татари і представники караїмів і кримчаків» [19].

У дисертації кандидата юридичних наук Приходько А. В. зазначається, що Фонд дослідження та підтримки корінних народів Криму, який прагнув отримати консультативний статус при Економічній та Соціальній Раді ООН, у 2008 р. отримав відмову завдяки спільній позиції зовнішньополітичних міністерств Росії та України, за якою цей фонд був «помічений за екстремістською та націоналістичною діяльністю» [20]. Своєю чергою, представник Фонду дослідження та підтримки корінних народів Криму на сесії Постійного форуму ООН з питань корінних народів 2012 року звернувся з вимогою до уряду України щодо приєднання до Декларації ООН та визнання права корінних народів України на землі традиційного проживання, із закликом до Ради з прав людини ООН припинити членство України у Раді через систематичні порушення нею прав корінних народів [21].

Початком забезпечення прав корінних народів в українському законодавстві можна вважати ухвалення указу Президента України від 18.05.1999 р. № 518/99 «Про Раду представників кримськотатарського народу». Через рік було затверджено Положення про Раду представників кримськотатарського народу, в якому визначено, що Рада представників кримськотатарського народу є консультативно-дорадчим органом при Президентові України. Основними завданнями Ради, зокрема, є: участь у реалізації заходів щодо вирішення політико-правових, соціально-економічних, культурних та інших проблем, пов’язаних з поверненням, облаштуванням, адаптацією депортованого кримськотатарського народу та його інтеграцією в українське суспільство; участь у розробленні проєктів актів законодавства України та державних програм з питань, пов’язаних із поверненням в Україну, облаштуванням, адаптацією депортованого кримськотатарського народу, його інтеграцією в українське суспільство, збереженням етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності; сприяння узгодженню позицій громадських організацій кримських татар, консультативно-дорадчих органів та органів державної влади з метою ефективного вирішення політико-правових, соціально-економічних, культурних та інших проблем, пов’язаних з поверненням, адаптацією депортованого кримськотатарського народу та його інтеграцією в українське суспільство.

Н. Беліцер зазначає, що ситуація змінилася лише у 2014 р. вже після окупації і незаконної анексії Криму. Постановою Верховної Ради України від 20 березня 2014 року кримських татар було визнано корінним народом нашої держави, а Курултай і Меджліс – його вищими репрезентативними органами [2].

У період з 2014 року було запроваджено посаду Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу указом Президента України. Першим на цю посаду було призначено народного депутата України Мустафу Джемілєва.

Постановою Верховної Ради України «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» від 12.11.2015 р. № 792-VІІІ, зокрема, визнано депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу.

Варто зауважити, що Декларації ООН надає тільки базову концепцію щодо самовизначення корінних народів та підтримки їхнього розвитку, на яку необхідно орієнтуватись при формуванні національного законодавства, водночас саме державі в особі всього її народу, як гаранта суверенітету, вирішувати вектор руху власної країни.

Вказане знайшло своє відображення в Конституції України, а саме:

  • суверенітет України поширюється на всю її територію (стаття 2);
  • носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ (стаття 5);
  • право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові й не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (стаття 5);
  • народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії (стаття 69).

Отже, ані міжнародне право, ані законодавство України не передбачають права частини населення України на політичне відокремлення.

Своєю чергою, як зазначалось раніше, 20 березня 2014 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави», відповідно до якої визнала кримських татар корінним народом України та заявила про свою підтримку Декларації ООН. Україна гарантувала збереження і розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу і всіх національних меншин України, а також захист і реалізацію невід’ємного права на самовизначення кримськотатарського народу в складі суверенної і незалежної Української держави [24].

23 липня 2021 р. набув чинності Закон України «Про корінні народи України», яким захищаються саме ті корінні народи, яких не може захистити жодна інша держава, крім України, адже вони сформувалися на території України та не мають власного державного утворення за межами України [25].

Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про корінні народи України» представницькі органи корінних народів України – відповідні представницькі інститути, що створюються корінними народами і відповідно до Конституції та законів України наділяються правом представляти корінні народи та ухвалювати рішення від їх імені.

У частинах першій і другій статті 2 Закону України «Про корінні народи України» визначається, що корінні народи України мають право на самовизначення у складі України, встановлюють свій політичний статус у межах Конституції та законів України, вільно здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток. Корінні народи України, реалізуючи своє право на самовизначення, мають право на самоврядування в питаннях, що належать до їхніх внутрішніх справ, зокрема, щодо шляхів створення їхніх представницьких органів, що утворюються та діють у межах Конституції та законів України.

Так, 19 серпня 2022 р. було затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 936 «Порядок закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу». Вказаний порядок регулює процедуру ухвалення Кабінетом Міністрів України рішення про закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу. Представницький орган набуває права і обов’язки, передбачені Законом України «Про корінні народи України», після закріплення його правового статусу. Рішення про закріплення правового статусу представницького органу та позбавлення такого статусу ухвалюється Кабінетом Міністрів України у формі розпорядження. Для підготовки проєкту розпорядження Кабінету Міністрів України про закріплення правового статусу представницького органу керівник або інший член представницького органу, уповноважений представляти його інтереси, особисто подає до ДЕСС заяву про закріплення правового статусу представницького органу та відповідні додатки до неї [27].

Згідно з частиною другою статті 8 Закону України «Про корінні народи України» акти та рішення органів виконавчої влади з питань розвитку мов, культури, забезпечення прав корінних народів України на освіту мовою корінного народу, діяльності медіа мовами корінних народів України, інтеграції корінних народів України ухвалюються після проведення консультацій з представницькими органами. Порядок проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами визначається Кабінетом Міністрів України. Такий порядок наразі визначений Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами корінних народів України» від 19 серпня 2022 р. № 1018 [28].

Так, Україна в 2007 році утрималася, а в подальшому, як ми описували вище, підтримала Декларацію ООН. Водночас наша держава навіть розвинула положення цієї Декларації та розробила додаткові механізми захисту прав корінних народів України, визначила їх на національному рівні. Корінні народи України включені в суспільно-політичне життя нашої держави, їхні представники користуються основними правами людини, як і вся інша частина населення.

Отже, за своєю суттю вказані нормативно-правові акти України прийнято з урахуванням, зокрема, положень Декларації ООН. Аналізуючи їх, можна дійти висновку, що Україна надає можливості корінним народам для створення представницьких органів самоврядування відповідно до затвердженого порядку, через які держава та міжнародна спільнота, зокрема, буде надавати допомогу для розвитку останніх, що є необхідним та достатнім кроком у розумінні Декларації ООН та не суперечить нормам Конституції України.

P/S: На момент написання цієї статті жодний із корінних народів України поки не скористався наданою можливістю отримання статусу представницького органу у відповідності до Закону України «Про корінні народи України» та Постанови КМУ «Про затвердження Порядку закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу».

