Особистості: видатний кримський лікар Олександр Яценко

Український доктор медицини Олександр Яценко. Фото: Національний музей медицини України

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями кримських українців. Героєм сьогоднішньої історії стане відомий український хірург Олександр Яценко.

Дата народження майбутнього доктора медицини – 17 березня 1842 року, а містом, де Олександр вперше побачив світ, став Сімферополь. З юних літ хлопець усвідомив: покладатися в усьому йому доведеться лише на себе. Мати, залишившись удовою, навряд чи могла забезпечити майбутнє синові на жалюгідну пенсію, призначену після смерті годувальника.

Студентськими шляхами

Олександр вступив до сімферопольської гімназії, однак завершив навчання у Києві, в першій чоловічій гімназії. Вчився хлопець на «відмінно», одержав золоту медаль, з якою під час вступу до університету довелось розпрощатись, аби пристойно одягнутись та сплатити внесок за навчання на медичному факультеті.

Протягом усіх студентських років Олександр Яценко постійно відчував, що таке бідність. З першого курсу виготовляв препарати для кафедри анатомії. Нестачу коштів певною мірою покривала щорічна грошова допомога (університет задовольнив клопотання студента Яценка з огляду на успішне навчання та матеріальну скруту). Додатковим джерелом існування було репетиторство.

Попри всі труднощі, пан Яценко завжди наполегливо працював. За  студентську роботу у 1864 році він отримав золоту медаль, за три роки закінчив університет зі званням «лікаря з відзнакою» та правом отримання ступеня доктора медицини після захисту дисертації.

Професійні здобутки

Понад рік Олександр Степанович пропрацював земським лікарем в Ананьївському повіті Херсонської губернії. Там набував хірургічного досвіду, зробив понад 600 операцій. Але молодий лікар прагнув більшого, тому зароблені кошти використав для поїздки за кордон з навчальною метою. Два семестри пробув у Берліні, один – у Вюрцбурзі, чотири у Лондоні, і, нарешті, один, останній, – у Відні. Звіти про побачене за кордоном публікує у часописі «Сучасна медицина».

1870 року у Берлінській клініці Кеніга він першим у світі зробив операцію із заміщення дефекту шкіри при вогнепальному пораненні. Це стало темою докторської дисертації, яку він захистив у санкт-петербурзькій Медико-хірургічній академії, й за рік здобув ступінь доктора медицини.

У Відні, в лабораторії професора Стрікера, Олександр Степанович почав дослідження з пересадки шкіри від людини до собаки та від людини до людини, тому досі його називають одним із «піонерів пересадки шкіри».

Сторінка з історії київської Єврейської лікарні із згадуванням Яценка як талановитого хірурга. Фото: Національний музей медицини України

У 1873 році Олександр Степанович повернувся до своєї київської альма-матер. У травні Рада Університету затвердила його у званні приват-доцента по кафедрі хірургії, а 1875 року – доцента. Двічі обирався екстраординарним професором. З незрозумілих причин його кандидатура на посаду завідувача кафедри не була затверджена, як і отримання професорського ступеня, для якого була написана та захищена друга дисертація на тему складної трепанації черепа.

З 1875 року Яценко стає консультантом при Києво-Кирилівських богоугодних закладах. Серед проведених там понад 1200 операцій – перша в Російській імперії гастростомія з успішним завершенням, 4 екстирпації матки, 4 випадки видалення новоутворень, розвиток яких починався з твердої мозкової оболонки.

Яценко у військовому лікарському загоні

У травні 1876 року Яценко став завідувачем хірургічної госпітальної клініки на навчальний рік. Трьома місяцями пізніше його призначили позаштатним ординатором Київського військового госпіталю.

В той саме час розпочалася Сербсько-турецька війна. Чимало лікарів зголошується добровільно надавати допомогу пораненим – з-поміж них і герой цієї розповіді. Очолений Олександром Степановичем лікарський загін, прибувши до Бєлграда, об’єднався з 3 резервною лікарнею Товариства Червоного Хреста. Яценко став керівником спільного колективу медиків.

У Сербії  він уперше застосував антисептичні методи лікування під час військових дій, широко використовував операції із заміщення дефектів шкіри при вогнепальних пораненнях. Працю київського хірурга було  відзначено нагородою  Сербського князівства – орденом Такова третього ступеня.

Повернувшись до Києва, Олександр Степанович на лекціях та практичних заняттях ділився зі студентами своїм багатим досвідом. У 1879 році отримав знак Червоного Хреста. Окрім вказаних вище відзнак мав також орден святого Станіслава 3-го ступеня.

Внесок доктора медицини у майбутнє

На хірургічному рахунку Олександра Яценка – понад 10 тисяч операцій. Він був Громадянином з великої літери, визначним громадським діячем. Саме його делегувала Київська Дума на Кохівський з’їзд до Берліну з метою придбання для міста протитуберкульозної вакцини.

Аскольдова могила, де було поховано видатного хірурга. Фото: Національний музей медицини України

Олександр Яценко є автором роботи «До питання про перенесення і щеплення окремих клаптів шкіри на грануляційні поверхні» – першої капітальної праці, в якій він на підставі власного досвіду виклав нове для того часу вчення про вільне пересадження шкіри на гранулюючій поверхні після вогнепальних поранень

Серед іншого, Олександр Яценко відзначався любов’ю до природи. Він заснував і очолив київський відділ російського Імператорського товариства садівництва.

Останні години свого життя Олександр Степанович провів за працею в саду. Помер 20 жовтня 1897 року.

Видатного лікаря ховала вся столиця. На жаль, його поховання на Аскольдовій могилі не збереглося. Та розплановані ним сквери від Софійської площі до Михайлівського Золотоверхого монастиря залишилися киянам у спадщину назавжди.

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО

У центрі Діорами “Штурм “Сапун-гори” українець Іван Яцуненко встановлює прапор Перемоги

Герой Радянського Союзу Іван Яцуненко

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Сьогоднішню березневу оповідь ми ведемо про Івана Яцуненка – Героя Радянського Союзу, одного з видатних прапороносців, котрий за рік до закінчення Другої світової встановив прапор Перемоги над Сапун-горою.

Становлення особистості

Народився Іван Карпович Яцуненко 15 березня 1923 року в селі Оженівка Павлоградського району Дніпропетровської області. Зростав у родині селянина Карпа Олександровича, учасника громадянської війни. До Криму родина Яцуненків потрапила як переселенці, у 1936 році, і оселились вони в селі Баботай (з 1948 року це село Болотне колишнього Колайського, потім – Азовського району). Після закінчення семи класів Іван працював у колгоспі, а потім, в 17 років, приїхав навчатись та працювати до фабрично-заводського училища у Севастополі.

Курсанту-водолазу якнайшвидше кортіло «побродити» по дну морському, та мрія так і не здійснилась. «Здоровий. Цього на флот», – сказали лікарі в призовній комісії райвійськкомату. Зрештою комісія розпорядилася інакше. З весни 1941 року Іван Яцуненко почав служити у прикордонних військах, де його і застала війна.

Військова доля

У цей період Другої світової війни військова доля Івана Яцуненка була важкою, довелось побувати не в одному бою. Під час оборони Перекопу, у вересні-жовтні 1941 року, цілодобово доводилось сидіти в окопах і відбивати шалені атаки фашистів. Сили були нерівними, зброї не вистачало, гітлерівці стрімко наступали. Хотіли з наскоку захопити Перекоп – та це їм не вдалося.

В одній із битв вже важкопоранений Іван Яцуненко потрапив у полон. Та попри свій молодий вік, Іван не зламався. Він не падав духом, підтримував товаришів, як міг.  Яцуненко навіть в такий жорстокий час вірив у перемогу.

Спроби втечі

Тричі втікав з полону, два з яких – невдало. Спершу втік через прогалину в огорожі, проте втікача знайшли службові німецькі пси. А як вдруге спробував звільнитися – у лісі натрапив на фашистський патруль.

Восени 1943 року, коли радянська армія підходила до Перекопу, фашисти з награбованим майном вивозили до Німеччини дармову робочу силу. В один із таких вагонів потрапив й Іван Яцуненко. Десь біля Миколаєва до вагона підсадили підісланого провокатора. Уночі його вбили, труп викинули з вагона. А коли вранці почався розшук і допити – Івана Карповича видали сліди крові на одежі. «Розстріляти!, – скомандував гітлерівський офіцер.