Еней ТЕСЛЯ
оглядач інформаційної агенції “Голос Криму”

______________________________

У написанні статті були використані такі джерела:

  1. Декларація про принципи міжнародного права. Резолюція № 2625, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 24 жовтня 1970.
  2. Кримські татари як корінний народ. Історія питання і сучасні реалії /
    Н. Беліцер // Посібник – 2016.
  3. Гоголев П. В. Международно-правовое признание и охрана самобытности коренных народов / П. В. Гоголев // Международное публичное и частное право. – 2014. – № 6. – С. 4.
  4. Конвенція про корінні народи та народи, що ведутьплемінний спосіб життя в незалежних країнах. Прийнята 27 червня 1989 на Генеральній конференції № 169 Міжнародної організації праці.
  5. Making the Declaration Work. The United Nations Declaration on the Rights of Indigenous Peoples/ Luis E. Chávez Augusto W. Diaz, Asbjørn Eide and oth., eds. Claire Charters, Rodolfo Stavenhagen. – Copenhagen: IWGIA, 2009.
  6. Matters of Urgency: United Nations Declaration on the Rights of Indigenous Peoples, Senate Hansards, 10 September 2007.
  7. Декларація Організації Об’єднаних Націй про права корінних народів. Резолюція № 61/295, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 13 вересня 2007.
  8. Суб’єкти права на самовизначення/ І. Рафальський // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – 2013. – Вип. 4. – С. 136-146.
  9. Конституционная защита прав и свобод личности / Ф. Лющер – М., 1993. –
    С. 171.
  10. Теоретичні проблеми правового статусу автономних утворень у сучасних державах світу/ Н. А. Мяловицька // Наукові записки НаУКМА. – 2003. – Т. 21 : Юридичні науки. – С. 20-23.
  11. Шинкарецкая Г. Г. Положение фактически существующих режимов (непризнанные государства). Новые вызовы и международное право, 2010. С. 158-175.
  12. Територіальна автономія, регіоналізація та проблеми політичної сецесії в Європі/ Бориславська Олена Марківна // Наукова стаття – 2017.
  13. Бабін Б. В. Конституційно-правовий статус корінних народів України : дис. канд. юрид. наук: 12.00.02 «Конституційне право» / Бабін Борис Володимирович. – Донецьк, 2004. – с. 140-160 арк.
  14. Mejlis of Crimean Tatar People/ NGO branch, UN Department on Economic and Social Affairs.
  15. International Public Organisation Foundation for Research and Support of Indigenous Peoples of Crimea. Indigenous Forum : ECOSOC Civil Society 206 Network.
  16. Organization of the Crimean Tatar elders “Namus”(Conscience) / NGO branch, UN Department on Economic and Social Affairs.
  17. All Ukrainian Association of Crimean Karays/ NGO branch, UN Department on Economic and Social Affairs.
  18. Стандарти ООН стосовно прав корінних народів. / Приходько А. В. – Рукопис.
  19. Надир Бекиров: Декларация ООН о правах коренных народов — полезный инструмент в решении проблем крымских татар [интервью Гульнары Усеиновой] // Голос Крыма. – 2015. – № 4. – 24 апреля. – С. 1
  20. Сессия Комитета по неправительственным организациям(КНПО) : Россия – неправительственные организации и ООН [Электронный ресурс] / Справочная информация МИД РФ. – 2008, 14 мая.
  21. UN Permanent Forum on Indigenous Issues (UNPFII), 2012. Indigenous Peoples in Central and Eastern Europe, the Russian Federation, Central Asia and Transcaucasia.
  22. Корінні народи і правозахисна система Організації Об’єднаних Націй. Виклад фактів № 9 (Rev. 2) / ГО«Харківська правозахисна група». — 2019.
  23. Конституція України.
  24. Постанова Верховної Ради України від 20.03.2014 № 1140-VII «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави».
  25. Закон України від 01.07.2021 № 1616-IX «Про корінні народи України».
  26. Декларація прав національностей України, прийнята Верховною Радою України від 11.1991.
  27. Порядок закріплення правового статусу представницького органу корінного народу України та позбавлення такого статусу, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 р. № 936.
  28. Порядок проведення консультацій органів виконавчої влади з представницькими органами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2022 р. № 1018.
  29. Указ Президента України від 18.05.1999 № 518/99 «Про Раду представників кримськотатарського народу».
  30. Постанова Верховної Ради України «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» від 11.2015 № 792-VІІІ.

________________________________________

Дізнайтеся більше у фільмі “Корінні народи” . 

Про деякі теоретичні та практичні аспекти реінтеграції

Юрій Смелянський

Якщо сформулювати запит про пошук публікацій з теорії післявоєнної реінтеграції (Theory after military reintegration), будуть запропоновані публікації на тему реінтеграції військовослужбовців і ветеранів війни1-3.

В опублікованих матеріалах зазначається, що наукова, дослідницька думка сьогодні розглядає категорію реінтеграції виключно в контексті людини, її інтересів, її соціалізації, її подальшого післявоєнного життя.

Новим передовим поглядом і напрямом досліджень у західній науці на тему реінтеграції вважається розгляд реінтеграції людини в тісному зв’язку з такими дисциплінами, як політична економія та соціологія.

Західними дослідниками цього питання наголошується, що існує два підходи у питаннях формування політики реінтеграції:

  1. Програмний підхід, зокрема, пропонована програмна підтримка міжнародними та національними агенціями.
  2. Модель, в якій центральне місце посідають учасники подій (комбатанти).

Одне зауваження. Комбатант – безпосередній учасник бойових дій. І справді, людям, які брали участь у бойових діях, вкрай необхідна реінтеграція, а ще більше реабілітація. Це тим більше необхідно, якщо пам’ятати, що 20 лютого ми фіксуватимемо перетин 9-річного рубежу продовження російсько-української війни, боротьби України за свою незалежність.

У цьому контексті залишається відкритим питання: в яке суспільство, в яку систему відносин реінтегруватимуться українські ветерани війни?

Реінтеграція тривалий час залишалася маловивченим і недостатньо фінансованим третім елементом системи РДР (DDR) – роззброєння, демобілізація, реінтеграція4.

Абсолютно поза увагою залишається інший аспект реінтеграції – реінтеграція людей, які не брали безпосередньої участі у бойових діях, але постраждали внаслідок війни. Постраждали як об’єкти політичних переслідувань з боку окупантів. Постраждали як бранці окупантів у своїх будинках на окупованій ворогом території. Постраждали як вимушені мігранти з окупованої території. Постраждали внаслідок обстрілу ворогом усієї території України.

Слід зазначити, що ООН дає певний обсяг рекомендацій щодо реінтеграції в контексті міграції та поворотної міграції. Тобто переміщення людей і пов’язані з цим переміщенням процеси5. Наявні міжнародні рекомендації треба враховувати, брати до уваги. Але слід пам’ятати, що ці рекомендації не дають відповіді на запитання: як облаштувати після закінчення війни Україну та деокуповані території. Адже рекомендації мають загальносвітовий характер і не прив’язані до проблематики території конкретної держави.

Один дуже важливий історичний аспект післявоєнної реінтеграції Кримського півострова. Перед початком Другої світової війни та окупації Криму німцями практично кожне господарство у Бахчисарайському та Куйбишевському (Албат) районах (нині це один Бахчисарайський) мало власні міні-гідроелектростанції, які забезпечували електроенергією господарства, а надлишки віддавали райцентрам. Коли радянські війська у 1941 р. відступали до Севастополя ці міні-гідроелектростанції були зруйновані. А після деокупації їх ніхто не відновив.

У питанні самодостатності регіонального енергозабезпечення Крим залишився залежним регіоном. Тобто на момент початку окупації Криму в 2014 році у питанні енергетичної самодостатності реінтеграцію півострова після Другої світової війни не було завершено. Спроба будівництва Кримської АЕС у другій половині 80-х також провалилася.

Інший аспект реінтеграції після Другої світової війни – демілітаризація Криму щодо розмінування території. Є на південному заході Кримського півострова гірська ділянка під назвою Мекензієві гори. У період оборони, а потім деокупації Севастополя їх так напхали боєприпасами, що до початку окупації Криму в 2014 році цей регіон так і не був демілітаризований. Реінтеграцію у цьому питанні так і не було завершено.

Політико-територіальний вимір. На момент початку окупації в період Другої світової війни Крим мав статус автономної радянської соціалістичної республіки, сформованої за національною ознакою. Після деокупації 1944 року кримські татари були депортовані і не тільки вони. Але з депортацією кримськотатарського народу в Криму було ліквідовано ту саму національну ознаку, за якою було створено автономію. І 1945 року автономію в Криму було ліквідовано, а півострів став областю.

Статус автономії Криму було повернуто у лютому 1991 року, але національної ознаки автономності не було. Комуністи повернули Криму статус, щоб не повертати кримським татарам державність. А відновлена автономія у вигляді Автономної республіки набула корупційного та проросійського контексту.

Тобто у питанні політико-територіального статусу Криму реінтеграцію також не було закінчено.

У період Другої світової війни Крим перебував в окупації з листопада 1941 до травня 1944 року. Тобто неповних 3 роки. Реінтеграція так і не була закінчена за минулі 70 років після факту деокупації.

У лютому 2023 року термін окупації Криму московитами перевищить позначку 9 років. Це дуже довго. Відповідно і про швидку реінтеграцію говорити не доводиться. За 9 років окупації, наприклад, через загальноосвітні школи пройшло процес «мілітаризації свідомості» практично ціле покоління дітей. Демілітаризація свідомості – тривалий процес.

У процесі роботи над питаннями реінтеграції, насамперед майбутньої реінтеграції Кримського півострова, автором було сформульовано визначення «реінтеграції» як відновлення чи повернення до правового, економічного, ідеологічного, культурного, адміністративного та інших елементів загального простору України. Іншими словами, до української системи координат.

Що ж на практиці означає й означатиме процес реінтеграції Кримського півострова на правове, економічне, культурне, конфесійне та інші поля України. Це питання сприйняття та готовності вибудовувати своє життя, життя своєї родини в українських координатах.

Отже, виникає питання, яке визначається терміном «благополуччя» в усіх його проявах. Інакше кажучи, можливість реалізувати свої конституційні права та виконувати свої конституційні обов’язки. Це означає, що основною стратегічною метою реінтеграції є людина, спільнота людей, громадян України, які постійно проживають на деокупованій території. Якщо говорити в контексті реінтеграції Криму – то на деокупованій території Кримського півострова. Їхня свідомість. З економічної теорії, теорії соціальних відносин відомо, що позитивні зміни у свідомості відбуваються лише в умовах соціально-економічної стабільності.

У Методичних рекомендаціях ООН з питань реінтеграції термін визначається як «багатоаспектний процес, що дозволяє людям відновити економічні, соціальні та психосоціальні відносини, необхідні для підтримання життя, засобів для існування та гідності та досягнення включення до громадянського життя»5.

Допустимо запропонувати ще одне визначення реінтеграції – це політика адаптації людини та соціальних груп людей, громадян, які постраждали внаслідок воєнних дій.

З такої площини погляду на питання реінтеграції будь-яке нове будівництво чи відновлення зруйнованого є лише одним із інструментів забезпечення адаптації людини, а не стратегічною метою. У цьому корениться помилковість позиції української влади щодо формування Стратегії реінтеграції Криму та тактики її реалізації.

Стратегічною метою розглядається будівництво і йому подібні дії та проєкти. Насправді, головним інструментом реінтеграції є «якість життя людини». Оскільки «якість життя» забезпечує соціально-економічну стабільність і, зрештою, позитивні зміни свідомості людини та мас. Зміна свідомості з військового мислення на мислення мирного часу є стратегічною метою реінтеграції, однією з декількох.

Отже, насамперед політика реінтеграції – це питання створення умов соціально-економічної стабільності у звільненому від окупантів регіоні. Соціально-економічна стабільність, зокрема, стане фактором «темпів реінтеграції півострова в Україну». А забезпечення соціально-економічної стабільності – із наявністю ресурсів. І чим швидше Крим зможе забезпечувати свою поточну життєдіяльність за рахунок генерації власних ресурсів, тим дешевше обійдеться реінтеграція півострова Україні і тим вищими будуть темпи реінтеграції загалом.

З цієї причини цілком логічно, що процес реінтеграції має розпочатися з відновлення та коригування економічної моделі Криму як природної та невід’ємної частини єдиної економічної моделі України. Структурна регіональна економічна модель має бути сформована до настання факту деокупації Кримського півострова. Таке реалізоване рішення полегшить переговори щодо допомоги з відновлення Криму із нашими західними партнерами.

Ще однією важливою умовою успішної реінтеграції деокупованих територій України є правильне визначення принципів, на яких ґрунтуватиметься процес реінтеграції.

Принципи реінтеграції українських територій

Принцип терміновості. Він означає, що перехідний період, тобто період, при якому управління деокупованою територією здійснюється перехідною військово-цивільною адміністрацією, не може тривати нескінченно. Максимальний термін перебування території у перехідному періоді не може перевищувати 3 років. Оптимальний термін дії на деокупованій території тимчасової військово-цивільної адміністрації 1,5-2 роки.

Принцип кадрової субсидарності. Він означає, що максимально можливий обсяг апарату управління місцевими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, педагогічними та іншими необхідними кадрами, який формується на території, що деокуповується і реінтегрується, формується переважно з місцевого населення.

Принцип справедливості, примирення, неупередженості та рівного ступеня відповідальності. Він означає, що до моменту настання факту деокупації української території держава забезпечує належний обсяг законодавчих і нормативних документів, які забезпечать справедливість ухвалення рішень у процесі оцінки дій громадян України на звільненій території у період окупації.

Принцип рівних можливостей у розвитку. Він означає, що всі українські регіони та території мають рівні можливості та підтримку для свого соціально-економічного розвитку.

Принцип випереджувального розвитку та експериментальності. Він означає, що окремі території України можуть мати більший обсяг власних повноважень та автономних прав, які використовуються для випереджального соціально-економічного розвитку, проведення експериментів з апробування нових моделей, які мають забезпечити вищі темпи соціально-економічного розвитку.