Не чекаючи автоматної черги, якась сила штовхнула Івана та інших приречених солдатів уперед. Слідом роздалися постріли. Разом з іншими Іван скотився вниз, пірнув і довго плив під водою, доки не відчув під руками очерет протилежного берега. До глибокої темряви сидів у воді, а потім вибрався на берег. Понад два місяці йшов Іван Карпович уночі, а вдень ховався, доки не перейшов лінію фронту.

З березня 1944 року Іван Карпович Яцуненко – рядовий 844-го стрілецького полку 267-ої стрілецької дивізії 63-го стрілецького корпусу 51-ої армії.

Сапун-гора у життєвій історії Івана Яцуненка

Діорама «Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 р.»

За місяць почався генеральний наступ на Крим з декількох напрямків.  Фашисти мали свої плани відносно оборони й вживали відповідних заходів. Вогневих засобів було так багато, що на кожну стрілецьку роту припадало по 32 німецьких кулемети та 15 мінометів. Радянські воїни-сапери, стрілки, артилеристи й танкісти, перш ніж штурмувати Сапун-гору, два тижні навчались штурмувати прилеглі до неї висоти. День штурму було призначено – 7 травня о 9 ранку.

Пліч-о-пліч солдати йшли на штурм кам’янистих схилів гори, йшли назустріч великим камінним брилам, які фашисти скидали з вершини гори. Серед штурмовиків був й Іван Яцуненко. Він знав: десь поруч в лавах сьомої роти був батько і його односельці.

Настав найвирішальніший момент – взяття безпосередньо вогневих точок і кам’яно-бетонних кулеметних гнізд. В розпал бою Іван побачив парторга роти, який тримав прапор і загинув під час штурму. В мить прапор підхопив інший невідомий солдат, та не діставшись вершини, і цей прапороносець був смертельно поранений, випускаючи держак прапора з рук. Пролунала команда: «Підхопити прапор!». І тоді бійці побачили нового прапороносця – підхопив і високо підняв стяг рядовий Іван Яцуненко.

Невдовзі Солдати почули слова прапороносця: «За Батьківщину, за Севастополь!». Десь поруч почувся голос батька: «Синку, бий їх, гадів! Дивись тільки, лоба під кулі не підставляй!». Відповісти батьку Іван не встиг. В той же момент поруч розірвалась ворожа міна, і важко поранений батько впав поруч з прапороносцем.

Не озирнувся та не зупинився молодик – прапор кликав уперед. Вкотре знешкодивши вогневу точку, Іван встановив над нею Червоний прапор. Німці кинулись в атаку на стяг. За нею друга атака, третя, а Червоний прапор майорів над Сапун-горою в пороховому диму.

По війні

Іван Карпович демобілізувався 1946 року. Працював шофером і механізатором у колгоспі «Перше травня».

Іван Яцуненко на урочистій церемонії відкриття діорами «Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 р.» 4 листопада 1959 року

Тоді багато односельців Івана Яцуненка, котрі з ним визволяли Севастополь, поверталось до колгоспу. Був серед них і колишній кулеметник, котрий здивувався, коли побачив Івана за кермом автомобіля. «Я сам ставив пам’ятник героям, що поклали голови на Сапун-горі. І напис пам’ятаю: «Тут 7 травня 1944 року бійцем Яцуненком Іваном встановлено червоний прапор». Тому довгі роки Івана Яцуненка вважали загиблим.

Через 10 років після легендарного штурму, 4 червня 1954 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Івану Карповичу було присвоєне звання Героя Радянського Союзу з врученням Золотої Зірки і Ордена Леніна.

В 1956-1957 роках художник-баталіст Петро Мальцев написав картину «Штурм Сапун-гори». Вона стала основою для створення діорами «Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 року», здійсненої Миколою Присєкіним та Георгієм Марченком. Один з центральних фрагментів Діорами зображував подвиг рядового Івана Яцуненка, що підхопив червоний прапор Перемоги з рук смертельно пораненого товариша. Таким чином Іван Карпович Яцуненко став найвідомішим джанкойцем у світі.

Помер герой у лютому 1983 року. Похований був на військовому некрополі цвинтаря в селищі Дергачі у передмісті Севастополя.

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО

Розмова у Таврійському виші про екологічні події в Україні та їх наслідки

Десятий рік поспіль через російську агресію Україна не лише стикається з політичними та соціальними труднощами, але й зазнає серйозних екологічних наслідків. Спочатку анексія Криму та військові дії на сході, далі – повномасштабне вторгнення й атака на кожне українське місто. Зрештою ці події кинули тінь на охорону навколишнього середовища й завдали значного впливу на природні ресурси та екосистеми.

Разом з Аліною Дичко, докторкою технічних наук за спеціальністю Екологічна безпека та професоркою кафедри загальноінженерних дисциплін та теплоенергетики Таврійського Національного Універстітету імені В.І. Вернадського, Голос Криму зробив оглядовий матеріал про екологічні проблеми, які Україна отримала внаслідок російської агресії. У ході розмови згадали резонансні екологічні події двох років широкомасштабної війни, а також обговорили виклики, спричинені цими подіями.

Підрив Каховської ГЕС – катастрофа глобального масштабу

6 червня 2023 року окупаційні сили РФ скоїли воєнний злочин та акт екоциду, підірвавши греблю Каховської ГЕС. У результаті – 31 загибла людина та сума збитків, яка складає щонайменше $2 млрд (йдеться про втрати житлово-комунального сектора, енергетики, сільського господарства, транспорту, екології та промисловості).

Населені пункти на лівому березі Дніпра після прориву Каховської дамби. Фото: АрміяInform

Пані Аліна підтверджує, що крім очевидних наслідків, виявляються і будуть ще виявлені такі порушення екосистеми регіону, які безумовно вплинуть на реалізацію цілей сталого розвитку або Глобальних цілей, визначених ООН до 2030 року. «Це розвиток сільського господарства, захист і відновлення екосистем суші та сприяння їх раціональному використанню, збереження морських ресурсів, чиста вода та належні санітарні умови», – зазначає професорка.

Вона також акцентує, що потрапляння у воду небезпечних та токсичних речовин з полігонів сміття, звалищ, каналізації призвело до забруднення ними й території ландшафтів, ґрунтів та джерел водопостачання. Своєю чергою, пояснює пані Аліна, це отруює не тільки флору і фауну регіону, а й впливає на здоров’я населення через вживання неякісної питної води й забрудненої продукції.

Аналогів російської агресії з її геноцидом українського народу – немає

На питання чи існують схожі випадки катастроф в історії світу, пані Дичко ствердно відповіла: «Військова російська агресія проти України має безпрецедентний характер. Затоплення територій після підриву Каховської ГЕС відрізняється від більшості катастроф природного характеру, що відбуваються у світі».

Вона поділилася екологічною статистикою: кожен рік на планеті відбувається близько 10 тисяч повеней, ураганів та 10-12 техногенних аварій на великих греблях. За останні 30 років кількість масштабних катастрофічних повеней у світі збільшилась з 50 до 200 випадків на рік. Основною метою запобігання стихійним лихам є недопущення гибелі людей та зменшення руйнувань внаслідок повені.

У світовій практиці розповсюдженими є заходи із запобігання повеней і підтоплень шляхом розробки та реалізації комплексу інженерно-технічних заходів та програм відновлення природних екосистем і ландшафтів. Такі кроки дозволяють зменшити масштаби й ефекти антропогенних змін, у тому числі екологічних.

Передбачити терористичні дії росіян неможливо

Після трагедії на Каховській ГЕС експерти зазначали, що до руйнувань такого масштабу ніхто не готувався. Пані Дичко згодилася, що будь-які військові дії країни-агресорки на території України викликають екологічні ризики та передумови катастроф, і вчасно реагувати на них можливо буде лише за умови звільнення території України від загарбників.

Разом з тим вона розповідає, що в Україні розроблені й певною мірою впроваджені сучасні системи та заходи захисту від повеней та підтоплень, агролісомеліоративні та структурні протипаводкові заходи. «Зокрема, діють державні будівельні норми із захисту споруд від небезпечних геологічних процесів», – зазначає докторка наук.