Принцип єдності політичної нації та єдиного економічного простору. Він означає, що мешканці звільнених територій України розвиваються та живуть у єдиному культурному, освітньому, правовому, конфесійному просторах України, а соціально-економічний розвиток цих територій будується на умовах міжрегіональної взаємозалежності та взаємообміну.

Слід враховувати, що правильний вибір принципів реінтеграції, стратегії та тактики дій не гарантує 100% успіху, якщо не враховуватимуться наявні ризики, а мінімізація впливу цих ризиків не враховуватиметься у стратегії та тактиці реінтеграції.

Основні ризики

Ризик відсутності ціннісних орієнтирів. Проблема посилюється тим, що досі ціннісні орієнтири не сформовані загалом для української політичної нації. Хоча саме цінності визначають причину та мету існування політичної нації та держави. Водночас наявність сформованих цінностей не гарантує одномоментну переорієнтацію свідомості суспільства за вектором розвитку, який встановлюється ціннісними орієнтирами.

Ціннісні зміни у свідомості та поведінці індивідів відбуваються лише в тому разі, якщо населення держави тривалий час живе в умовах економічного благополуччя. Соціально-економічний розвиток веде до передбачуваних культурних і політичних змін. Колапс економіки породжує зміни у протилежному напрямку. Причин декілька.

По-перше, переважна у суспільстві ціннісна орієнтація відповідає переважним життєвим умовам.

По-друге, коли умови життя змінюються, ціннісні орієнтири, як правило, змінюються вслід за ними, але лише через доволі тривалий час, необхідний для усвідомлення змін умов існування і для експериментування з новими життєвими принципами, які виявляють серед них ті, що краще відповідають життєвій ситуації. В реаліях українських умов перехід від війни та окупації до мирного та облаштованого життя допустимо розглядати як «прискорюючий коефіцієнт».

У рамках мінімізації впливу фактора ризику відсутності ціннісних орієнтирів, зокрема в рамках процесу реінтеграції, необхідно вирішувати завдання психологічної реабілітації громадян України, які постраждали внаслідок окупації частини українських територій. Мета такої реабілітації – формування такого сприйняття дійсності, за якого стає максимально можливою безконфліктна життєдіяльність на деокупованих та реінтегрованих територіях України.

Із ситуації, що склалася, з ціннісними орієнтирами випливає ще один ризик…

Ризик соціально-економічної нестабільності. Структурна регіональна економічна модель, сформована до настання факту деокупації Кримського півострова, виконуватиме, зокрема, роль інструмента мінімізації зазначеного ризику. Ризик посилюється тим, що економічна модель України, що склалася і функціонує, не здатна генерувати позитивний вектор розвитку держави і забезпечити у необхідних обсягах ресурсами такий розвиток. Має бути сформована нова економічна модель для України, в якій розвиток та соціально-економічний добробут кожного регіону перебуває у взаємозалежності. Своєю чергою, реалізований принцип випереджувального розвитку та експериментальності мінімізуватиме негативний вплив відсутності нової економічної моделі України за правильного його використання.

Після відходу Росії з тимчасово окупованих територій економічний потенціал Кримського півострова буде фактично знищений і його доведеться відновлювати практично наново. Практичною ілюстрацією цієї тези є ситуація на вже звільнених від російської окупаційної присутності територіях України.

Допустимо говорити про те, що стан економічного потенціалу після відходу окупантів відповідатиме стану економіки Криму на момент його звільнення в період Другої світової війни у травні 1944 року. За умови, що кремлівська влада не повторить злочин сталінського режиму – депортацію громадян України з окупованого півострова. Стан економічного потенціалу тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей зі знищеними, демонтованими та вивезеними на територію Російської Федерації промисловими підприємствами є яскравим прикладом такого твердження.

Для довідки. Станом на 1 січня 2018 р. у Криму було ліквідовано близько 300-350 тисяч робочих місць із моменту початку окупації півострова. Дані, які забезпечували аналіз таких змін в окупованому Криму в 2018 році, було закрито. Процес ліквідації робочих місць триває. Не можна стверджувати, що в окупованому Криму йде виключно скорочення робочих місць. Створюються і нові, насамперед у невиробничій бюджетній сфері. Наприклад, нові класи в загальноосвітніх школах, нові робочі місця у дитячих садках, окупаційному державному управлінні, окупаційному муніципальному управлінні тощо. Свого часу саме така тактика використовувалась Росією на окупованих територіях Чеченської республіки Ічкерія.

Створення цих нових робочих місць пов’язано із завданнями з колонізації окупованої території Кримського півострова та збільшенням чисельності населення на окупованій території Криму за рахунок імміграції з материкової частини РФ до Криму громадян Російської Федерації у рамках проведення політики заміщення населення.

За фактом деокупації та депортації російських іммігрантів з території Кримського півострова необхідність у збереженні нових робочих місць буде ліквідовано. Водночас виникне необхідність відновлення робочих місць, що функціонували до окупації півострова, ліквідованих окупантами у процесі окупації та реалізації політики колонізації окупованої території Криму.

На момент початку окупації в Автономній Республіці Крим та Севастополі функціонувало 1 050 000 робочих місць. Дефіцит робочих місць для досягнення рівня 100% зайнятості становив приблизно 50-70 тисяч робочих місць, що постійно діють (не сезонних). За фактом деокупації можна прогнозувати орієнтовний дефіцит робочих місць на всій території Кримського півострова в кількості 700-800 тисяч робочих місць.

У короткий час ліквідувати такий рівень дефіциту робочих місць, особливо у виробничій сфері, неможливо. Позитивно вплинути на пришвидшення процесу відновлення доокупаційної чисельності робочих місць, що функціонують, допоможе формування образу майбутньої політико-територіальної та регіональної економічної моделі Криму в рамках загальної моделі системи відносин в Україні з урахуванням кримських особливостей. Що також стане інструментом для мінімізації наявних ризиків.

Така необхідність породжується тим, що політико-територіальний устрій держави характеризує спосіб політичної та територіальної організації держави, систему взаємозв’язків людей, які проживають у центрі та різних регіонах, і розподіл влади на території держави між центральними та місцевими органами державної влади й місцевого самоврядування.

Держава об’єднує різнорідні в етнічних, релігійних, мовних, культурних відносинах соціальні спільності, у результаті виникає потреба забезпечити взаємодію цих спільностей і цілісність держави. До того ж управління великою державою, яка має значну територію та чисельне населення, з одного центру надзвичайно важко, а насправді ефективне управління неможливе. Право трьох корінних народів Криму на самовизначення диктує необхідність остаточного вирішення цього питання до факту деокупації з погляду формування образу-моделі Криму після звільнення від окупаційної присутності. З урахуванням допущених помилок.

Мінімізація ризиків соціально-економічної нестабільності є головною умовою успішної реінтеграції Криму.

Ризик екологічної нестабільності. Виникнення ризику пов’язано з фактом руйнування промислової інфраструктури та інфраструктури життєзабезпечення, безпосереднього завдання збитків екології за весь період окупації.