Говорячи про подолання наслідків підриву греблі Каховського водосховища, Аліна Дичко наголошує на необхідності розробки заходів щодо зниження ризиків подальших катастроф у цьому регіоні, відновлення хоча б часткової структури водообігу, а також довгострокових заходів, пов’язаних з реалізацією програм відновлення греблі.

При цьому, акцентує вона, необхідно пам’ятати, що навіть часткове відновлення екосистеми – важкий, затратомісткий та неоднозначний процес, який може стати примітним не одразу і не за усіма показниками, а й навіть може мати свої локальні катастрофи.

ТНУ імені В.І. Вернадського має на меті дослідити вплив російської агресії на довкілля та знайти шляхи відновлення екологічної рівноваги.

Ми розглянули наслідки акту екоциду – підриву Каховського водосховища, а також можливості впровадження технологій і стратегій збереження екології в умовах військової напруженості. Надалі говоримо з пани Аліною говоримо  про зміни кліматичних умов на Кримському півострові та те, що їх спричинило.

На шляху до відновлення від природних катаклізмів

26 листопада 2023 року Крим атакувала негода, спричинивши «шторм століття». Люди досі оговтуються, інфраструктура досі відновлюється. Ми запитали у пані Дичко, до яких дій мають вдаватися місцеві жителі та окупаційна влада у Криму, аби, у випадку повторення такого природного катаклізму, мінімізувати розміри завданої шкоди.

Спираючись на Водний кодекс України, серед заходів, котрі допоможуть мінімізувати наслідки природних стихійних лих, пані Аліна виділяє:
– залуження та створення лісонасаджень на прибережних захисних смугах, схилах, балках та ярах;
– будівництво  протиерозійних  гідротехнічних  споруд, земляних валів;
– будівництво захисних дамб;
– берегоукріплення;
– влаштування та упорядкування наявного водовідведення.

Неочікувані зміни у фауні Криму

Передчасні викиди дельфінів на береги Криму. Фото: з відкритих джерел

Протягом останнього часу ми пильнували за фауною півострова: грудень та лютий місяці виділилися новинами про неочікувані зустрічі мешканців Криму з вовчими та шакалячими зграями. До того ж, цьогоріч й викиди дельфінів на берег почалися на місяць раніше до звичного для цього «обряду» періоду.

Зустрічі із хижими звірами професорка пояснює так: «Це є прикладами класичної екологічної катастрофи, коли один-два біологічних види превалюють над іншими ендемічними тваринами в наслідок порушень екологічних зв’язків в екосистемах. Причиною можуть бути зміни кліматичних умов, природного середовища, а особливо військові та терористичні дії країни-агресора».

Викиди дельфінів пані Дичко пов’язує з порушенням екосистеми як окремими представниками країни-агресора, так і внаслідок діяльності людини у світовому масштабі.

Як Україна зможе врятувати екологічну складову Криму

Подивившись у майбутнє, ми запитали в Аліни Дичко про заходи щодо підвищення рівня екологічної безпеки Криму. «Почати порятунок екосистеми звільнених територій необхідно з аналізу ризиків та наслідків впливу російської агресії, а також з прийняття відповідних державних стратегій і програм відновлення Криму, нормативно-правових актів тощо. Елементарно – санітарного очищення територій і акваторій регіону», – закцентувала пані Аліна.

Зникнуть військові загрози Росії – зникне і надходження загроз для екосистеми країни

Пані Дичко виділила правила збереження екологічної ситуації у межах норми – це припинення Росією війни та звільнення України від загарбників. Зникнуть військові та терористичні загрози Росії – зникне і надходження нових забруднень та загроз екосистемі країни.

«Збереження екологічної ситуації у межах норми неможливе без належного моніторингу, завчасного запобігання й усунення наслідків погіршення екологічної ситуації. Можливе лише дотримання санітарних норм і вимог населенням регіону для зменшення ризиків для здоров’я», – підсумовує Аліна Дичко.

 Анастасія ХОМЕНКО

Перші акції українського спротиву в умовах російської окупації Криму

2 березня 2014 року в місті Сімферополі відбулася перша акція спротиву в умовах початку російської окупації, організована рухом «Євромайдан-Крим».

Євромайданівці на  той час, усвідомлюючи всі загрози, все таки прийняли рішення організовувати публічні заходи, які б могли протидіяти в інформаційному просторі російській окупації та мобілізовувати кримчан для спротиву. Саме тоді, коли 27 лютого було захоплені державні будівлі Ради міністрів АР Крим та Верховної Ради АР Крим відбувалися лише проросійські акції на підтримку приєднання Криму до складу Російської Федерації.

Співкоорданатор руху «Євромайдан-Крим» Андрій Щекун в інтерв’ю Міністерству реінтеграції тимчасово окупованих територій України зазначає:

«… Був вибір: втекти, домовлятися з ворогами чи протистояти, піддаючи ризику власне життя. Ми обрали боротьбу. З’явилася перша Заява представників українських громадських організацій та духівництва Кримської єпархії УПЦ КП.

2 березня 2014 року ми розпочали щоденні проукраїнські акції спротиву біля погруддя Тараса Шевченка в Сімферополі. Вони дедалі зростали та розширювали свою географію по всьому півострову. На той час головне завдання ми, як рух спротиву, виконали. Це інформаційна протидія міфу, що в Криму всі чекали на росію…».

Акція спротиву, організавана рухом “Євромайдан-Крим”, 2 березня 2014 рік, м. Сімферополь. Фото Анатолія Ковальського.

2 березня біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Сімферополі  пройшла акція під назвою «Крим проти окупації і за мир». Тоді близько п’ятдесяти активістів виступили проти російського вторгнення на півострів. Під час заходу було зачитано відповідне звернення до міжнародної спільноти. За результатами акції було прийнято рішення про створення Всекримської української ради для захисту українців у Криму, яку очолив Андрій Щекун. У цей же день він закликав депутатів Верховної Ради України негайно прийняти рішення щодо виходу України з СНД. «РФ порушила всі домовленості з Україною. Країни СНД мовчать – отже, підтримують окупацію України», – зазначив він.

Владика Климент під час спроби захоплення храму в с. Перевальне. Фото: А. Ковальський

У заході взяв участь архієпископ Сімферопольський і Кримський Української Православної Церкви України Климент, сьогодні вже митрополит Православної Церкви України.

Під час акції він разом з Анатолієм Ковальським вимушені були терміново виїхати в село Перевальне Сімферопольського району у зв’язку з отриманням інформації щодо спроби захопити храм Покрови Пресвятої Богогродиці УПЦ КП, що розташований на території української військової частини А0279. Саме там активісти проросійських організацій намагалися захопити український храм, і владика Климент в цей день не тільки захистив храм від захоплення, а окрім цього ще також захищав саму військову частину від тих же проросійських організацій та вже російських військових формувань, які були озброєні без розпізнавальних знаків та здійснювали оточення української військової частини в селі Перевальне.

Рух “Жінки за мир” під час акції 02. 03. 2014 р., Фото: А. Ковальського

Цього ж дня до акції долучилися більше десятка кримських жінок,  які під час акції зачитали публічно заяву російською мовою (подаємо в перекладі українською). Так сформувався рух «Жінки Криму за мир», який з кожним днем зростав.

 

Також у цей день у місті Севастополі активісти руху «Майдан Севастополь» прибули до міського військкомату для призову до ЗСУ, де вже перебували кілька десятків молодих хлопців і дівчат. Але черговий пояснив, що керівник військомату полковник Артур Беспалов був відсутній. Активістам повідомили, що він прибуде на службу 3 березня, а всі бажаючі призиватись до ЗСУ можуть залишити свої контактні дані, що всі й зробили.

Події напередодні першої акції спротиву вже в окупованому Криму були загрозливими для діяльності активістів, для організації будь-яких акцій спротиву окупації. На Кримському півострові панував страх.

1 березня 2014 року Рада Федерації РФ підтримала звернення Володимира Путіна про використання збройних сил РФ на території України. Російські військові захопили і розгромили військовий аеродром у Кіровському.

У Кафедральному соборі святих рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги УПЦ КП у Сімферополі відбувся молебень за мир і спокій кримчан. Після молебню активісти руху «Євромайдан-Крим» зібралися обговорити ситуацію, що склалася на півострові, на якій й було прийнято рішення здійснювати подальший спротив.