Інструментом мінімізації впливу ризику екологічної нестабільності є максимально швидке проведення ревізії об’єктів промислової інфраструктури та інфраструктури життєзабезпечення. Ліквідація можливостей виникнення техногенних катастроф. Першочергове відновлення функціонування інфраструктури життєзабезпечення. Дев’ять років окупації та вісім сезонів відсутності дніпровської води у Криму. Втручання у природний ландшафт. Це достатній термін для запуску процесу зворотної кліматичної зміни, яка буде негативною для всієї території Кримського півострова.

Масштабне руйнування родючого шару внаслідок збільшення солоності ґрунтів; масштабні кліматичні зміни внаслідок руйнування Кримських гір через збільшення обсягів видобутку будівельних матеріалів для будівництва окупаційних військових об’єктів; знищення кримських лісів загалом та їхньої унікальності зокрема (наприклад, зняття заборони на вирубку кримської сосни); зневоднення території Кримського півострова внаслідок хижацького видобутку прісної води із підземних джерел; знищення лікувальних грязьових озер; знищення берегової лінії внаслідок збільшення обсягів видобутку морського піску тощо.

Роботи з мінімізації таких ризиків мають розпочатися одразу після настання факту деокупації. Для цього мають бути розроблені протоколи дій, розраховані зразкові кошториси та напрямки робіт, рішення для випадків, де виправити завдану шкоду буде вже неможливо.

Ризик високого ступеня розвитку побутових конфліктів. Ненависть, помста, неприйняття, непримиренність, найбільш стійкі поведінкові позиції побутового рівня. Одним із основних факторів розвитку таких поведінкових позицій є пошук справедливості.

Слід зазначити, що, на жаль, досі до законодавства України не запроваджено норм, з допомогою яких на правовій основі можна було б визначити фізичних та юридичних осіб, які несуть відповідальність за підтримку та сприяння окупації частини суверенної території України. Не визначено критерії, що описують цю підтримку та сприяння. Чинне законодавство України не забезпечене нормами, використовуючи які державні інституції мають адекватно реагувати на дії окупаційних режимів по всій окупованій території України, зокрема, й на ті структури та осіб, які здійснюють пряму чи непряму підтримку діям окупаційного режиму.

В результаті відповідальність за зраду інтересів своєї держави і рух шляхом колабораціонізму визначається здебільшого в так званому «ручному режимі». Критеріїв, визначених кількома статтями кримінального кодексу, недостатньо, і вони не повною мірою враховують усі нюанси прояву колабораціонізму.

Компанії, які порушують введений режим санкцій за чинним українським законодавством, не можуть бути притягнуті до відповідальності, якщо тільки на них не звернуть увагу наші західні партнери. У такій парадигмі правових координат говорити про реінтеграцію території безглуздо. Оскільки з погляду пересічного громадянина такий підхід сприйматиметься як несправедливий.

Несправедливість у правовому полі підштовхує громадян до формування власних моделей досягнення справедливості. Формування безлічі самостійних моделей справедливості призведе до великої кількості побутових конфліктів. Як наслідок – відповідальними стануть особи, які постраждали від окупації, що також породжуватиме нестабільність.

В Україні необхідно розробити та ухвалити Закон України «Про колабораціонізм» як документ, що визначає невідворотність настання відповідальності кримінальної, адміністративної, цивільної, конституційної залежно від ступеня провини. Цей закон може мати різну назву: «Про колабораціонізм», «Про примирення», «Про прощення» тощо. Його завдання – охолодити апетити колабораціоністів у їхньому прагненні збагатитися за рахунок української державної та приватної власності; підштовхнути певну частину населення до ухвалення вивірених цивільних рішень; показати громадянам України державне бачення справедливості щодо оцінки дій своїх громадян у період окупації частини суверенної території держави.

Ризик неприйняття дій державної влади внаслідок недовіри спецслужбам та органам правопорядку (СБУ, ГПУ, МВС, суди та інші). До початку війни кадрова політика в спецслужбах здебільшого базувалася на територіальному принципі. Основна причина – мінімізація залежності від необхідності забезпечення працівників житлом. На території Криму, особливо Південного берега, реалізовувалась модель «квартирного службового туризму», коли на керівні посади призначалися люди, які недовго виконували свої обов’язки та переводилися в інші регіони України, але за цей короткий проміжок часу встигали отримати у власність житло. Негативним наслідком реалізації територіального принципу є корупція та комерціалізація діяльності спецслужб. Як наслідок – зростання недовіри.

З метою мінімізації рівня недовіри слід реалізовувати кадрову політику цих органів на принципі ротації. За винятком тієї невеликої частки працівників, які забезпечують агентурну роботу. Мотиваційна основа кадрової політики має будуватися на інших принципах і гарантіях, але в період служби має надаватися службове житло без права приватизації.

Відсутність рішень або реалізація помилкових рішень щодо мінімізації перерахованих вище ризиків може породити/загострити тиск додаткових ризиків і загроз:

  1. Масову відмову від входження в законодавче поле України/відмову від виконання законів України.
  2. Збройний опір.
  3. Ідеологічний опір.
  4. Конфесійний опір.
  5. Повторення збройної агресії.
  6. Терористичні акти з метою дестабілізації обстановки на деокупованих територіях.

Для правильного формування політики реінтеграції Кримського півострова слід розробити кілька блоків питань:

  1. Соціально-економічний блок.
  2. Блок відповідальності та відновлення справедливості.
  3. Адміністративно-територіальний та політико-територіальний блок.
  4. Гуманітарно-освітній блок.
  5. Природно-екологічний блок.

Об’єктивно сформована Стратегія реінтеграції має вирішувати триєдину функцію:

  1. Бути очікуваними сигналами для громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території або змушені були її залишити, як підтвердження факту реальної, а не декларативної уваги української влади до вирішення питання реінтеграції в Україну тимчасово окупованих територій у максимально можливий термін, а отже, і їх деокупації.
  2. Сигналами для колабораціоністів та порушників санкцій про невідворотність настання відповідальності (покарання) за скоєні дії проти держави Україна та її громадян.
  3. Сигналами для керівництва іноземних держав, наших потенційних союзників і партнерів, міжнародних організацій, що підтверджують послідовність та узгодженість дій органів державної влади України у їхньому прагненні до деокупації та реінтеграції до України тимчасово окупованих територій.

Політику реінтеграції можна поділити на дві складові чи дві частини.

  1. Рішення та дії ухвалені, реалізовані чи підготовлені для реалізації до настання факту деокупації. Формування Стратегії; тактика реалізації Стратегії; протоколи дій щодо різноманітних прогнозованих ситуацій; визначення відповідальних за реалізацію напрямів чи конкретних питань; алгоритми дій чи ухвалення рішень; формування кадрового резерву та багато інших підготовчих заходів.
  2. Рішення та дії після настання факту деокупації. Реалізація підготовлених напрацювань; вивчення обстановки по всій деокупованій території Криму та рівня завданих збитків від окупації; коригування цілей Стратегії та тактичних завдань у разі виникнення такої необхідності; ну і так далі. Безпосередньо реалізація Стратегії реінтеграції, тобто досягнення певних цілей та отримання очікуваних результатів досягнення цих цілей.

По суті, політикою реінтеграції є тактика реалізації відповідної Стратегії. Сьогодні ми маємо вирішити завдання першої частини формування політики реінтеграції, але у виконанні цього блоку завдань дуже сильно відстаємо.

Одне з основних стратегічних завдань реінтеграції – унеможливити повторення лиха 2014 року. Без реінтеграції свідомості більшості населення на деокупованих територіях це завдання не має рішення. Це дуже складна та масштабна робота. Реалізація політики масштабної реінтеграції потребує великої суспільної підтримки та схвалення. Отже, потрібен діалог і широке експертне та громадське обговорення. Все, що буде таємно напрацьовано владою й оголошено правильним шляхом, буде сприйнято негативно. Так склалась ситуація реальності. Розробникам необхідно одночасно зі Стратегією готувати свою аргументацію щодо правильності та збалансованості рішень.

Юрій СМЕЛЯНСЬКИЙ,

економічний експерт, експерт з питань тимчасово окупованих територій, співзасновник правління БО «Інститут чорноморських стратегічних досліджень» 

__________________________________

  1. https://www.stabilityjournal.org/articles/10.5334/sta.cx/
  2. https://www.diva-portal.org/smash/get/diva2:106715/FULLTEXT01.pdf

3.https://www.ilo.org/wcmsp5/groups/public/@ed_emp/documents/instructionalmaterial/wcms_141276.pdf

  1. https://publications.iom.int/system/files/pdf/ddr_compendium.pdf
  2. file:///Users/yurii/Downloads/iom_reintegration_handbook.pdf

Експертна оцінка діяльності Української православної церкви в Криму у світлі міжнародного права та національного законодавства України

Митрополит Сімферопольський та Кримський УПЦ (МП) Лазар та український колабораціоніст із Росією, самопроголошений прем’єр-міністр тимчасової російської окупаційної влади в Автономній Республіці Крим з 27 лютого 2014 Сергій Аксьонов. ФОТО: https://crimea-eparhia.ru

З 2014 року  журналістами газети “Кримська світлиця”, інтернет-видання “Голос Криму. Культура” та юристами Регіонального центру прав людини проводиться документування та висвітлення антиукраїнської антидержавної діяльності Кримських єпархій Української Православної Церкви (надалі УПЦ) у єдності з Московським Патріархатом: Сімферопольська і Кримська єпархія УПЦ, Джанкойська єпархія УПУ, Феодосійська єпархія УПЦ. У журналістських та експертних публікаціях  фіксуються факти підтримки всієї структури УПЦ в Криму агресивної війни Російської Федерації (надалі РФ) проти України, в тому числі – легітимізацію окупації Криму та виправдання повномасштабного вторгнення, що має місце 24 лютого 2022 року. У матеріалах чітко визначено взаємодія Кримських єпархій УПЦ МП з Російською Православною Церквою (надалі РПЦ) та входження до цієї структури у підпорядкування. За період з 2016 року по 2022 рік на дану тематику було підготовлено та опубліковано понад 20 моніторингових та аналітичних матеріалів – перелік статей додається.

Теми, що висвітлювалися журналістами та експертами:

  1. Пропаганда та підтримка в Криму російського мілітаризму

Із самого початку окупації Криму влада РФ заходилася здійснювати його послідовну та інтенсивну мілітаризацію, засуджену Резолюціями ГА ООН від 17 грудня 2018 року[1], 9 грудня 2019 року[2], 7 грудня 2020 року[3], 9 грудня 2021 року[4]. В цих резолюціях, серед іншого, наголошується на міжнародно-правовій забороні окупаційній державі примушувати до вступу у її збройні сили населення окупованої території, в тому числі, схиляти до добровільної служби засобами пропаганди.

Між тим, російською владою на території Криму протягом всього часу окупації проводиться інтенсивна пропаганда мілітаризму, культу «славных традиций русского оружия», престижу та почесності служби в російській армії тощо. В рамках пропагандистських заходів ведеться масштабна робота в закладах освіти, до якої залучаються, в тому числі, представники Кримських єпархій УПЦ (МП).

Зокрема, 2 квітня 2015 року митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар від імені ввіреної йому єпархії підписав із Чорноморським флотом РФ «Договір про співпрацю та взаємодію»[5]. Цей договір діє і понині, тобто єпархія, ввірена митрополиту Лазарю знаходиться у відносинах співпраці та взаємодії з ЧФ РФ, з кораблів якої здійснюються ракетні атаки території України.

У червні 2016 року духовенство Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП освятило пам’ятник російським воякам, що брали участь в окупації Криму в 2014 році[6].

Також священнослужителі Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ МП у жовтні 2016 року провели на теренах Криму ряд «Уроків патріотизму», в ході яких активно возвеличувався російський мілітаризм, а президент РФ Владімір Путін презентувався учням як «справжній супергерой сьогодення»[7].

У грудні 2016 року кримськими священниками УПЦ МП був освячений пам’ятник «Народному ополчению всех времён»[8].

14 січня 2017 року митрополит Феодосійський та Керченський УПЦ МП Платон публічно освятив зенітні ракетні системи Збройних Сил РФ С-400 «Тріумф»[9].

21-25 червня 2017 р. у Севастополі за благословенням очільника РПЦ патріарха Кирила і за підтримки Ради при президенті РФ у справах «казачєства» та Міністерства освіти і науки РФ відбувся «ІІ євразійський форум “казачої” молоді» «Казачье единство-2017». В урочистому відкритті даної події брав участь в тому числі митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар. Сімферопольська і Кримська єпархія була зазначена як один з організаторів даного «казачого» форуму[10].

22 жовтня 2018 благочинний Кіровсько-Білогірського церковного округу протоієрей Георгій Барзул під час урочистих заходів благословив на «гідне виконання військового обов’язку» призовників перед незаконним відправленням на строкову службу до лав окупаційних збройних сил[11]. В подальшому у 2018 році також були задокументовані непоодинокі випадки співпраці кримських кліриків з окупаційними військами РФ[12].

Задокументовані також численні випадки співпраці кримського духовенства УПЦ МП з парамілітарними формуваннями, що в тому числі відіграли істотну роль у встановленні російського окупаційного режиму у 2014 році[13].

  1. Стирання української ідентичності у дітей та юнацтва

Окрім пропаганди мілітаризму, церква також бере активну участь в асиміляції українських дітей та молоді окупованого півострову через витиснення української ідентичності російською[14].

16 жовтня 2016 року в урочистому відкритті ІІ з’їзду кримських русистів (фахівців російської філології) спільно з представниками окупаційної влади взяв участь очільник Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ (МП) Митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар, який зазначив: «У сучасному глобальному просторі боротьба за збереження чистоти російського слова, за діяльне продовження великої місії російської словесності має цілковито особливе значення»[15].