Паралельно з проведенням акцій проти окупації активісти руху «Євромайдан-Крим» почали організовувати волонтерський рух на підтримку військових Збройних Сил України, здійснювали збір коштів на матеріальну підтримку в/ч у м. Феодосія та м. Бахчисарай. Організували цілодобовий захист військової частини у Сімферополі, що знаходилася по вулиці Карла Маркса.

Цього ж дня в Балаклаві мирні мешканці стали живим щитом між українськими прикордонниками та російськими спецпризначенцями. Під час наради руху «Майдан-Севастополь» було запропоновано задіяти службовців і військовослужбовців ВМС України у заходах. Від на той час міністра оборони України Ігоря Тенюха була отримана відповідь, що він не потребує допомоги, оскільки все під контролем, і прибув він до Севастополя для призначення нового командувача ВМСУ контр-адмірала Дениса Березовського, який буде вирішувати всі виникаючі питання та проблеми. Як стало потім відомо новопризначений командувач зрадив Україні.

У той же час біля будівлі Управління МВС в Севастополі організовувався черговий мітинг, на якому «мешканці міста» не дозволили новому начальникові, призначеному наказом Арсена Авакова, очолити міліцію. «Новим-старим» начальником УМВС у Севастополі в Києві вирішили призначити того ж генерал-майора міліції Віталія Малікова, депутата міської Ради, керівника кримської ГО «Сила і честь», який вже 26 лютого 2014 року висловлювався на підтримку пропозицій громадянина Російської Федерації Олексія Чалого зі встановлення блокпостів і формування «народних дружин» у місті.

Цими днями з 1 по 2 березня сепаратисти в Сімферополі захоплювали будівлю Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, яка була заблокована ще напередодні, а також державних будівель штабу Сімферопольського загону та Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби України.

У перші березневі дні фактично були захоплені всі ЗМІ, які намагалися говорити правду про події весни 2014 року  вже в окупованому Криму. “Детектор медіа” зафіксували всі факти злочинів на той час здійснення проти кримських медіа.

Читайте також по темі: Український спротив окупації: рух «Євромайдан-Крим» лютий – березень 2014

 Фото в архіві сайт голос Криму  – пошук по словам – акція спротиву

Розвінчування міфу про «історично російський» Крим: кому і скільки він належав?

Грецькі поселення на території півострова. Фото з відкритих джерел

Питання «Чий все ж таки Крим?», здавалося б, є досить риторичним, і зовсім не через суб’єктивні переконання тієї чи іншої людини. Це – питання історії, науки, котра вивчає минуле людства, покладаючись при цьому на письмові та матеріальні свідчення минулих подій.

Однак в інформаційному просторі не втрачають нагоди вкотре звернутися до дискусії на тему приналежності півострова до тієї чи іншої держави.

Згадаймо нещодавнє висловлювання президента Польщі Анджея Дуди, де він зазначив, що не впевнений в поверненні Україною Криму, адже «Так сталося з історичних причин… Якщо ми подивимося історично, він був у руках Росії більшу частину часу». Опісля цих слів мережею прокотилася хвиля різного характеру здогадок стосовно того, яку позицію він хотів продемонструвати цією, як кажуть ЗМІ, «емоційною обмовкою». Дуда надав декілька пояснень свого виступу, проте стереотип «Крим – це Росія» знову виплив на поверхню.

Екскурс в історію та розвінчання міфу про «історично російський Крим» у своєму матеріалі для «Голосу Криму» зробив Олександр Левченко, український дипломат, посол України в Хорватії 2010-2017 рр.

Псевдоісторичні факти

Російська пропаганда у своїх намірах обґрунтувати напад на Україну постійно використовує псевдоісторичні факти. Сценаріїв є декілька.

Іноді президент Путін транслює нісенітницю, що росіяни та українці один народ. Своєю чергою це показує повні незнання глави Кремля етногенезу власного народу, який має могутні фіно-угорські корені, та українців, які є прямими нащадками перших слов’ян. Українці формувалися як нація на територіях, що були прабатьківщиною для великої частини слов’янської сім’ї, але не росіян, які історичне слов’янське коріння несуть від поляків.

Часом трапляється і таке, що російський президент виступить із твердженнями, що Україну створив Ленін. При цьому він забуває, що якраз більшовики знищили відновлену українську державність у формі Української Народної Республіки.

Проте одним із головних стовпів усієї московської пропаганди є твердження про начебто історично російський Крим. На основі «історичного права» Кремль хоче пояснити своє військове вторгнення на український півострів. Це повністю кремлівська міфологема, яку треба розглянути по суті.

Від кіммерійців до наших днів

Кіммерійці. Скіфи. Першим населенням Криму, відомим за назвою перших письмових джерел, а не тільки археологічних досліджень, були племена кіммерійців (12 ст. до н.е.). Це були скотарські племена іраномовного походження, які прибули з далеких азійських степів. У середині 7 століття до н. е. більшість кіммерійців була витіснена іншими іраномовними племенами – скіфами, які прибули з тих же степів, де раніше проживали власне кіммерійці.

Греки. Також до привабливих бухт півострова у 6 ст. до н. е. починають прибувати грецькі колоністи, які засновують на території Криму свої перші поселення: Пантікапей (Керч), Керкенітида (Євпаторія), Феодосія  та кілька інших. Через одне століття з’явився і Херсонес (Севастополь), і саме йому та Пантікапею судилося стати великими центрами греків в Криму.

Таври. Паралельно в 1 тисячолітті до н. е. у передгірному і гірському Криму, а також на південному узбережжі півострова, з’являються племена таврів, які  прибули через Керченську протоку з суміжних територій передгір’я західного Кавказу.  Скіфська держава в Криму існувала до другої половини 3 ст. н. е.. Тоді її столицею був Неаполь Скіфський (Сімферополь), проте вона була знищена прибулими германськими племенами готів зі Скандинавії, що з’явилися в Криму на початку 3-го століття в період великого переселення народів.

У часи римського панування Крим пережив економічне піднесення. В цей час у Криму з’являються перші християни. Зокрема, сюди був засланий та тут і помер мученицькою смертю 4-й Папа Римський Климент I (101 рік н.е).

Гуни, готи. Наприкінці 4 ст. н.е. готів з півночі рима витісняють тюркомовні гуни, які є вихідцями зі степів центральної Азії, хоча самі гуни залишили півострів і продовжили похід до центральної Європи. А от частина готського населення відступила в глибину півострова та оселилася у південно-західній частині гірського Криму.  Серед них була успішною проповідь християнства, тому у кінці 4 ст. вони здобувають свого єпископа. Засновується Готська єпархія, яка підпорядковувалася Константинополю. В 5 ст. держава гунів з центром на середньому Дунаї занепадає, і частина їх племен знаходить притулок у степовому Криму.

Ханський палац у місті Бахчисарай, 1830 р. Фото: Вікіпедія

Тюрки. Наприкінці 6 ст. степовий Крим був приєднаний до Західного тюркського каганату. Вторгнення війська тюрків до Криму звужує зону впливу Візантії тільки навколо Херсонесу.

Хозари. Через століття Крим підпадає під владу Хозарського каганату. Хозари надовго закріпились тут. Вони склали етнічну основу кримському народу – караїмів. У 10 ст. Хозарський каганат приходить в занепад після поразки від військ Великого Київського князя Святослава. Київ створює Тмутараканське князівство на узбережжі Керченської протоки, яке 120 років контролювало прохід суден з Чорного в Азовське море та мало у своєму складі східний Крим.

Печеніги. Половці. У 9 ст. в Крим ненадовго заходять угорські племена, які потім мігрують на захід до дунайських степів. Потім на півострові з’являються тюркомовні племена печенігів, що прикочували з Центральної Азії. Новим сильним кочовим народом після них стали половці, або тюркомовні кипчаки, які завоювали Крим у 11 ст. Вони підкорили собі більшу частину Криму більше ніж на два століття, поки в Криму не з’явились монголо-татари. Половці стали головним народом, з якого в майбутньому в результаті етногенезу сформувались кримські татари.

Київська держава. У 9 ст. укріплюється Київська держава, розширюються її кордони, виникають торгові та військові стосунки між Руссю та Херсоном (Херсонесом). В 988 до Криму з військовою дружиною прибуває Великий Київський князь Володимир. Його армія захопила Херсон. Князь Володимир вирішив одружитися з сестрою Візантійського імператора Анною, а він сам та його військо прийняло на півострові християнство.