14 жовтня 2016 року на стадіоні «головного управління МНС Росії по Республіці Крим» відбувся урочистий захід з нагоди зарахування 32-х учнів Сімферопольської академічної гімназії до кадетів МНС Росії, де учні, що є громадянами України за правом народження, склали урочисту присягу на вірність РФ. Участь у даному заході взяв також посадовець Кримської єпархії – керівник відділу із взаємодії з силовими відомствами протоієрей Дмитро Кротков[16].

29 жовтня 2016 року на церемонії вступу до лав «Юнармії» близько тисячі школярів з м. Севастополя, керівник відділу релігійної освіти Севастопольського благочиння УПЦ МП священик Михайло Вікторов передав школярам благословення митрополита Лазаря і побажав «пронести через все життя ті чесноти, якими славиться насамперед російська людина»[17].

У лютому 2021 року помічник благочинного Євпаторійського церковного округу, священик Миколаївського собору Дмитро Чкана відвідав церемонію складання присяги вихованцями військово-спортивного клубу «Патріот», побажавши їм «нелицемірної любові до Батьківщини»[18].

У березні 2021 року священиками УПЦ МП Дмитром Кротковим і Григорієм Коцюком була проведена зустріч з учнями «казачого» класу Сімферопольської загальноосвітньої школи № 10, в ході якої розповіли про збройний конфлікт на Донбасі як про «агресію київського режиму»[19].

Активним стиранням української ідентичності у підлітків та юнацтва займається також організація «Братство православних слідопитів Сімферопольської і Кримської єпархії РПЦ», що діє по благословенню митрополита Лазаря під гаслом «Будь готов! – Всегда готов за Бога и Россию!»[20].

  1. Незаконна діяльність на території археологічної пам’ятки національного значення «Херсонес Таврійський»

Археологічний об’єкт «Стародавнє місто Херсонес Таврійський та його хора» є археологічною пам’яткою України національного значення та одночасно входить до списку всесвітньою пам’ятки ЮНЕСКО (англ. UNESCO). Згідно норм міжнародного гуманітарного права РФ як держава має повністю дотримуватись встановленого правового режиму охорони пам’яток на окупованій території, утримуватись від дій щодо їх пошкодження чи руйнування (ст. 43 та ст. 56 Гаазького положення 1907 року про закони та звичаї війни на суходолі), підтримувати зусилля національних органів окупованої території по збереженню культурної спадщини (пункт 1 т. 5 Гаазької конвенції 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту). На практиці це, зокрема, означає, що будь-які будівельні роботи на території Херсонесу мають погоджуватися з Комітетом всесвітньої спадщини UNESCO (ст. 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).

РФ повністю ігнорує зазначені вище норми, поводячись із Херсонесом Таврійським на власний розсуд. Так, 15 грудня 2017 року Міністерство Культури РФ разом з Патріаршою радою по культурі (структура у складі РПЦ) затвердила концепцію створення історико-археологічного парку. Оператором проекту цього парку виступив фонд «Моя історія»[21]. В рамках концепції парку заплановані масштабні будівельні роботи на території пам’ятки, які очевидно вплинуть на її зовнішній вид та автентичність[22]. 20 серпня 2021 року було закладено пам’ятний камінь на честь початку будівництва парку. У закладенні та освяченні каменю взяли участь митрополит РПЦ Тихон Шевкунов та благочинний Севастополя, священник УПЦ МП Сергій Халюта. Ніякого погодження відповідних дій з Україною як законним власником археологічної пам’ятки чи з UNESCO проведено не було.

Таким чином, діяльність офіційних представників УПЦ МП та РПЦ спрямована на легітимізацію злочинної діяльності окупаційної влади щодо пам’ятки України національного значення.

  1. Підтримка повномасштабного військового вторгнення РФ на територію України

З початку повномасштабного вторгнення російських військ до України, що відбулось 24 лютого 2022 року священники Севастопольського благочиння УПЦ МП неодноразово проводили зустрічі з російськими військовослужбовцями, «підкріплюючи їхній бойовий дух і підтримуючи правильну мотивацію», про що самі відкрито заявляли. Так, 14 березня протоієрей Севастопольського благочиння УПЦ МП Василь Гумаров, який також є «помічником» начальника відділення з роботи з віруючими військовослужбовцями військово-політичного відділу окупаційного Чорноморського флоту РФ, провів із військовослужбовцями планову бесіду на тему «Блаженні миротворці»[23].

25 квітня 2022 року священнослужитель УПЦ (Московського патріархату), благочинний Севастополя Сергій Халюта дав інтерв’ю російському провладному медіаресурсу «Независимое телевидение Севастополя», де зазначив, що воюючи в Україні росіяни «рятують весь світ», а також назвав російських військових уособленням християнства[24]. Це є ще одним підтвердженням того, що структури УПЦ МП на території Криму активно співпрацюють з окупаційною владою і сприяють їй у веденні війни проти України, здійснюючи під виглядом пастирської діяльності агітаційну та пропагандистську роботу серед особового складу військових підрозділів.

12 листопада 2022 року підконтрольний російським окупантам телеканал “СТВ” (“Севастопольское независимое телевидение”) оприлюднив запис інтерв’ю з “помічником благочинного Севастопольського округу УПЦ МП – тепер Російської Православної Церкви зі взаємодії з навчальними закладами” “протоєреєм” Міхаілом Вікторовим, який намагався виправдовувати війну РФ проти України “духовними цінностями нашої вітчизни”. В ході інтерв’ю, назвавши президента РФ Владіміра Путіна “людиною, якій Господь Бог доручив нести відповідальність за кожного з нас”, Міхаіл Вікторов запевнив, що розв’язана ним війна проти України “не може не викликати молитовної та духовної підтримки”, оскільки, за його словами, ведеться “через рішення не придбати чи довести щось, а захистити”[25].

Висвітлені вище факти дають підстави стверджувати, що антиукраїнська діяльність має системний характер, не зводиться до позиції якихось окремих священнослужителів, а є послідовною політикою єпархій УПЦ МП в Криму. Про це свідчать, зокрема, регулярність та системність такої діяльності (вона ведеться з 2014 року), а також участь у ній посадових осіб церковних структур (очільників єпархій, секретарів єпархій, керівників єпархіальних відділів, благочинних тощо).

  1. Московський патріархат в Криму та рішення РНБО України від 01 грудня 2022 року

1 грудня 2022 року Указом Президента України було введено в дію рішення РНБО від 01 грудня 2022 року «Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)». Ним було введено санкції проти ряду церковних діячів Московського Патріархату в Криму, а саме, проти митрополита Лазаря, митрополита Алексія, єпископа Калініка, єпископа Агафона, митрополита Платона.

Водночас, поза увагою РНБО залишились клірики кримських єпархій, що не мають єпископського сану, але також причетні до системної антиукраїнської діяльності, як от благочинний Севастополя Сергій Халюта та секретар Сімферопольської єпархії Олександр Якушечкін[26].

Вважаємо, що в подальшому державним органам безпеки України слід провести додаткові заходи щодо дослідження антиукраїнської діяльності церковних структур Криму та виявити осіб, причетних до такої діяльності.

Важливим є також усвідомлення значення недавніх змін канонічно-адміністративного статусу єпархій Московського патріархату в Криму у світлі рішення РНБО від 01 грудня 2022 року.

У складі УПЦ МП на території Криму до травня-червня 2022 року існувало три єпархії: Сімферопольська і Кримська, очолювана митрополитом Лазарем (Швецем), Джанкойська, очолювана єпископом Алексієм (Овсянніковим) та Феодосійська, очолювана митрополитом Платоном (Удовенком).

27 травня 2022 року відбувся Собор УПЦ МП, на якому були прийняті поправки до Статуту цієї релігійної організації, спрямовані на певне її дистанціювання від Московської Патріархії. Делегація Сімферопольської і Кримської єпархії на чолі з митрополитом Лазарем взяла участь у даному Соборі в режимі відеоконференції та одноголосно проголосувала проти поправок до Статуту, зазначивши, що залишається під омофором Патріарха Московського[27]. Щодо участі у Соборі делегацій від Феодосійської та Джанкойської єпархій інформація відсутня, але судячи з подальшого розвитку подій, їхня позиція не відрізняється від позиції Сімферопольської і Кримської єпархії.

7 червня 2022 року у резиденції патріарха Московського Кіріла відбулось засідання Священного Синоду РПЦ, на якій Синодом були заслухані заяви митрополита Лазаря, митрополита Платона та єпископа Алексія про передачу ввірених їм єпархій в безпосереднє підпорядкування патріарху Московському. В результаті заяви були задоволені, єпархії прийняті в безпосереднє канонічне та адміністративне підпорядкування патріарху Московському та поєднані в нову церковну структуру – Кримську митрополію на чолі з митрополитом Лазарем. Жодних заперечень проти цього з боку керівництва УПЦ МП висловлено не було.

Таким чином, наразі Кримська митрополія у складі Сімферопольської, Джанкойської та Феодосійської єпархій та самі ці єпархії однозначно є релігійними організаціями, афілійованими із центрами впливу в Російській Федерації в розумінні рішення Ради національної безпеки і оборони від 01 грудня 2022 року. У разі прийняття в подальшому Верховною Радою України законодавства про унеможливлення діяльності на території України релігійних організацій, афілійованих із центрами впливу в Російській Федерації, з’являться правові підстави для заборони діяльності Кримської митрополії, Сімферопольської, Джанкойської та Феодосійської єпархій у складі РПЦ.

  1. Порушення міжнародного права та норм законодавства України духовенством Московського патріархату в Криму.

– Пропаганда мілітаризму як порушення міжнародного гуманітарного прав.

Як уже зазначалось вище, Генасамблея ООН розглядає пропаганду служби в збройних силах РФ як один із засобів незаконної мілітаризації Криму, що порушує зобов’язання окупаційної держави за міжнародним гуманітарним правом, зокрема, за ст. 51 Женевської конвенції 1949 року Про захист цивільного населення під час війни. Відповідно, пропагуючи необхідність та почесність служби в Збройних Силах РФ для кримчан, священнослужителі стають співучасниками цього порушення.

– Норми кримінального права України, за якими може бути кваліфікована відповідна діяльність.

Системна антиукраїнська пропаганда, підтримка збройних сил РФ. Що ведуть війну проти України, може підпадати під наступні статті Кримінального кодексу України:

  • Стаття 111. Державна зрада
  • Стаття 111–1. Колабораційна діяльність
  • Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками
  • Стаття 436-2. Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників

Висновки

  1. Антиукраїнська діяльність церковних структур Московського патріархату в Криму є послідовною та системною політикою цих структур.
  2. Така діяльність також може бути кваліфікована в якості кримінальних правопорушень за рядом статей Кримінального кодексу України.
  3. Пропаганда мілітаризму з ціллю створити у кримчан мотивацію до служби в російській армії є порушенням міжнародного права.
  4. Оскільки з червня 2022 року єпархії на територію Криму перейшли у безпосереднє підпорядкування РПЦ, у разі прийняття Верховною Радою законодавства про заборону діяльності в Україні релігійних організацій, афілійованих із центрами впливу в Російській Федерації виникне правова підстава для заборони діяльності цих єпархій.

Микола КІККАС, юрист Регіонального центрк прав людини,
експерт групи «Гуманітарна політика»
Міжнародної експертної мережі «Кримська платформа»

_______________________________________

Використанні джерела:

[1] https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N18/451/02/PDF/N1845102.pdf?OpenElement

[2] https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N19/400/97/PDF/N1940097.pdf?OpenElement

[3] https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N20/345/88/PDF/N2034588.pdf?OpenElement

[4] https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N21/386/25/pdf/N2138625.pdf?OpenElement

[5] Антидержавна діяльність неканонічної церкви – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[6] https://risu.ua/svyashcheniki-krimskoji-yeparhiji-upc-mp-osvyatili-pam-yatnik-rosiyskim-okupantam_n79959

[7] Там само

[8] https://kerch.fm/2016/12/31/v-krymu-otkryli-pamyatnik-narodnomu-opolcheniyu-vseh-vremen.html

[9] https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/35320-mitropolit-upc-osvyativ-v-krimu-rosijskij-zenitno-raketnij-kompleks.html

[10] До школи та церкви – зі зброєю – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[11] «Не російська» і «не украинская»: УПЦ МП і кримське питання – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[12] «За Веру, Крым и отечество»: плекання «православних шахідів» – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

«Від малого до великого»: як УПЦ МП виховує в Криму «патриотов Отечества» – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[13] «Христолюбиве воїнство» – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

«Захисник Криму від українського нацизму»: єпископ Бахчисарайський УПЦ МП Калінік – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[14] «Від малого до великого»: як УПЦ МП виховує в Криму «патриотов Отечества» – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[15] Благословення на яничарство: асиміляція кримської молоді під омофором церкви – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[16] Там само

[17] Благословення на яничарство: асиміляція кримської молоді під омофором церкви – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[18] Там само

[19] Там само

[20] https://culture.voicecrimea.com.ua/uk/bratstvo-pravoslavnykh-slidopytiv-bojovi-zahony-upts-mp-v-krymu/

[21] https://xn--d1aiaodfdbsilq2mg.xn--p1ai/proekty/khersones-menyaetsya/

[22] https://www.youtube.com/watch?v=C7mo3mx4uOc&t=198s

[23] «Не може один раб служити двом панам»: позиція кримських єпархій УПЦ МП – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[24] Кримський індикатор позиції УПЦ (у єдності з московським патріархатом) щодо війни – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[25] https://culture.voicecrimea.com.ua/uk/protoierej-upts-mp-rpts-namahavsia-vypravdovuvaty-vijnu-rf-proty-ukrainy-dukhovnymy-tsinnostiamy-nashoi-vitchyzny/

[26] Діяльність секретаря Сімферопольської і Кримської єпархії УПЦ Олександра Якушечкіна в національних інтересах РФ – Культура. Голос Криму (voicecrimea.com.ua)

[27] https://crimea-eparhia.ru/59-events/23179-8965094657687890