Проте там, де жили племена прийшлі з Польщі слов’янські племена в’ятичів та фіно-угорські за походженням – меря (регіон Москви-ріки), прибулі з Польщі словене та автохтонні фіно-угорські чудь, весь, іжора (Новгород), слов’яни – кривичі, що прибули з цієї ж Польщі та місцеві балтські племена (Псков, Смоленськ), тобто в ареалі пізнішого формування російської нації, місцеве населення вчинило жорсткий опір християнству, який вимушені були придушувати війська з Києва. Після цієї події зв’язок між Руссю та Херсоном (Херсонесом) ще більш поглиблюється, оскільки багато священників, книг та церковних предметів Великий князь Володимир забрав  до Києва саме звідси.

Червоним позначені землі, що входили до володінь генуезців. Фото з відкритих джерел

Генуезці. В 12-13 ст. купці з Києва та Чернігова активно продавали свої товари через торговий порт Сурож (Судак), оскільки Тмутараканське князівство, яке вони заснували,  припинило своє існування. З початку 13 ст. італійські держави Венеція та Генуя встановлюють контроль над південним узбережжям Криму, при повній домінації генуезців, яке вони тримали до другої половини 15 ст., тобто до приходу турків. Володіння генуезців в Криму отримали назву «Генуезька Газарія». У 13 ст. кримські готи створили свою державу на теренах південно-західного гірського Криму, яка отримала назву Феодоро. Населення Феодоро сповідувало православ’я. Офіційною мовою була грецька. У 1475 війська Османської імперії захопили всі землі генуезців та держави Феодоро.

Монголо-татари. Перша поява монголо-татарського війська в Криму зафіксована в 1223 р. Через 15 років вони появились знову та підпорядкували собі увесь степовий Крим, який став улусом Золотої орди. Центром кримського юрта стало місто Солхат (Старий Крим, який дав назву всьому півострову). Коли ослабла Золота орда то Кримська ханство стає самостійною державою. Роком заснування незалежного Кримського ханства вважається 1449. Воно існувало до 1783 року, коли російські війська захопили півострів, а цариця Катерина II видає маніфест про приєднання Криму до Росії.

Російська імперія. З 1783 до 1917 року Крим був у складі Російської імперії. У 1918-20 роках на теренах півострова відбувалася громадянська війна. Наприкінці 1920 року Крим захопила Червона армія, а в 1921 році більшовики оголосили про створення Кримської автономії у складі радянської Росії. Вона проіснувала до осені 1941 року, коли півострів захопили війська Вермахту. Німці хазяйнували на півострові до 1944 року, коли Крим визволили бійці Четвертого Українського фронту, який у більшості складався з мобілізованих українців.

Російська пропагандистська марка 2023 року «Прийняття Криму, Тамані та Кубані до складу Російської імперії. 1783 р.». Фото: Вікіпедія

 

У травні 1944 року за наказом Сталіна відбувається депортація кримських татар з усіх своїх поселень в Криму. В нелюдських умовах цілий народ транспортують у вагонах для худоби до Узбекистану та районів Приуралля. За цей час кожен четвертий депортований кримський татарин помирає під час вигнання. На місця проживання кримських татар, з метою повної зміни етнічного складу півострова, Кремль привозить російське населення з відсталих областей РРФСР. Вони захоплюють будинки та майно кримських татар і стають абсолютною більшістю населення Криму.

Але враховуючи, що прибули ці люди з інших кліматичних поясів – вони виявилися абсолютно не здатними господарювати на кримських землях. Ці території попадають у повну стагнацію. Коли лідер радянських комуністів Хрущов відвідав Крим, то прийшов до висновку, що у складі РРФСР півострів не має жодних економічних перспектив. Він це питання виносить на обговорення у Кремлі та знаходить підтримку серед керівництва КПРС. Були проведені відповідні конституційні правові процедури щодо передачі півострова до складу України. Керівництво в Києві розуміло, що Крим прийдеться багато в чому витягувати республіканськими коштами, та Хрущов пообіцяв підтримку на загальнодержавному рівні у будівництві Кримського каналу з Дніпра до степової частини Криму, що вдихнуло нове життя в економічний розвиток півострова.

Наші дні. У лютому 2014 року російські війська стали захоплювати українські державні об’єкти на півострова. Під дулами автоматів, через два з половиною тижні після окупації півострова, вони організували псевдо референдум про приєднання до Росії, який у світі практично ніхто не визнав.

Хто та скільки насправді «панував» у Криму?

 Знаємо, що найдовше на півострові проживали скіфи – це 1000 років, тобто з середини 7-го ст. до н.е. до кінця 3-го ст. н.е.

Потім можна вважати за довжиною часу проживання стародавніх греків, які мали свої міста-держави та Боспорську державу з 6-го ст. до 3 ст. н.е., тобто 900 років.

Протягом 800 років були історичні згадки про таврів, які жили в гірських районах півострову. 500 років на півострові проживали кіммерійці. 450 років значною частиною Криму володіли Рим та Візантія.

340 років півострів був у складі Кримського ханства, 320 років південний Крим був у складі Отоманської імперії, 300 років у складі Хозарського каганату.

240 років у південно-західній частині півострова панували готи в рамках своєї держави Феодоро та перед цим 150 років у всьому Криму з початку 3-го до другої половини 4-го ст.

240 років в степовому Криму панували половці, а у південному Криму хазяйнували генуезці протягом 230 років. 200 років степовий Крим контролювали кочовики печеніги.

Київ управляв півостровом 120 років через Тмутараканське князівство та 60 років з 1954 до 2014 роки, тобто разом 180 років.

І нарешті Російська імперія володіла півостровом з 1783 року до 1917, тобто 134 роки плюс радянська Росія після громадянської війни з 1921 року до 1941 – це ще 20 років та після німецької окупації з 1944 до 1953 рік, тобто ще 9 років, що разом 163 роки.

Так що з 3200 років точно відомого історичного розвитку Кримського півострова Росія ним володіла лише 173 роки, це з урахуванням 10 років окупації – 2014-2024 рр. У рамках історичного процесу це дуже мало. Це стільки, скільки Росія володіє територіями від Забайкалля до Тихого океану, які відібрала у Китаю. Зараз же в сучасних китайських підручниках історії ці землі згадуються як одвіку китайські. Пекін не залишив подумки щодо їх повернення до рідної гавані, як і Київ, що бореться за випровадження російських агресорів з території українського півострова.

Спротив 2014: Українці Криму звернулися до міжнародної спільноти аби запобігти кривавому збройному міждержавному протистоянню

Одна з акцій руху “Євромайдан-Крим” у Сімферополі, 2014 рік. Фото А. Ковальський.

27 лютого 2014 року російські спецпризначенці без розпізнавальних знаків захопили будівлі Верховної Ради АР Крим та Ради міністрів автономної, на яких вже були вивішені російські прапори. Розпочалася відкрита російська окупація Криму.

«У Сімферополі у зв’язку з захопленням ВР і Радміну АРК загоном невідомих осіб, озброєних автоматичною зброєю і кулеметами, було піднято по тривозі внутрішні війська і весь склад міліції. До центру міста вирушили близько 50 бронетранспортерів. На 09:00 було заплановано перемовини між керівництвом Криму і загарбниками: терористи, що назвалися «самообороною російськомовних громадян Криму», відмовилися від них. У передмістях Криму з’явилися БТРи Чорноморського флоту РФ», – так про події десятирічної давнини згадується у дописі «Кримських українців».

У цей же день кримський парламент під дулами автоматів окупантів ухвалює постанову про проведення 25 травня 2014 р. республіканського референдуму щодо статусу автономії та голосує за відставку Анатолія Могильова з посади прем’єр-міністра АР Крим, призначивши натомість голову партії «Русское единство» Сергія Аксьонова, який заявив, що вважає своїм президентом Януковича і чекає на матеріальну підтримку Криму від Росії.

«Будівлю ВР АРК оточили прихильники сепаратизму, що оголосили про перехід міліції «на бік народу». Журналістів до парламенту не пускали. Під час відеозвернення спікер кримського парламенту Володимир Константинов заявив, що на всекримський референдум збираються винести питання про розширення повноважень АРК», – йдеться у дописі.

Активісти руху «Євромайдан-Крим» та Меджлісу кримськотатарського народу відмовилися від проведення акцій задля уникнення провокацій.

Водночас представники українських громадських організацій та духівництво Кримської єпархії УПЦ КП були стурбовані ситуацією на півострові. Тому кримські українці підготували звернення до народу України та світової спільноти щодо подій, які стрімко розвивалися в Криму. Звернення було оприлюднене 27 лютого 2014 року. Його підписали архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент (нині – митрополит Сімферопольський і Кримський ПЦУ) та голова ГО «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», співкоординатор руху «Єрвромайдан-Крим» Андрій Щекун.

Архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент та координатор руху «Євромайдан-Крим» Андрій Щекун обговорюють текст заяви, 27 лютого 2014 року.  Фото А. Ковальського

Його автори зазначили, що «безвідповідальні політики» поставили Крим на межу міжнаціонального конфлікту та провокували збройне зіткнення між Україною і РФ. На думку громадських і духовних діячів, «тільки злагоджені кроки державної влади України та світової спільноти здатні запобігти діям розпалювачів жорстокого громадянського протистояння та кривавого збройного міждержавного протистояння». Автори звернення закликали владу і світ не допустити війни і кровопролиття в Криму, захистити всіх громадян України, які проживають на півострові, та негайно вжити заходів для гарантування миру, спокою та безпеки кримчан. У зверненні також містилося прохання до держав-гарантів територіальної цілісності та безпеки України, відповідно до Будапештського меморандуму, вжити заходів для запобігання іноземному втручанню у внутрішні справи України. ООН, ОБСЄ, ЄС і Раду Європи автори звернення закликають вплинути на позицію Росії щодо «неприпустимості провокування сепаратизму в регіонах України, зокрема, в АРК і Севастополі». Додатково всіх тверезо мислячих кримчан закликали не піддаватися на провокації антидержавних сил.

Українському культурно-інформаційному центру в Севастополі – 28 років

Український культурно-інформаціний центр в м. Севастополі. Фото: сайт УКІЦ

22 лютого 1996 року у Севастополі було засновано Український культурно-інформаціний центр. Місце, покликане допомагати у вивченні української мови та знайомити кримчан з історією української культури.

Передумови створення Центру з’явилися за рік до цього, коли на місці УКІЦ ще стояв Палац культури рибалок. Тоді на півострові виникли складні міжетнічні відносини, які змусили Кабінет Міністрів України шукати засобів впливу на ситуацію.

Почалися активні обговорення питання про створення у цьому регіоні таких закладів культури, які були б спроможні об’єднати представників різних культур, релігійних конфесій, які б сприяли розвитку взаєморозуміння. «Порятунком» готовий був стати Палац рибалок, адже бажав розвиватися у сфері культури.

30 січня 1996 року Кабінет Міністрів України прийняв рішення про створення Українського культурно-інформаційного центру в м. Севастополі на базі Палацу культури рибалок, і вже менш ніж за місяць на підставі цього документу було видано наказ, який і зазначив дату народження УКІЦ.

Святкування 15-ти річчя з нагоди заснування Українського інформаційно-культурного центру в м. Севастополі. Фото: сайт УКІЦ

Створення Центру севастопольці сприйняли по-різному. Дехто привітав цю подію, а дехто побачив у цьому загрозу російській культурі та спробу насильницької українізації. Тоді мало людей розуміли, що збережений один з найважливіших закладів культури міста отримав змогу не перетворитися на салон з продажу авто (а така загроза існувала). Він продовжив справу виховання молоді.

Головною метою роботи УКІЦ було «сприяння процесу відродження і розвитку української національної культури та культур народів, які проживають в Україні та Криму». Тоді дану задачу вважали не простою через нестачу досвідчених кадрів. До початку роботи Центру, колектив працював переважно з підприємствами рибодобувної промисловості, а вільно володіли українською та розумілися на українській культурі – лише 2 працівники.

Проте склад виконавців та працівників стрімко збільшувався, Центр дотримувався головної мети своїх заходів. Свята та тематичні вечори мали попит, щороку проводилося понад 600 заходів, тому і проглядалася позитивна тенденція зростання відвідувачів УКІЦ. Станом на 2011 рік у Центрі трудилося вже близько 150 працівників.

Стільки часу, скільки існував УКІЦ, проводиться акція «Вінок Кобзарю» під час шевченківських свят, яка містила міський конкурс читців, конкурс дитячого малюнка, тематичні вечори, брейн-ринги тощо. УКІЦ започаткував проведення в Севастополі щорічного свята «Святий Миколай, до нас в гості завітай», Дня Матері, мовно-мистецьких свят на День української писемності і мови.

Конкурс інсценівок пам’яті письменника Івана Нечуя-Левицького. Фото: сайт УКІЦ

Відзначається центр й проведенням низки літературно-музичних світлиць та альманахів «Сузір’я», які знайомили севастопольців з життям та творчістю таких видатних українських митців як Франко, Українка, Гребінка, Кобилянська, Нечуй-Левицький тощо.

Найбільш резонансними за роки існування Центру були тематичні вечори: «Голгофа голодної смерті» – театралізована літературна світлиця до 70-річчя Голодомору в Україні, «Дзвони Чорнобиля», «Лицарі України» до 510-ї річниці українського козацтва.

Працівники Центру неодноразово були учасниками «круглих столів» та семінарів з питань міжетнічних відносин, двічі були у складі делегації Севастополя на Всеукраїнських форумах національних меншин, що проходили у Києві.

«Наш стиль – це велика повага до культури України, до культур народів Криму. Це толерантність, це прагнення досконалості, співпраці, діалогу», – стверджував УКІЦ.

Окупаційна влада в 2014 році перейменувала  Український культурно-інформаційний центр  у Культурно-інформаційний центр, прибравши з назви слово «український».

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО

Особистості: український письменник Іван Липа як приклад служіння рідній землі

Культурний та громадський діяч Іван Липа

«Наш державний здвиг невгасимим вогнем запалить усі живі українські душі, і свого часу таки принесе відповідний плід».

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. Сьогодні розповідаємо про Івана Липу – українського письменника, культурного і громадського діяча, співзасновника таємного товариства «Братство Тарасівців», міністра віросповідань УНР.

Народився Іван Левкович 24 лютого 1865 року в Керчі. Походив з міщанської родини, по лінії матері – з полтавського козацького роду.

Освіта та життєві погляди

Першу освіту Липа здобув у народній школі при грецькій церкві. Здобувши початкову освіту, вступив до Керченської гімназії, де цікавився літературою, історією, природничими науками. У 19 років вступив на медичний факультет Харківського університету. «У своєму студентському середовищі він не поділяв поглядів українофілів, які не вірили у відродження української культури, розглядали її у складі російської, возвеличували роль російської літератури й культури, – пише дослідник Володимир Половець.

Створення «Братства Тарасівців»

Наслідком спілкування з національно свідомою молоддю стало формування першої молодіжної української таємної організації «Братство Тарасівців». Сталося це у 1891 році на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Тоді разом з Михайло Коцюбинським, Миколою Вороним, братами Міхновськими та іншими видатними особистостями, він заприсягся присвятити життя боротьбі за Україну.

Поліція не дала можливості «тарасівцям» розгорнути свою діяльність. Тринадцять місяців допитів, слідство, суд і — вирок. За «стремление к отделению Малороссии от Великой России» Іванові Липі заборонили протягом трьох років жити в центральних губерніях, натомість він мав повсякчас перебувати під наглядом поліції. Згодом Іван Липа напише: «Я скінчив середню й вищу школу, але найвищу освіту дістав у тюрмі».

Так почалися для юнака життєві «університети». Під наглядом поліції Іван Липа жив спочатку в Керчі, а потім в Казані, де у 1897 році закінчив університет, отримавши диплом лікаря. Напевно, сама доля розпорядилася, аби Іван став лікарем. Не зважаючи на власні потреби, він лікував бідних людей на хуторах, у селах, робітничих селищах.

Професійні здобутки Івана Липи

1 вересня 1903 р. на святі з нагоди відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Іван Демченко на задньому плані. Перед ним стоять зліва направо: Іван Липа, Леонід Жебуньов та Василь Кравченко

У добу УНР перебував на посадах керівника комітету Одеси від УНР та інспектора міста з медицини. Після праці на посаді завідувача управління культури міністерства народної освіти в уряді УНР, у 1919 році був призначений міністром віросповідань. Маючи на меті не лише державну, а й духовну незалежність України, спільно з митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) розробив програму незалежності української православної церкви, докладав зусиль до створення українського патріархату і скликання першого синоду ієрархів української церкви.

Згодом узяв участь у розробці першого проєкту Конституції України у Львові у 1920 році. Деякий час був міністром охорони здоров’я УНР в екзилі.

Коли розпочався наступ більшовиків, Іванові Липі, як і багатьом українським діячам, довелося емігрувати до Польщі. Кілька місяців потому він став міністром здоров’я й опікування в еміграційному уряді. І знову вдалося реалізувати лише дещицю з того, що замислювалося, адже наказом Директорії УНР 5 серпня 1921 року було звільнено весь уряд.

На початку 1922 року, після поразки національно-визвольних змагань, Липа переїхав до Львова й оселився у Винниках, де активно починав займатися лікарською практикою. Йому доводилося виживати, потерпаючи від матеріальної скрути.

У Винниках Іван Липа створив свої новели «Кара» і «Утома», про які син Юрій писав, ніби вони «виткані блакитним цвітом».

Не медичною справою єдиною

Пишуть, що лікарі з часом перетворюються на талановитих лікарів, одночасно зцілюючи тіло та душу. Іван Липа не став винятком із правила, активно займаючись літературною творчістю. У його творчому доробку – казки, новели, поезії. Крім того, Іван Липа склав 13 притч і щоденно протягом 33 років писав «Казку буття». Аналізуючи літературну спадщину Івана Липи, Іван Половець пише: «Його відомі збірки «Оповіді про смерть, війну і любов», «Тринадцять притч» свідчать про обдарованість у літературній справі, якою він займався з п’ятнадцятирічного віку».

Невіддільною (частина/ознака) складовою творчого доробку Івана Липи є його епістолярна спадщина. У написанні листів письменник залишався насамперед майстром слова. З епістолярію Липи можна довідатися не лише про важливі історичні події, а й про те, що більшість листів самі по собі були довершеними творами. Саме в листах розкривався його неповторний внутрішній світ, особливості характеру, відображалися громадська і політична діяльність,

У 1913 році Іван Липа друкує повість «Острови Самотності», присвячений дружині Марії. Згодом здійснює свою мрію – заснувати видавництво «Народний стяг», яке було єдиним на той час українським видавництвом в Одесі.

Прощання з письменником та вшанування його спадщини

Меморіальна дошка Івану та Юрію Липам у Мачухівській ОТГ

На жаль, стан здоров’я Івана Липи погіршувався з кожним днем (з травня 1919 року хворів на рак шлунка). Іван Липа, напевно передчуваючи наближення смерті, зробив такий запис у щоденнику: «Чогось мені здається, що тринадцята дата буде щастити мені і що саме в цю дату я маю вмерти».

Його життя згасло 13 листопада 1923 року – помер на руках Івана Огієнка. У 1937 році син Юрій встановив пам’ятник батькова неподалік Стрілецької могили на Винниківському цвинтарі. По тому він присвятив йому вірш: «Шляхетне чоло мого батька укрийте пелюстками від троянд».

В Керчі по вулиці Другій Мітрідатській було встановлено меморіальну дошку на честь видатного уродженця міста. Після російської окупації Криму у 2014 році її доля невідома.

Десять років тому: не знищений пам’ятник Леніну – помилка, яку мали б не допустити

Десять років тому, 23 лютого 2014 року, о 10.00 годині українська громада Криму та активісти руху «Євромайдан-Крим» спільно з Кримською єпархією УПЦ КП (нині – ПЦУ) вшанували пам’ять загиблих на Майдані. Захід відбувся біля Кафедрального собору  святих рівноапостольних князя Володимира та княгині Ольги у місті Сімферополі. До нього також долучилися ультрас ФК «Таврія», російські націоналісти, які підтримували Майдан та парафіяни української церкви.

Вшанування пам’яті загиблих на Майдані. Фото ІА “Голос Крима”

Після молебню близько тисячі учасників заходу сформували колону та пройшлися ходою по вулиці Севастопольській до площі Леніна. Адже там о 12.00 годині розпочався  мітинг організований Меджлісом кримськотатарського народу з нагоди 96-ї річниці вбивства Номана Челебіджихана та з метою осуду сепаратистських дій кримського уряду. Під час ходи лунав гімн України, його учасники тримали в руках прапори України,  вигукували патріотичні гасла «Слава Україні! Героям слава!», «Слава нації! Смерть ворогам!», «Україна понад усе!» тощо.

Під час ходи лунав гімн України, його учасники тримали в руках прапори України,  вигукували патріотичні гасла. Фото зі сторінки Фейсбук активіста руху “Євромайдан-Крим” Дениса Недоступа

Окремою колоною, яка рухалася по проспекту Кірова близько 200 представників ультра «Таврії». За різними оцінками у цьому мітингу взяли участь до 15 тисяч осіб з різних регіонів Кримського півострову.

Того ж дня активістами планувалося продовжити «ленінопад», що котився Україною: зокрема, пам’ятники «вождеві революції» були повалені та потрощені в селі Привітне поблизу Алушти та в селищі Зуя Білогірського району.

Втім, за ініціативою голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров було прийнято рішення не чіпати сімферопольського «Ілліча», давши натомість владі міста десять днів на його демонтаж. Частина учасників мітингу не поділяли такої думки і були розчаровані позицією голови Меджлісу.

Зокрема, ультрас ФК «Таврії» попри заклики Меджлісу надати владі Сімферополя час на демонтаж все одно намагалися його повалити. Для цього вони організованою колоною пробивалися до пам’ятника. Доступ до нього був заблокований натовпом, відбулися сутички. Крім того учасниками руху «Єромайдан-Крим» була організована спецтехніка для проведення демонтажу, що так і не була використана.

Активісти руху “Єромайдан-Крим” Андрій Щекун та Максим Кузьмін. Фото зі сторінки Фейсбук активіста руху “Євромайдан-Крим” Дениса Недоступа

Один із співкоординаторів руху «Єромайдан-Крим» Андрій Щекун пізніше сказав про ці події наступне: «Кардинальний злам і водночас наша спільна суспільно-політична перемога над проросійськими силами в Криму мала відбутися 23 лютого 2014 року – в день пам’яті загибелі від московсько-більшовицької кулі Номана Челебіджихана в 1918 році.

Ми, українці та кримські татари, не спромоглися взяти на себе відповідальність звалити пам’ятник Лєніну в центрі Сімферополі. У той час, коли нам ніхто не заважав зробити це.

Ми про цю помилку в історії сьогодення повинні говорити, не мовчати, бо це ще гірша ганьба, яка мене до сих пір непокоїть, і в середині до себе злість і постійно питання, що мучить: Чому? Я не шукаю винних, бо Бог всім суддя. Але й ми всі винні в цьому, в тому числі і себе картаю. Чому не наполіг, чому не радикалізувався? Чому – тому що вірив вже в перемогу, тому що повірив, що це можна зробити через 10 чи 5 днів. Чому довірився? Ми повинні усвідомлювати й не знімати кожен з себе також відповідальності. Бо кожен з нас мав на це право, кожен з нас в особі і по духу є лідером. За кожним з нас є десятки і сотні… Кардинальна історична помилка. На жаль, помилка, яку замовчують і не хочуть визнавати політики. А про це важливо публічно говорити».

На мітингу виступили архієпископ Сімферопольський і Кримський УПЦ КП Климент (нині – митрополит ПЦУ), співкоординатор руху «Єромайдан-Крим» Сергій Ковальський, представники Меджлісу кримськотатарського народу.

У своїй промові Сергій Ковальський наголосив: «Історія України повинна знати героїв Майдану, котрі віддали своє життя за нас з вами, за наше майбутнє, майбутнє наших народів». Відео виступу дивитися ТУТ.

Сергій Ковальський під час виступу. Скріншот з відео

Він також зазначив, що рух «Євромайдан-Крим» у Керчі та Ялті розпочав збір підписів щодо притягнення до відповідальності В. Константинова (голова Верховної Ради АР Крим)  та всіх депутатів Верховної Ради АР Крим, які посягнули на територіальну цілісність України. Він закликав всіх учасників мітингу приєднатися до збору підписів. Учасники мітингу почали скандувати: «Банду, геть!»

Нагадаємо, у день розстрілу Небесної сотні в Києві та зупинення в Черкаській області учасників «Антимайдану», що поверталися з Києва до Криму, спікер ВР АРК Володимир Константинов зустрівся в Москві з головою Ради Федерації РФ Валентиною Матвієнко.  Під час цієї зустрічі російська сторона підтвердила свою зацікавленість у будівництві мосту через Керченську протоку та гуманітарних проектах у Криму.

При цьому  Константинов не виключив відокремлення Криму від України, «якщо країна розвалиться», оскільки «все до цього йде». В разі повалення центральної влади він пообіцяв, що ВР АРК визнаватиме легітимними лише свої рішення та денонсує рішення Президії ЦК КПРС від 1954 р. щодо передачі Криму до складу України.

З приводу цих заяв рух «Євромайдан-Крим» звернувся до правоохоронних органів України з вимогою негайного проведення профілактичних дій з метою недопущення порушення територіальної цілісності та недоторканності України та попередив депутатів ВР АРК, що кожний з них, хто проголосує за відокремлення Криму від України, сидітиме у в’язниці.

До Сімферополя прибули в.о. міністра внутрішніх справ Арсен Аваков та нардеп Валентин Наливайченко, де вони зустрілися з керівником кримської міліції.

Події цього дня в різних регіонах Криму

У цей же день, 23 лютого, активісти севастопольського Євромайдану спільно з кримськотатарською громадою міста, наражаючись на провокації з боку «найманих спортсменів», провели на площі Повсталих мітинг пам’яті кримськотатарського громадсько-політичного діяча Номана Челебіджихана.

За кілька годин на площі Нахімова під російськими триколорами відбувся велелюдний мітинг за участі представників міської влади та байкерів пропутінського мотоклубу «Нічні вовки», під час якого «народним мером» Севастополя було проголошено громадянина РФ Олексія Чалого, який того ранку повернувся з Москви.

Проросійський мітинг на площі Нахімова у Севастополі. Фото: http://virtual-sevastopol.ru/russian-spring.html

У Ялті біля пам’ятника Лесі Українці активісти вшанували пам’ять загиблих напередодні протестувальників у Києві.

У Євпаторії під час проведення біля міського театру жалобного заходу в пам’ять про загиблих на Майдані невідомі зловмисники побили священика УПЦ КП  (нині – ПЦУ) о. Ярослава Гонтара.

Левко Симиренко – батько кримського плодового промислового садівництва

Український помолог Левко Симиренко

Інформаційна агенція «Голос Криму» за сприяння медіаініціативи «Кримські українці» продовжує знайомити читачів з історіями непересічних українців Криму. У цьому матеріалі редакція знайомить читачів з історією життя та працями Симиренка Лева Платоновича – українського помолога, батька кримського плодового промислового садівництва, котрий віддав праці в Криму чверть століття.

Народився вчений 18 лютого 1855 року на хуторі Мліїв у Черкаському повіті. Він виховувався у родині, де діти змалку поважали старших, історію та культуру. Батько його, Платон Симиренко, був нащадком старовинного роду, одним із засновників раціонального садівництва в Україні, фінансував видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. А брат Левка, Василь, упродовж 50 років «утримував на свої кошти всю українську культуру». Він спонсорував хор Лисенка, етнографічні дослідження Чубинського, видання газет і журналів, навіть виділив 100 тисяч рублів золотом на придбання будівлі для Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

З чого все починалося

У 1879 році Левко Симиренко скінчив природничий факультет Новоросійського університету. Того ж року за участь у русі народників був засланий на схід Сибіру, де працював садівником. Серед іншого, виплекав низькорослі повзучі овочеві дерева, здатні витримати низькі температури. Був звільнений через 8 років.

Левко Симиренко з дітьми, 1910 р. Фото: Вікіпедія

Коли повернувся до Млієва, то створив там маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Російській імперії й однією з найбагатших в Європі помологічних колекцій. Симиренко всебічно вивчав зібрані ним сорти, акліматизував чужі й вивів нові (наприклад, популярний сорт яблуні Ренет Симиренка, названий ним на честь батька). Окрім цього вказував, для яких районів рекомендовані сорти є перспективними, поліпшував селекційним способом якість місця. При своєму розсаднику організував школу садівників і виховав низку висококваліфікованих фахівців, у тому числі свого сина Володимира. Перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника виклав у «Генеральному каталозі».

Знайомство з півостровом

У серпні 1888 року Левко прибув до Ялти: перший приїзд до Криму став можливим завдяки отриманому дозволу на лікування на півострові. Перебування в Криму науковець присвятив вивченню садівництва, знайомству з власниками садів, вивчав побут і звичаї корінних народів.

«Крим і передусім Південний берег, з його морем, небом та сонцем, завжди викликають у мене захоплено-піднесений, зворушливий настрій», – згодом зізнавався пан Симиренко. Він протягом 25 років приїздив до Ялти, а звідти здійснював експедиції по всьому Криму, обстеживши сади у долинах річок Бельбек, Кача, Альма, Чорна, Карасу та в інших регіонах.

Головний предмет свого дослідження, яким й стало кримське садівництво, Левко знав глибоко і досконало. Тямив не лише у садівництві Південного берега, але й добре знав сади всього кримського Передгір’я. Місцеві садівники й Таврійська земська управа постійно запрошували авторитетного знавця кримського садівництва на майже щорічні губернські сільськогосподарські виставки.

Трудові досягнення

Титульна сторінка монографії Левка Симиренка з його автографом. Фото: Вікіпедія

У 1891 році науковець видав першу велику працю з узагальненням багаторічних досліджень – «Досвід дослідження кримського промислового плодівництва». Наступного року з’явилося її продовження: «Матеріали до питання про кримське промислове плодівництво». В обох працях було проаналізовано стан садівництва в Криму, розглянуто організацію кримської плодоторгівлі, питання збирання врожаю, наведено описи найпоширеніших сортів плодових культур, вивчено проблеми догляду за плодовими деревами.

Згодом Левко був обраний членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників, а у 1895 році – почесним членом Французького національного помологічного товариства.

У 1908 році науковець презентував фундаментальну наукову працю «Кримське промислове плодівництво», яка була відзначена Великої золотої медалі на конкурсі з нагоди 50-річчя Імператорського російського товариства садівництва.

Коли ані влада, ані сам автор не мали коштів на видання праці, на допомогу прийшли численні друзі й шанувальники, а також кримські садівники. Вони створили при Сімферопольському відділі Імператорського російського товариства садівництва відповідний організаційний комітет. Зрештою, перший том «Кримського промислового плодівництва», робота над яким велася три десятиліття, було видано у 1912 році: він становив 800 сторінок.

Другий том праці, на жаль, автор так і не міг видати за життя. Але відомому симиренкознавецю Петру Вольвачу у результаті багатолітніх копітких пошуків в архівах та фондах Музею родини Симиренків на Черкащині вдалося розшукати розрізнені фрагменти цієї праці. Для цього йому знадобилося майже 10 років від знаходження скромних залишків праці до її реконструкції і видання у 2008 році. Завдяки державній програмі «Українська книга» вдалося видати другий том «Кримське промислове плодівництво». Це видання вперше побачило світ в Криму, видано у Державному підприємстві “Видавництво “Таврія” (місто Сімферополь Автономної Республіки Крим), директором якого, на той час, був відомий український громадсько-політичний діяч Андрій Щекун.

Внаслідок окупації

За часів радянської окупації маєток Симиренка було націоналізовано, а на його території – засновано Мліївську дослідну станцію садівництва (з часом дістала ім’я Левка Симиренка), першим директором якої був Володимир Симиренко.

6 січня 1920 року Левко Симиренко загинув від рук чекістів у власному будинку. Опісля, близько 30 років тривало знищення інтелектуальної спадщини науковця, яке було припинено лише на початку 1960-х рр.

Головну працю Левка Симиренка «Помологія» в трьох томах було видано у 1961–1963 рр. у Києві (друге видання – 1974 рік). А у 2012 році було здійснено перевидання головної праці Левка Симиренка «Кримське промислове плодівництво», котру й дотепер називають унікальним прикладом наукового довголіття у царині прикладних природничих наук.

Ще більше про Левка Симиренка читайте у статтях науковця, симиренкознавця Петра Вольвача:

Хранитель первозданного Криму

Центр кримського садівництва

Праця, вкарбована у вічність

Підготувала Анастасія ХОМЕНКО